his sun has just died

AU, крім подій, стосується скорочення проміжку часу зараження Sanguinare Vampiris.

Віртуру чомусь до безтями смішно.

Вікарію хочеться сміятися — реготати голосно, щоб холодні стіни його проклятої каплиці чули хриплуватий сміх з нотками істерики.

Віртур, може, й розсміявся б, та тільки ні над чим — ніхто його вже не почує — спорожнів колись чудовий храм Аурі-Елю, вбиті давно всі паломники й служителі його, а світло, дароване їм колись улюбленим богом згасло, наче сірник, коли на Забуту долину наринули орди Зраджених, колишніх родичів їхніх.

Обмануті, засліплені жорстокими двемерами, ельфи – Віртур дійсно сумнівався, чи можна їх ще так назвати – атакували їхній притулок, керовані ненавистю та заздрістю до зрячих одноплемінників.

Орден паладинів і найкращі маги храму, які все ще плекали у душі надію на порятунок і допомогу Аурі-Еля, спробували дати відсіч — та тільки не було з того пуття, адже куди купці солдатів до озвірілого натовпу? Розлучилися вони з життям, але до останньої миті в їхніх серцях теплилася віра в проклятого бога.

Вікарію хотілося думати, що Аурі-Ель ще не відвернувся від них, що він допоможе дітям своїм, і світло знову осяє їхній шлях.

Віртур думав би так, якби ще був смертним, якби ще чув Світлійшого, якби продовжував бути таким самим наївним дурнем, як і інші. Якби його сонце ще було поруч з ним.

***

Надія для нього була давно втрачена — за допомогою сили вампірської він підкорить чудовиськ, що незабаром увірвуться у Внутрішнє святилище, зачарує їх у статуї крижані, а поки побачить, як останні жриці, що залишилися в живих, які судомно стискали в руках гострі кинджали, задурно витративши свої магічні сили, зустрінуть свій кінець. За дверима почулися крики паладинів — тих, що захищали головну залу від напасті. Віртуру не хотілося думати, чи був серед них брат – він знав, що той може себе захистити, але страх, наче липкі щупальця, стиснув уже мертве серце — можливо, він уже…

“Ні. Ні! Він живий. І будь я знову проклятий, якщо це не так», — проноситься в його голові, і думки, немов гострі голки, що блищать на холодному сонячному світлі, продовжують тиснути на затьмарений хворобою розум ельфа, стискаючи того в сталевих лещатах голоду. Жага — о ця ненависна спрага, що роздирає кожну клітинку його тіла, що вимагає свіжої, такої гарячої крові — Віртур мимоволі коситься на тоненькі шийки жриць з пульсуючими вінками, що чітко проступають на шкірі, у яких і знаходиться той самий еліксир. Йому хочеться встромитися ниючими іклами в ніжну шкіру, випити все до останньої краплі, вгамувати звірячий інстинкт, який, здається, не затихає з того самого дня, як його Бог покинув свого раба.

Однак він стримує порив, відвертаючись від нестерпного видовища тих дурнів, що невдовзі виявляться поховані під завалами сотень створінь, а життя в їхніх тілах зупиниться, адже єдине, чим він живе, це помста за ауріелеву байдужість – і тим, хто ще не був зіпсований прокляттям, вампірським чи двемерським – нема різниці, немає місця у його плані. Нехай помруть, нехай це буде перший крок, перша маленька помста Світлійшому, яка трохи втішить його тьмяну душу перед тим, як він втілить свій план і сонце згасне навіки.

Його думки справджуються – не минає і години, як можливо останні зі снігових ельфів з передсмертним хрипом залишають цей тлінний світ, а підлогу ауріелевого храму тепер прикрашає червона, дурманяча розум зголоднілого вампіра рідина.

Орди Зраджених заповнюють святе місце, гарчачи і вдоволено чавкаючи ельфійською плоттю тих наївних ідіотів, що не зуміли врятуватися. Втім, Віртуру на це все рівно (пари секунд достатньо, щоб вони стали льодяними монументами), Віртура хвилює лише доля Гелебора, його молодшого брата і разом з тим Голови паладинського ордену. Аби він був живий, аби ще дихав, аби до нього не дісталися ці зголоднілі почвари, поневолені підступними двемерами.

