Як Путіну про успіх спецоперації доповідали

Прокляття конотопських відьом таки подіяло, але ж Аліна Кабаєва була про те ні сном, ні духом. Удавши, ніби повністю задоволена, вона тицьнула у вуха навушники і з айфоном полізла під ковдру. Правду кажучи, робила так радше з обережності, ніж необхідності: коханець на старість ставав хоч і глухуватим, та не менш підозріливим. Зачувши, як він, крекчучи, підводиться з ліжка, а тоді шкандибає до ванної (попередньо розігнувши спину з лихом пополам), увімкнула брифінг Арестовича. Прикро, що на Порнхаб не працює… Втім, ані Арестович, ані Зеленський із Кімом, які також були Аліні до вподоби, у фільмах для дорослих ніколи не знімалися. Вона перевіряла. Постривайте, а Привид Києва? Треба поглянути…

Однак планам Аліни не судилося збутися. Бо коли її коханець, сопучи-стогнучи і тому заважаючи слухати Олексія Миколайовича (розумілася на сказаному вона поганенько, але без звуку ефект був зовсім не той), нарешті одягнувся, до бункерної відпочивальні постукали. Певно, котрийсь Пєсков-Лавров уперше за два тижні явився доповідати про успіхи таємничої спецоперації. Аліна якось спиталася, чи безпечно то — не отримувати жодної інформації так довго. «Буде сюрприз», — відповів тоді Путін і з цієї нагоди запросив до розкішного бункеру.

Грюкнуло дверима — отже, пішов вітати гостя. Можна повертатися до перегляду… Та не встиг наманікюрений Алінин пальчик торкнутися екрану, як вона здригнулася від огидного звучання двох хриплячих голосів. Здавалося, розмову провадили не в сусідній кімнаті, а поруч із нею, на ліжку і теж під ковдрою. Чи слуховий апарат їм подарувати…

Хай йому грець!

Аліна знехотя стягла з себе шмат слизького шовку, жбурнула на протилежний бік постелі айфон і попленталася за халатиком. Цей предмет одягу приземлився на імпровізований шведський стіл тоді, коли тут діялося не що інше, як любощі. Принаймні таке ймення дав своїй неспроможності головний чоловік країни.

Під халатиком знайшлася тареля з цукерками — Аліна вже було простягнула руку, та вчасно опам’яталася: старий збоченець замість її улюблених, мигдалевих, замовив сало в шоколаді. Тож, похрумкотівши яблуком, вона зав’язала на паскові недбалий бантик і підкралася до дверей. Відчинивши їх — і міліметру не дорахувалися б! — припала до щілини гострим оком.

За довгим прямокутним столом й у кріслі сидів таки Пєсков — блідий як смерть, зі своїми споконвічними вусами-щіткою. Аліні подумалося, на момент їхньої останньої зустрічі вони були не настільки рідкими й сивими.

— Ну, — вбраний у костюм Путін жестом наказав співрозмовнику продовжувати. — Почали вони правильно. Що далі?

— Е-е…

— Розглянемо ключові моменти, — змилостивився.

Тремтливою рукою Пєсков потягся до дипломата. Розстібав смиканими рухами, а витягував потрібне так, що Аліна занепокоїлася: чи не страждає прес-секретар на епілепсію? Потрібне те виявилося листочком у клітинку із пожмаканими кутиками. Путіна, схоже, таке оформлення надзвичайно важливих документів не влаштувало, однак він на диво терпляче змовчав. Змовчав і дочікувався, коли Пєсков нарешті натрапить своїми очицями, що, вибалушені, гасали туди-сюди, на потрібний рядок.

— Ми не вахувли одн момт.

— Що?

Замість того, щоб прокашлятися, Пєсков чхнув.

— Ми не врахували один момент. До української армії… Чи то заздалегідь, чи то безпосередньо у процесі були залучені, — і розгорнув листочок так, що він мало не порвався, — такі угрупування, як «Збройне Формування фермерського господарства Свирида Опанасенка« і «Роми з трактором».

