2.24.1.3.13.!

  Шоста ранку. Будильник задзвонив, наспівуючи різку, набридливу мелодію. Вимкнувши його дівчина попрямувала в душ. Теплі струмені води повільно стікали по обличчю до грудей й далі вниз, додаючи тепла тілу. Мокро і тепло, саме те, що треба після стількох холодних днів. Перший тиждень відпустки промайнув непомітно. Третє жовтня, якийсь сумний день, хмари вирішили, що вони давно не збирались разом, тому сьогодні натяку на те, що сонце визирне, не було. Віта взяла свою чорно-червону парасолю і згадавши, що у неї майже нема осіннього одягу, пішла в торговий центр. Їй вдалось купити кілька, достатньо таки милих кофточок, в нейтральних кольорах після чого вона зайшла в ательє, не дарма ж вона заощаджувала кілька місяців гроші. Поки з неї знімали мірки, зайшов якийсь чоловік, і ніяк не міг забрати костюм. За кілька хвилин він її вибісив, але йому вже видавали те нещасне вбрання, тож дівчина взяла себе в руки і підходячи до каси поглянула що ж він там забирав. Це був сіро-синій, вовняний костюм, з такого самого кольору ґудзиками, і срібною застібкою для краватки. За розміром він явно був не для цього чоловіка і тож вона припустила, що костюм для його боса. Чоловік пішов, тож дівчина швидко розплатились і поїхала додому. Тільки приїхавши до квартири вона подивилась на годинник, дев’ята вечора, вона ще може почитати перед сном, тож вона сіла на кухні з чашкою теплого чаю, відкрила книгу.

  За вікном накрапав дощ, заколисуючи мелодією капель, що вдаряються об скло. Не пройшло і пів години як дівчина заснула. Здавалось, що тут, на кухні, час зупинився, затихло все(тільки дівчата, та соловейко не затих). Пахощі фруктового чаю заповнили все, вони заспокоїли Сум, який завжди підкрадався в такі моменти. Тихі краплі приглушили важкі думки. Все це могло б продовжуватись нескінченну кількість часу, але блискавка вирішила порушити спокій, що панував в кімнаті, блимнувши, і, так як і завжди, захопивши грім із собою. Він пролунав занадто різко, неочікувано, збудивши спячу постать.

  “Час? Двадцять третя п’ятнадцять, о першій у Джета закінчується зміна. Нащо він взагалі працює, у нього ж грошей – подавитись можна. Дощ навряд чи закінчиться до того часу, може йому парасолю принести? Та, нехай промокне, це йому не завадить.” – подумала вона і пішла одягатись. Вийшла, зачинила двері і, відкривши свою парасолю, попрямувала до ресторану на перехресті. “Green Shine”(Зелене с’яйво) – першокласний ресторан, чиїм власником був батько Джета, вирізнявся своїм магічним інтер’єром зали, але біля входу був невеликий коридор в іншу залу, для тих, хто хотів посидіти окремо, чи провести час в спокійнішому місці, туди вона і пішла. Тут була тепла напівтемрява, лунав тихий спів музики, за єдиними чотирма столами сиділи пари. “Сто відсотків хтось з цих чоловіків сьогодні зробить пропозицію.” За невеликою барною стійкою стояв Джет і розмовляв з кимось з клієнтів, з іншого кінця сиділи три чоловіки, теж про щось спілкуючись між собою.  “Сіро-синій костюм, невже?… Цікаво…” Вона підійшла:

• Хай!
• Віта? Чим заслужив, на візит такої поважної гості? 
• Ой, та пішов ти. Я тобі парасолю принесла, хоча вже, мабуть, вона не потрібна.
• Ого, як мило, але у мене тут є запасна. – він посміхнувся, дивлячиь як дівчина закотила очі.
• …Тоді я пішла.
• Чекай, вип’єш щось? За мій рахунок.
• Хм, тоді давай, що у вас сьогодні найкраще продається.
• Віскі?
• Все одно.
• Гаразд. Познайомся от поки що, чудовий чоловік. 

Вона повернула голову до людини, на яку вказав Джет. Це був чоловік, не на багато старший ніж вона, до тридцяти років, попелясто-русе волосся і зелені очі, тонкі вуста в котячій усмішці. Ріст? Метр вісімдесят, не менше. “Чого всі навколо мене такі високі?” 

