1 глава

—  Вей Іне, де ти. Дідько, ми вже спізнюємося. Гей, Вей Іне, досі вже прикидатися глухим дурнем, ти й без цього повністю виправдовуєш це звання. Ти пам’ятаєш, що в нас сьогодні прибирання і все одно знову бавишся.

Цзян Чен сумно видихнув та продовжив пошуки свого найкращого друга у саду. Цей дурень полюбляв ховатися серед густого листя дерев та спокійно дрімати у цвіті вишні. Була б його воля, він кожного дня спав би на гілках дерев, але на щастя в хлопчини вистачало мізків робити вигляд, що він утомлюється за день не менше, ніж усі інші. Важка доля кріпака не заважала Усяню витрачати майже весь свій час на солодкий сон серед дерев або на читання віршів Шевченка. Як він завжди казав:

«Моя вільна душа така ж, як душа Тараса, і, як пташка неба ясного у клітці, не може жити серед пихатих панів.»

Цзян Чен був упевнений, що саме через жагу до вільного життя Вей Ін і байдикував цілий рік. Через що постійно отримував ляпаси від пана Вень Жоханя. Проте, варто зауважити, що така кара була «манною небесною» у порівнянні з покараннями з байок минулих кріпаків. Чого тільки пан Вень не робив з бідними селянами, що потрапляли до його рук. Все село тільки й говорило, як чоловік заколов власного раба через те, що той не встиг виконати свою роботу до заходу сонця. Словом кажучи, був їх хазяїн як чорт з самого пекла. Навіть Ван’інь, що славився своєю хоробрістю, обходив власного пана сусіднім селом та тікав, куди очі дивилися, коли бачив його на своєму шляху. Однак про Вей Усяня такого сказати ніяк не можна було. Він, наче навіжений, постійно зустрічав господаря вдома з широкою посмішкою до вух та відкритими обіймами. Може, через це Вень Жохань прийняв хлопця за хворого й не карав його жорстоко.

Проте, навіть якщо сам Ван’інь тільки те й робив, що бив Усяня палицями або давав ляпаси, як тільки той знову кудись утікав, Цзян Чен відразу починав його шукати. Бажання якогомога швидше знайти хлопця було викликано більше занепокоєнням за другом, ніж переліком щоденних завдань. Важко зізнаватися, але без Вей Усяня сумні реалії складного життя кріпака били надто важко по вільній душі хлопця. Він ще раз втомлено протер очі, та вже хотів було ще раз обійти увесь сад, як на нього зі спини налетіла дівчина, голосно сміючись.

— Поцілуй мене в сраку, Сюе Яне. Навіть не думай, що я буду допомагати такому вилупку як ти. Твоя робота, ти й працюй.

— А-Цин, злізай з мене. Хіба тобі вже не робили зауваження щодо твоїх висловлювань? Ти така тендітна дівчина, а тільки як почнеш балакати так відразу…

Цзян Чен не сказав більше ні слова. Знав, що ніхто не зможе виправити це дівчисько. Навіть сам пан зрозумів це, коли та дала чоловіку в око та лаючись втекла до місцевого священика Сяо Сінченя. То був єдиний, хто міг щось сказати дівчині за її поведінку. Слова сліпого доброго чоловіка А-Цин хоча б слухала. Звісно до здійснення побажань ще було далеко, проте Цзян Чен все одно вважав це прогресом. Він обережно спустив дівчинку з власної спини та обернувся на лайку її брата Сюе Яна. Голос був далеко, але все ж можна було дійти до висновку, що вони знову щось не поділили.

— І що трапилось на цей раз? – схрестивши руки на грудях, питає Ван’інь.

Він краще за будь-кого знав про всі сварки цієї сімейки. Важко було повірити, що ці двоє досі не повбивали один одного, а лише постійно лаялись на все село. Серед місцевих не було жодної живої душі, яка б не чула їх крики. Ці недоумки полюбляли влаштовувати бій на полях навіть посеред ночі. Напевно, єдина причина, чому пан Вень досі не вбив їх, була у тому, що брат з сестрою дійсно були дуже роботящими. Їх сім’я неначе була наділена великою силою, через що ті виконували особливо важку роботу самотужки.

— Цей дурень знову хоче, щоб я допомогла з його частиною праці. Хай спочатку знайде, чим відплатити, а потім уже благатиме мене. В нього самого достатньо сили, це все через лінощі!

Лайка брата чулася все чіткіше й чіткіше й уже віддавалася відлунням по саду. Якщо Сюе Ян спіймає її тут, то всім деревам прийде кінець. Треба було якомога швидше відправити А-Цин бігти далі, щоб зберегти власництво Венів. На щастя, дівчинка й сама все зрозуміла. Наостанок, вона підняла невеликий камінець та пожбурила його у гілля сусіднього дерева. Цзян Чен, не розуміючи нічого, дивився, як камінець влучно потрапив прямо в голову його пропажі.

— Немає за що, на все добре. Не наздоженеш, ти ж, дідько лисий, навіть за півнем не встигнеш, – засміялася А-Цин, та втекла, швидко ховаючись серед квітучих дерев.