Правда в тому, що Гелебор йому ще потрібен – потрібен лише у корисливих цілях, як запевняє він себе, бо має зіграти важливу роль у здійсненні його мети, має залишитися як одинокий сторож його самотності (просто бути десь там, щоб Віртур не залишився по-справжньому один), проте саме серце вікарія все ще болить через того, кого він обіцяв уберегти батькам у ніч, коли норди напали на їхнє місто, коли їм ледве вдалося втекти від нещадного меча Ісграмора та його Соратників. Віртуру хочеться обдурити себе, думати, що він уже давно збайдужів до всіх, але тільки душу не обдуриш — він боїться втратити останнього близького родича, і наївно сподівається, що то встиг десь сховатися від неминучої смерті і не поліз помирати даремно, адже та невеличка армія, яку мала Долина, ніколи б не перемогла Зраджених.

Десь за дверима знову лунає моторошний гуркіт — чудовисько верещить, його пронизливі крики розривають могильну тишу пониклого, збезчещеного храму, залишеного своїм брехливим богом — слідом вікарій чує помах меча і звук розітнутої плоті, що супроводжується криком поваленого монстра, яке захлинається власною кров’ю. Хто це із паладинів ще в змозі боротися з незліченною потворною ордою?

Аж раптом відповідь сама з’являється на порозі  — його впертий молодший брат у розірваних обладунках, частина з яких, яка колись захищала ліву бічну сторону, тепер відсутня, а на її місці натомість з’явилися жахливі рвані рани, ніби хтось вчепився в ніжну плоть гострими, немов лезо, іклами, і відгриз там чималий шматок. Чоловік тримається за рану рукою, але темна, солодка рідина продовжує патокою текти крізь пальці на червону від крові вже вбитих солдатів підлогу — рана занадто глибока, а на перев’язку часу немає, та й навряд чи знайшлося б у такій метушні. В іншій, на вигляд тонкій, але сильній на ділі руці затиснутий меч — священна зброя, сяюча і смертельна, яка, втім, так само марна (як і його творець) проти такої навали.

Гелебор виглядає стомлено: серйозна битва сильно виснажила ельфа, захопленого зненацька і вимушеним боротися з незліченними противниками без належної на те підготовки, але, проте, йому вдається все ще залишатися живим, все ще молитися і сподіватися на проблиск сонця у найтемніший час, на допомогу Ауріеля, тоді як інші навіки зів’яли у пітьмі. Однак, більше битися він не в змозі, витративши всі сили щоб дістатися сюди і врятувата вікарія від Зраджених. Якби ж він тільки знав правду, дурень.

– Віртур, – лунає охриплий від криків голос, – з тобою все гаразд…

Паладин, здається, зовсім не помічає, що світло давно залишило вікарія. Знав би любий братик, що він створіння не менш жахливе, ніж ті, хто зараз сліпо нишпорить храмом, пожираючи трупи їхніх товаришів і огидно чавкаючи? Хіба тільки плоть йому не потрібна — чудовиську потрібна кров, потрібна енергія життя, але про це він може подбати і після. Зараз головне зберегти єдину по-справжньому живу істоту в колишній оселі сонячного бога, який кинув їх усіх у безодню відчаю.

Занурившись глибоко у свої думки, вікарій упускає момент, коли позаду Гелебора з’являється створіння, що колись було сніговим ельфом (а тепер, завдяки двомерському рабству, стало його перекрученою подобою), і меч, у відображенні леза якого на мить блискотять крижані склепіння залу, одним різким помахом встромляється в понівечене тіло.

Брат враз завмирає – очі широко розкриваються, губи викривляються в німому крику, а з рота струменить червона смужка крові. Меч падає з його рук, з глухим стуком ударяючись об кам’яну підлогу, а фалмер ззаду задоволено гарчить — він таки наздогнав свою здобич. Віртуру потрібні лише декілька секунд, щоб подолати відстань до брата, яка враз стала неосяжною, ще мить – і крижаний атронах розриває нікчемну істоту на частини, а сам він підхоплює ослабле тіло – Гелебор хрипить від болю, коли брат акуратно опускає його на криваво-червону долівку.

