Я семибестій

Вже двадцять вісім днів як у холодильнику засмердів останній шматок сиру, а відкрита консерва вкрилася білосніжним килимком плісняви. Штори у пилюці, а біля ліжка, де хропів Микифор рештки розсипаних солоних горішків. Кімнату немов не провітрювали вічність. Після одного місяця влаштування у цій квартирі, Микифор радів що житиме лише один. У цьому світі шукати приятелів, таким як він, не має сенсу. Адже яка має бути гарантія, що та людина залишиться живою?

Так, цей світ інший. Тепер його можна ділити: сини Господа та Диявола. Кому з них довелося гірше: людству, яке не несе тягар потойбічних сил, але боїться тих, хто має дар Диявола, чи тим, хто вже століттями намагається довести, що їх раса достойна співіснувати разом з людьми? Їх прозвали «семибестіями». І вони дійсно мало чим відрізняються від звичайних людей, але у кожного прихований магічний дар. Поганий він, чи ні? Та питання стояло іншим:чи усі люди хороші?

Двадцять вісім років Микифор відповідає на це запитання, стовпом зависаючи над холодильником із замороженим м‘ясом у найближчому супермаркеті. Бабця завжди смажила індичку, але то був жахливий смак. Але на якийсь свинячий шматок грошей точно не вистачить. І як завжди, глибоко зітхнувши, хлопець обійшов стенди, узявши тільки воду та пачку снеків. Він семибестій, який з самого дитинства жив із людьми.

Це хвороба? Ні. Люди живуть з таким. Але не ті, які виростили його. Любов, турбота, освіта — та цього було замало. Вони не давали відповіді на ті запитання, які хвилювали хлопця, котрий щовечора страждав лихоманкою, боячись дивитися на гидотне створіння у дзеркалі. Воно з‘являлось кожен вечір. Він ставав тою потворою. Ті люди навіть і не знали, поки не прийшов час їх покидати.

— Так, я готовий починати, – досить розгублено метушився по кімнаті Микифор, вислуховуючи усе, що казав жіночий голос на тому кінці слухавки.

То була радісна звістка. Шість років університету не пробігли даремно. Щойно він і сам став викладачем. Правда, лише фізкерівником.

В очах темноволосого парубка запалав вогник надії, що через декілька тижнів він все ж таки з‘їсть шмат свиної відбивної.

Князівство Окра велике. І єдине у чому була рація, що замістя його дешевше. Щоб вижити у великому центрі, треба мати стійкий талант мисливця за грошима, або вже народитися у шкурі тигра.

Микифор усе життя пам‘ятав лиш своє маленьке містечко, де знаменита пам‘ятка знаходилася за старою заправкою у вигляді напівсвіжого будинку культури. Він там навіть виступав, граючи на гітарі дитячі мелодії, поки бабця кайфувала. І там не було семибестій. Їх звідти вигнали. Вже давно. Бабця розповідала, що батьки самі пішли. Та на лиці її не було навіть каплі смутку. Єдине що залишилося з Міком — ланцюжок з червоним кристали ком та фотокартка. Невелике фото з компанією чотирьох дітей схожих на учнів, та дорослого чоловіка посередині. Усі четверо мали однакову сіру форму з невеликою золотою нашивкою на правому плечі.
«Це моя матір» – кожного разу запевняв себе хлопець, роздивляючись серед дітей рудоволосу дівчину с чорними як вугілля очима, які здавалось, бачить він у своєму відображенні.

Можливо, це фото — єдине що спіткало вибратися з далеких околиць, задля дати ради майбутньому. Або ж, зрозуміти, як жити з тією клятою «хворобою».

— Так, бабцю, завтра заступаю. Буду писати рідше, не засмучуйся, – посміхався Мік, притуливши телефон до вуха. – Нехай дід вам накриє стіл. Що? На роботі? Він знову влаштувався на фабрику?…ааа, на будівництво. Ну тоді, відсвяткуєте, коли він повернеться. На добраніч.

І так кожен день. Добре що хоча б сьогодні було чим пожалувати її вуха. Нік солодко потягнувся на стільчику, відчувши як голосно забурчало у животі. Настрій швидко змінився.

— Коли ж це закінчиться, – стиснувши пальці у кулак, хлопець поплентався до вхідних дверей, зачинивши їх на декілька замків.

Близився час, коли його тіло знову стане огидним. Очі наллються кров‘ю, а на пальцях з‘являться пазурі, якими він знову буде драти стіни ванни.

Сховавши усі цінні речі, зачинивши двері ванної кімнати, Мік засів у куток, пильно спостерігаючи за своїми руками.

«— Невже усі семибестії такі, як я? Хто допоможе мені зараз?»

З цими думками до очей хлопця підкрався сон, позбавляючи сил і думок. Мари у темряві свідомості повалили на холодний кахель. Щільно стиснувши коліна до грудей, по кожній клітині шкіри пробігли мурашки, а після колючий терпкий біль. Очі раптово відкрились, відбиваючись червоним сяйвом у відображенні підлоги. Огидна тварина.