Вона

її погляд був часом гострим, але й водночас таким ніжним. її руки, завжди в синцях (вона мала необережність постійно вдарятися об кутки меблів), обіймали міцно-міцно, особливо коли усе ставало надто погано. а потріскані вуста, на яких часто відчувався різкий запах сигарет, цілували так ніжно і пристрасно водночас. Елізабет кохала її. причому настільки, що, коли вперше це усвідомила, розплакалася. ледве не наробила дурниць, хотіла кинути усе й втекти. але навіть у ту мить вона була поряд.

Марія, так її звали. Елізабет познайомилася з нею, коли вступила до університету, – їх заселили в одну кімнату. про що могли б говорити тиха студентка фізмату і галаслива – юридичного, ніхто не знав. але неминучі домашні обов’язки самі розташували все по своїх місцях. спочатку Елізабет її не розуміла: ні оцей шалений ритм життя, ні безвідповідальність, ні навіть лякаючу любов до злочинів (хоча останнє й самій подобалося, просто не настільки маніакально). а потім… між ними щось почало змінюватися. і оця штука якось змінювалася, змінювалася, аж поки не настало “сьогодні”. ефемерне та неймовірне. Елізабет полюбила її. спочатку – як розумну співрозмовницю, що може зрозуміти усю цю купу геніальних думок, які виникали у дівчини. ще пізніше вони сильно посварилися, а трошечки потому сталося їхнє воз’єднання, і разом з ним – перший поцілунок. взимку, на другому курсі, вони вже разом їхали на різдвяні свята до батьків Марії. не як подруги. як закохані по вуха одна в одну дівчини.

Марійчина сім’я жила на Полтавщині. чого її потягнуло навчатися так далеко, аж в Кропивницький, не знала навіть сама студентка. але зараз, з Еліс (так лагідно Марія називала її ще до часів, коли вони просто дружили), жартувала: то була доля. доля чи не доля, не стільки важливо, головне – тепер видалася чудова можливість проїхатися вдвох в затишному (добре, можливо, не дуже, але справжнє кохання саме собою створює певний затишок) купе взимку. хоча все ж таки ця атмосфера була по-своєму чарівною. за шматочком чистого скла, яке Еліс трохи раніше протерла рукавом свого светру, виднівся справжній снігопад. одна за іншою білі лапаті сніжики падали на землю, і…

– гей, Еліс, про що замислилася? – дівчина раптово випірнула зі своїх думок, аби поглянути на кохану, що сиділа навпроти та з цікавістю гледіла на неї.

–  а, я… нічого особливого, просто замислилася про те, як наше життя дійшло до, власне, усього цього, – на вустах посмішка, а у погляді – м’якість.

– якби не твій вираз обличчя, я б подумала, що ти якась дружина, яка одружена зі своїм чоловіком-байдиголовою¹ п’ятнадцять років, має трьох дітей, і не розуміє, куди пішло її дорогоцінне життя, – Марія засміялася. – обіцяю, такою, як той чоловік, не стану.

– зрозуміло, що обіцяєш, бо я п’ятнадцять років чекати не буду, – усміх у відповідь.

– ну звісно, звісно, – дівчина відклала книжечку, що трохи раніше читала, і взяла Еліс за руки, вкладаючи її долоні у свої. – холодні.

Елізабет кивнула.

– я можу з цим допомогти?

– як саме?

– ну не знаю, – Марія всміхнулася, схиляюсь до Елізиних рук, а потім торкнулася їх своїми губами. – отак, наприклад.

– ох, – дівчина миттєво зашарілася. вони зустрічалися уже майже півроку, а звикнути до отаких сюрпризів досі було важко. – хіба ти їх так зігрієш?

– їх мабуть ні, а твоє серце – можливо, – Марія підморгнула, торкаючись ніжної шкіри своїми устами знов і знов. – хоча і перший варіант я могла б перевірити!

– ти найкраща в світі, знала? – хитаючи головою і ледь не сміючись, спитала тихо Еліс.

– неочевидний факт, бо люди зазвичай називають мене безвідповідальною та жахливою, знаєш? та для тебе, люба Еліс, я готова стати кращою.

у темно-синьому погляді відображена безодня. Елізабет тоне в ній, і не знає, як вернути назад. на очах ось-ось з’являться сльози. вона закохана. по-справжньому і, здається, дуже надовго.

1. Байдиголова – безвідповідальна, лінива людина, яка не має мети в житті, нероба. Про таких ще іноді кажуть “вітер в голові гуляє”.