Вікарій би зробив усе, щоб тільки молодшому зараз не було боляче, щоб тільки ненависний Ауріель змилостивився хоча б над ним, останнім з двох снігових ельфів, що залишилися (якщо тільки хтось з їх нещасного народу ще зумів сховатися), якщо вже не допоміг йому врятуватися від вампірської зарази, незважаючи на щоденні мольби. Але навіть тут їхній коханий бог залишається глухим до благань колишнього раба — брат блідне з кожним подихом, проте продовжує вперто благати про ауріелеву милість, пошепки прохаючи вберегти його, Віртура, якого Світлійший давно покинув.

І з кожною молитвою, що ледве чутним шепітом злітає з закривавлених губ, вікарій все більше втрачає надію на порятунок — рятувати слід би паладіна, а не його, але чари зцілення Гелебору вже не допоможуть, скільки б він не намагався.

Залишається лише один варіант — подарувати йому нове життя, нехай наповнене лише холодом, темрявою і безмежним голодом, але вічність, вічність поруч із ним, навіть якщо він і зненавидить його за цей вчинок. Це найкраще — єдине — що він може дати, щоб уберегти його від неминучої загибелі, і Віртур, зібравшись з духом, немов якесь перелякане хлопчисько, робить те, за що ніколи не пробачить сам себе — тільки-но бліді ікла торкаються тонкого зап’ястя, розриваючи шкіру, а рот наповнює спрага, що виходить із найтемніших глибин його сутності, він починає пити. У його голові набатом звучить нагадування зупиниться, але темрява ласкаво шепоче «ще трохи» і він піддається. Гелебор під ним глухо стогне, намагаючись вирвати руку, але навряд чи це під силу вмираючому ельфу. Для Віртура це не має значення — отрута вже у паладині, вже біжить по його венах до самого серця і незабаром зробить свою справу і зцілить його, нехай навіть ціною людяності.

Коли вікарій нарешті знаходить у собі сили відірватися, очі брата напіврозплющені, а переривчасте дихання супроводжується хрипами – Віртурові хочеться думати, що це дія його прокляття – і тоді він починає чекати. Минає хвилина, дві, десять (вони здаються вічністю, але Віртур чекає, чекає, чекає), але брат залишається безмовним. Віртур не чує биття його серця, не чує дихання — нічого, наче життя залишило його тіло назавжди.

Так і має бути, зараз він відродиться у смерті — все гаразд.

все добре, все…

д о б р е ?..

***

Але навіть за годину в крижаній вічності Гелебор лежить на його руках мертвим вантажем — невже Ауріель відкинув дар темного принца для останнього свого підданого? Отрута не спрацювала, не допомогла братові повернутися, не допомогла йому відшукати вічність, нехай дику, сповнену спраги і жорстокості. Обличчя його бліде, знекровлене, проте очі все ще світяться — але не золото відбивається в них, а лише світло, аурієлівське, чисте й непорочне світло, на відміну від вампірського сяйва смерті.

Невже не вийшло?

Віртур у це не вірить — не хоче вірити, не хоче приймати той факт, що він своїми руками вбив єдиного, хто був поруч із ним завжди, з самого давнього дитинства, хай останнім часом і віддалилися через його хворобу. Бог знову зрадив його — не дозволив забрати з собою брата, залишив його собі навіть у смерті.

Тремтячою від безсилля рукою, Віртур закриває вже осклянілі очі і акуратно витирає кров з чола. Десь там, де має бути серце, що колись билося за свою батьківщину, нестерпно болить — що це, вікарій і сам зрозуміти не може, відлуння братніх почуттів чи справжній біль?

У будь-якому разі, усвідомлення безвиході поглинає його, наче величезна хвиля –  більше нічого не залишилося, і навіть його пророцтво йому не допоможе – з чиєю допомогою він дістане кров доньки Холодної Гавані? Навіщо йому помста, якщо цього вже ніхто не побачить, якщо він — останній, єдиний із їхнього приреченого народу, який не обернувся на жалюгідного фалмера, хай і знайшов собі інше прокляття?

У холодному, мовчазному залі його крик — розпачу та агонії — відлунює від високих байдужих стін і затихає. Ніхто його не чує, ніхто не прийде на допомогу, ніхто не оживить давно померлі надії. Він обіймає холодне тіло, стискаючи в таких же холодних руках, і плаче, плаче доти, доки його сльози не закінчуються, а крізь розбиті вікна у залу проглядає блискуче сонце, що стало йому ненависним.

Що йому до сонця, якщо його власне щойно померло?

І він, здається, щойно помер разом з ним.