• Доброї ночі! – привіталась вона, – Джет каже, що ви хороша людина, невже це і справді так? Чим, цікаво, ви його причарували?
• Хотів би спитати те саме, а то його погляд так змінився, коли ви зайшли. Сказав, що прийшла дорога йому людина
• Справді?! Що ж, тоді рекомендую його не слухати.
• Тоді, може розкажете самі про себе, а то він багато чого наговорив.
• Що ж, пане, інколи краще не знати, що правда, а що ні… – вона усміхнулась тією усмішкою, яку закохані жінки показують лише своєму чоловіку. 
• Як у вас тут цікаво! – промовив бадьоро Джет, – Віта, тобі від отих хлопців коктейль. Я туди нічого не мішав, хоча вони просили, тож можеш їм набити..обличчя, якщо хочеш звичайно. 
• О, вечір обіцяє бути цікавим? – вона посміхнулась тим хлопцям, від чого вони почали швидко, задоволено щось обговорювати. 
• Бачу, ви популярна серед чоловіків? – від репліки стало гидко, але все ж дівчина не змінила обличчя.
• Не тільки серед них, дівчата теж навколо мене в’ються.
• Ох, тобто мені не вдасться вас запросити на по…
• Не чую щирості у ваших словах, тому ні, не вдасться. – трійка хлопців підходила до них і дівчина встала, – Бувайте! 

Вони стали навколо і загородили її від барної стійки і двох чоловіків, що заворожено дивились їм у слід. Вона почула, що Джек щось сказав чоловікові, але через гомін трійці нічого не зрозуміла. Вони вийшли на вулицю і вона завела їх за кут будівлі, в місце між будинками. Тут темно і ніхто не зазиратиме. Один з хлопців схопив її за зап’ясток:

• Сама привела нас в таке скромне місце.  – пролунав голос одного. Вони називали їй свої імена, але нащо запам’ятовувати те, що ніколи не назвеш.
• Знаєте, а у мене якось настрій пропав. Мабуть алкоголь вивітрився і я тепер не хочу.
• Тебе ніхто і не питає, чи ти хочеш. 
• А що, якщо я цього не робитиму? – вона дивилася одному з них в очі, тому, який тут явно був лідером. Він дістав пістолет і направив їй межи очі, – Уб’єш мене? Серйозно?
• Так! Якщо…
• Знаєш… – вона доторкнулась долонею до його щоки і провела далі. Схопивши за волосся на маківці, дівчина швидко відступила в бік, і його обличчя з усієї сили вдарилось об стіну, – Сухай, я б на твоєму місці так словами б не розкидувалась, ніхто не знає кого зараз на вулиці зустрінеш. –  Вона іще раз вдарила його головою об стіну. Встала, він, впавши і зігнувшись в три погибелі, їй тепер не загрожував, – А ви чого стоїте? Чи тікайте, чи робіть що небудь.

Як вона і очікувала, вони навіть не наважились щось сказати, а просто підібрали свого “друга” і почали чимдуж йти. Вона видихнула.

• Хто ж ти, дівчино? Посміхатись людині, коли вона на тебе пушку наводить. 

“Йому робити нема що? Сидів би там, розмовляв з Джетом. Джет, щоб ти здох!” – вона хотіла піти, але він загородив путь. Чоловік взяв цигарку, підпалив, гіркий запах наповнив легені. Дівчина навіть не приховала огиди, коли дивилась, як він затягнувся.

• Не любиш коли люди курять? – він видихнув дим їй в обличчя.
• Дайте пройти! 
• А що, якщо я цього не робитиму? – він усмінувся, – Зробиш зі мною те, що зробила з ним?
• Якщо бажаєте, так, без проблем. – вона скривила посмішку.
• Маленька, та розумненька?  (Бля, я ща здохну від крінжі.)
• Ви ж розумієте, що це звучить гидко? 
• Так. Цікаво наскільки ти терпляча. Хочеш на мене працювати?
• Ні, дякую.
• Але Джет казав, що у тебе талант, до… дивної роботи.
• Я вам казала його не слухати.
• Ну так що, гаразд? Будеш зі мною працювати?
• Ні.
• Чому?
• По-перше, я навіть вашого імені не…
• Орест. Мене звати Орест. Дивне ім’я для цієї місцевості. – він, ніби вбачаючись, зсиснув плечима.
• Так… По-друге, ви перебиваєте.
• Вибач, щось іще?
• Ви курите.
• Але у тебе ж самої пачка цигарок в кармані?
• Я не курю…Це інше, – вона відвела очі.
• А, ну так. Іще причини? – він взяв наступну цигарку.
• Я… ще не придумала.
• Пха. Джет сказав, що у тебе особливо нема роботи зараз, так чому б не працювати зі мною?
• Що за робота?
• Мені помічник потрібен. Який би не боявся пістолетів і ножів, а то клієнти, та й партнери, різні бувають. – він усміхався 
• Де ж ви працюєте?
• Скажу, якщо будеш працювати. 
• Хм… -“Ну, я звичайно попросила давати мені менше місій. Та чи вийде?. А якщо він дізнається, то що, в поліцію посадать?” – Які відносини ви маєте з поліцією?

 Він запевнив її, що вони стоять над поліцією, він іще відповів на кілька її запитань і нарешті, добився свого, вона сказала, що з понеділка може почати роботу. Шість днів на тиждень вона тепер працюватиме в готелі “Ніч” , помічником директора відділу безпеки. 

