Післясмак війни

Сіра, невиразна вранішня пташка випурхнула з густозеленої вишні і зникла десь у височіні. Височінь — небо, що невблаганною нескінченністю простиралося над селом — була спокійна і світла. Славко, лежачи на пожовклій після спекотного літа траві, якось дивно та навіть трішки образливо споглядав її. Межи пальців тримав непідпалену цигарку, про яку, мабуть, і думати забув; поруч валялася зім’ята і наче геть непотрібна сірникова коробочка. У тих спогадах і роздумах, куди Славко занурювався, не було місця навіть найзвичайнісінькій тютюновій залежності…

По сусідських дворах та хатах промайнув гуркіт — скоріш за все, минула сьома година ранку. Загавкали собаки, загомоніли розмови, залунав сміх, і життя, в цілому-то, продовжувало свій незупинний хід. В Славковому ж дворі десь жалібно нявчало кошеня, а в хатині спала хвора тітка Олеся. На те, як тітка примудрилася застудитися в такий теплий та безвітряний вересень, Славко знизував плечима і чухав потилицю.

Проте клекіт нового дня не долітав до запітьмареної казна-чим свідомості хлопця: подумки він був далеко за межею цього світу. Якби тільки та межа, за яку Славко поринав не вперше і, певно, не востаннє, була якоюсь нездійсненною мрією чи фантазією…

Найчастіше брами її розчахувалися вночі, під час міцного сну, і випускали зі свого черева рідку, огидну темряву зі слизькими вогненними жилами… Вона душила Славка, стискувала руки й ноги, випалювала заплющені, здавалося б, очі, крала дихання й мову, тягла свої чорні обрубані лапи до самого серця, що нестямно билося у розмальованих шрамами грудях… І відроджувалася.

Вона відроджувалася під виглядом банальних нічних жахів і витанцьовувала на підсвідомості своєї жертви страховиська: понівечені тіла — старі й молоді, чоловічі й жіночі й дитячі; вибухи — чорні і брудні; будинки — багаті та бідні, зруйновані та напівзруйновані; одні тільки шпиталі — постійно біло-червоні… І коли червоного ставало більше, ніж білого, Славко прокидався з голосним криком, що витряхував душу з втомленої та хворої Олесі й лякав бідолашне кошеня, яке внадилося ночувати винятково біля Славкового ліжка.

— Славко! — пролунало ледве не всоте.

Несподівано для самого себе він ворухнувся і підскочив. Поруч щось жалібно занявчало: то Славко випадково наступив на хвоста кошеняті, що згорнулося коло ніг, поки він зачаровано спостерігав за чимось невідомим у небесній далині.

За парканом стояв дід Тарас із повним мішком на плечах.

— Чого вам? — роздратовано спитав Славко і обтрусив штани.

— Я б не радив розмовляти через паркан, — промовив дід Тарас і більше не сказав ні слова.

Нечутно зітхнувши, Славко відчинив скрипучу нефарбовану хвіртку і впустив гостя у двір. Останній тим часом уважно спостерігав за ним, чи то сонним, чи то засмученим, з вигорілими травинками у темному волоссі і почервонілими очима.

— Я вам картоплі приніс, — нарешті пояснив дід Тарас і скинув мішок з плечей на землю. Славко мовчки поглянув, як декілька картоплин повільно викотилися з нього. — Олеся майже нічого не саджала, поки ти… Поки тебе не було вдома.

— Дякую, — відповів Славко швидко й нечітко і раптом відчув себе дуже невдячною людиною. — Ви… — він вперто шукав слова, — йдіть до хати, тітка вже мала прокинутися. А я… А я пересиплю картоплю й прийду.

— Добре, — тепло всміхнувся старий і покрокував до дверей. Деякий час Славко дивився йому услід, а потім на диво бадьоро підняв дідів гостинець і побрів у сарай. За ним блискучим чорним клубочком жваво побігло кошеня.

— І яке тобі прізвисько дати, чудо наше? — спробував пожартувати Славко. Обличчя ніби посвітлішало. — Тебе, мабуть, ще не годували?

Кошеня лише нявчало у відповідь.

У запорошеному пилом сараї він дістав великий плетений кошик та почав пересипати картоплю.

І —  визирнуло вранішнє вересневе сонце. Просто трішечки пізніше, ніж зазвичай.