— Можливо, в її поведінці все ж є щось хороше, а ти злізай.  Втекти, як їй, в тебе не вийде, і ти про це знаєш. У А-Цин досвіду побільше, аніж у тебе. Годі байдикувати, ти ж знаєш, що сьогодні пан повертається додому!

Поки друг лаявся, Вей Ін втомлено потягнувся та зістрибнув з дерева, приземляючись прямо перед його обличчям. Заспаний хлопець зібрав чорняве волосся у високий хвіст та, наче нічого не було, поклав руку Цзян Чену на плече.

— А-Чен, ось ти де, а я вже хотів йти шукати тебе.

Однієї фрази вистачило, щоб Ван’інь вибухнув гнівом і вже примірився, аби добряче врізати цьому нахабному хлопцю. Винуватця врятувало лише те, що вони й без цього витратили занадто багато часу, а список обов’язків за цей час, на жаль, не зменшився. Цзян Чен лише схопив свого дурня за комір та потягнув лантухом до садиби. Незважаючи на на усі лінощі, Усянь був надто талановитим парубком. Він один міг знайти спільну мову з усією худобою та провести щоденний обід для них без серйозних травм та бунтарства тварин. Як і завжди, Вей Ін у лічені хвилини домовився з кобилою Яблучко, щоб вийти на ранкову прогулянку та трохи попастися. У Цзян Чена вмовити цю вперту тварину ніколи не вдавалося. Вона лише брикалася та голосно гиготала в знак незгоди. Усянь же неначе ось-ось прийшов до нього з чарівної казки про лісних духів, що спілкувалися з тваринами й уміло вгадували прохання та бажання.

За прибиранням садиби від бруду та зайвого сміття хлопці й не помітили, як сонце стрімко сховалося, та вже гріло не яскравим жовтим світлом, а лише нагадувало про себе помаранчево-червоним промінням.

— Кого це пан має привезти, що ми сьогодні й хвилини не мали на відпочинок? Невже дідуган перед смертю вирішив одружитися? Хах, якщо це так, то впевнений, ця дівчина сліпа та глуха. Такого чоловіка нікому ж не побажаєш. Він старий, страшний, а ще як подивиться на тебе…

Варто було хлопцю лише відкрити рота, як в його напів порожню голову прилетіла чималенька каменюка від розлюченого Цзян Чена. Усі кріпаки знали, що в садибі занадто багато пацюків, що так бажали підняти свій статус в очах господаря, що готові донести плітки навіть про найрідніших. Через це хлопець постійно мовчав, але його друга це наче зовсім не хвилювало. Вей Ін і далі продовжував базікати про все, що думав, та чхати хотів, що з ним зроблять за щиру правду.

— А що! – образвився Вей Ін. – Якщо це не буде якась мила панночка, я відмовляюся й далі заробляти горб на спину заради цього старого дурня.

— Кого ти назвав дурнем?

Як завжди Усянь потрапляв в найгірші ситуації. Цей голос ніхто не міг сплутати з чиїмось ще. Звісно це був пан Вень Жохань, що дуже вчасно повернувся додому з обіцяними гостями. На всяк випадок, Вей Ін у ту ж секунду заплющив очі та сховався за Цзян Ченом. Звісно, він не міг захистити друга від власного пана, проте надія все ж була.

— Авжеж про Сюе Яна! Знову він свариться зі своєю сестрою замість справ. Хіба ж не дурень?

Дякувати усім святим, цей хлопець на рівному місці міг вигадати цілу легенду, ховаючи правду далеко-далеко. Для повної впевненості у своїх словах Вей Ін широко всміхнувся та швидко перевів очі на гостей.

— Це ваші родичі? Чи невже наш пан нарешті знайшов собі гарну дружину?

— Менше базікай та повертайся до справ. Не твоє собаче діло, хто мої гості. Зрозумів?

Ігноруючи усі інші запитання, Вень Жохань далі провів гостей, ігноруючи настирливого кріпака. Усяня наче вкусили. Як тільки господарі зайшли у садибу, він почав трясти Цзян Чена у захопленні від нових гостей.

— Ти бачив їх? Вони ж такі гарні! Цілі дві паночки. Я такої краси ніде більше не бачив. Особливо та, що нижча. Вона така тендітна та маленька. Неначе лялечка. В неї такі гарні очі, а ти бачив її шовковисте волосся? Таке гарне. А її обличчя? Жодного недоліку! Хіба вона не ідеальна?

У Вей Іна очі горіли, коли він говорив про поповнення великої сім’ї господаря. Відтепер усім стало відомо, кого саме хлопець буде діставати увесь свій вільний час. Усе б добре, але Цзян Чен дивився на друга кривлячись і все ж вирішив його розчарувати.

— А-Іне, це Вень Нін і він… парубок. Ти в своєму розумі?! Господар Вень казав нам про них сьогодні вранці, а ти, звісно ж, знову все проспав!

Обличчя Вей Іна видовжилося у здивуванні та здивованому крику.

— Хлопець? Ти жартуєш? Я не вірю тобі. Ти знову жартуєш наді мною, так?

Цзян Чен лише видихнув: Вей Ін, якщо причепиться, що той реп’ях, то цей бідний хлопець так легко не відіб’ється.