 Готель “Ніч” – один з найстаріших і найвідоміших готелів країни. Все там працює як гарно налагоджений механізм, за всю історію свого існування він належав одній сім’ї, от і зараз його власник – п’ятдесятирічний чоловік Ганс Кіруман, у нього двоє дітей, старша – дівчина, молодший – хлопець. Орест Кіруман – двадцять дев’ять років, офіційно – директор служби безпеки готелю, зріст 187 см, справді ж –  син боса однієї з найбільших сімей мафії в країні, точно ніхто не знає кількість, але найбільш реальне число – це двадцять тисяч людей. Закінчив інститут, спеціальність менеджмент і підприємницька діяльність, має кількох друзів, але не близьких. Любить бісити людей, добрий, поки йому не зрадять, потім зіпсує ваше життя, але не дасть вам померти. Зробить вас максимально від нього залежними і буде катувати. Все вказувало на те, що краще з ним не зв’язуватись, но всі пункти були пропущені тож, їхні долі сплелися. Цікаво тільки, наскільки ж міцно? (Ходячий ред флаг, понятно)

 Понеділок восьма ранку, вона підійшла до входу. Куди йти? Роззирнулась. Піднялась сходами головного входу і пішла на ресепшн і запитала де відділ безпеки. Їй відповіли, що зараз до неї підійдуть. Пройшло кілька хвилин і дійсно, прийшов молодий чоловік в окулярах, різкі риси обличчя пом’якшувала усмішка. Темно сірі очі уважно оглянули її з голови до ніг, чоловік був трохи вищий, десь метр сімдесят – сімдесят п’ять. 

• Доброго ранку! Я – Алекс, радник і помічник Ореста. А Ви, мабуть, Віта?
• Доброго ранку! Так. А звідки Ви знаєте?
• Бос сказав, що в понеділок я розділю з вами свої обов’язки, тож пропоную піти в офіс і обмовити все. Заодно познайомлю Вас з усіма.
• Гаразд! – їй він сподобався, було відчуття, що йому можна довіряти.

Вони спустились сходами, по дорозі він пояснив, що сам сидить тут, на поверсі з ресепшеном, але весь офіс знаходиться на поверсі зі стоянкою, той що врівень з землею, застеріг, щоб не в’язуватись в суперечки з охоронцями, бо майже всі тут професійно займаються бойовими мистецтвами. “Хмм.. Веселенько буде” – подумки посміхнулась на ці слова дівчина. Наскільки вона побачила, в їхньому відділі лише три жінки: вона, і дві дівчини що майже тут не з’являлись і, зазвичай сиділи в своїй кімнаті, розбираючись з якоюсь технікою. Що ж Віту це аніскілечки не бентежило, вона все життя серед купи чоловіків, звикла вже. 

Вони зайшли. Спереду за напів прозорими дверима, щось схоже на тренажерний зал і тренувальний майданчик. Алекс важко видихнув і відкрив двері. Сміх і гомін вдарили в обличчя, та враз всі замовкли – дивились на новоприбулих. Хлопець представив її, вона поклонилась. Якийсь здоровань підійшов і простяг руку, вона простягнула свою, потиск, такий сильний, що він їй ледь не поламав пальці.

• Не жартуйте так, а то Ваша рука одного дня відпаде. – на дівочому обличчі все світилась привітна усмішка.
• Охохо! Сміливо дівчинко – він схвально посміхнувся у відповідь.
• Попрошу від сьогодні називати мене “Помічник Йорк” 
• Охохохо! Гаразд, Помічнику Йорк, ми до ваших послуг – він поклонився, імітуючи галантність. 
• Запам’ятаю. – вона ще раз поклонилась і вони вийшли назад в коридор. Повернули ліворуч і пройшли кухню, зайшли в приймальню з великим столом. Виявилось, це її місце. Вони обговорили деякі деталі і він вже хотів прощатись, та зупинився біля дверей.
• А що він Вам казав коли пропонував працювати з ним?
• Ем.. Що робота інколи небезпечна тож йому потрібна людина, що не боїться пістолетів, готових кожної миті розірвати голову.
• Тобто Ви вкурсі, що тут коїться? Хто він?
• Ну невпевнена, що повністю, але… судячи з таких формулювань… можливо, щось нелегальне?
• І Ви не боїтесь?
• Скажу чесно. Мені вже нема чого боятись – вона сумно втомлено усміхнулась
• Ммм… Ну, просто попереджу, скоро може бути дивна зустріч – скоріш за все  перевірка на терплячість чи реакцію. Будьте готові.
• Дякую…

Він відкрив двері.

• І, помічнику Алексе, давайте на Ти?
• Гаразд. Бувай.

Він пішов. Двері безшувно зачнились. зпалишаючи дівчину одну із купою думок, що так безжально лізуть у голову.