Аліна подумки занотувала собі подивитися, чи проводять Свирид Опанасенко і Рома з трактором брифінги. Вони, мабуть, ще гарячіші за Арестовича.

Верховний головнокомандувач другої армії світу поставив незмінне запитання:

— Що?

Лоб його наморщився. Треба зателефонувати косметологині… Він часом той ботокс не їсть на сніданок?

— Так! — розпачливо вигукнув Пєсков і схопився руками за голову. А коли прибрав їх, бідолашний листочок лишився теліпатися приклеєним на масному волоссі. — Їм немає аналогів у світі! Не-ма-є!

Майстриня спорту з художньої гімнастики знала, як її коханець ставиться до того, коли словосполучення «немає аналогів у світі» застосовується до опису будь-чого, що належить не йому. Знала, як приховує знервованість: у ту мить стає схожим на домового ельфа Добі не трохи, а напрочуд.

— Це єдина, — не втрачав оптимізму, — ну, так би мовити, їхня перевага?

— Стосовно обороноздатності? — стишив голос Пєсков і про всяк випадок роззирнувся. — Ні. Наша розвідка з’ясувала, що Зеленський має справжній…

Хтозна, котрий зі співрозмовників напружився сильніше.

— Мікрофон!

Слиною Пєсков поцілив точно в центр ботоксного лоба.

Аліна здогадувалася, що мікрофон там має бути незлецький.

— І? — Путін удавав, ніби то його нітрохи не стурбувало. Заздрив, напевно. — Як це впливає на бойові дії?

— Не знаю, — тим же скрадливим тоном продовжував Пєсков. — Але завдяки цьому дух як у армії, так і в цивільних надзвичайно піднесений. А ще Арестович переманив до себе усіх вовчиць Винника…

Втім, вовчицю Путіна — теж.

І тут він підскочив. Пєсков з переляку гикнув. Зелене Алінине око досі незмигно цілилося у щілину.

— Ти вважаєш, — змієм зашипів президент усея Бункеру, — що нашим солдатам можуть стати на заваді якісь трактори, цигани, вовчиці та мікрофони?

Прес-секретар поквапливо замотав головою в унісон із листочком. Брехав, Аліна відчувала.

— Розкажи мені краще, які міста вже захоплені? Коли на парад, зрештою, їхати? — і, поколупавшись у ґудзику костюма, знову сів.

Воістину скорботна тиша оповила і бункер, і весь Урал поза ним. Пєсков навіть зняв насамкінець із себе листка, наче то була шапка. Путін кивнув на нього — мовляв, зачитуй далі… Та він чогось учепився у власну краватку.

— Є одне селище на Донбасі… Там дві хати… А колись мешкало аж восьмеро людей! — наголосив. — Можемо провести парад… Ну, для початку.

— Яке селище?! Які дві хати?! Мені треба Київ, Харків, Чернігів, Суми!

Путіну таки урвався терпець. Наче байрактаром підсмалений, він злетів із крісла й уже було збирався схилитися над Пєсковим провісником неминучої смерті… Та спина не зігнулася. Не зігнулася вперше, не зігнулася вдруге. Так і зостався стояти, скоцюрблений, із простягнутою, наче Лазаря співав, рукою. — Мар-ріуполь і Миколаїв-в… О-о…

— Вам погано? — Перш ніж виразити глибоке занепокоєння, Пєсков запхав листочок до дипломата, а сам дипломат поклав на крісло.

— Не чіпай мене! — гаркнув Путін, хоча його ніхто й пальцем торкнутися не встиг. —  Показуй, що там у тебе!

— Де?

— В дипломаті, де! Крім того недогризка паперу!

Прес-секретар заскімлив.

— Витрушуй усе на підлогу! Негайно! І дай я сяду…

Примостившись на краєчку крісла й удосталь наохкавшись, Путін уже було підвів вузькі одутлі очі на співрозмовника, та одразу ж заплющив. Від очманіння навіть вилаятися по-людськи не вдалося.

Пєсков сумлінно і ревно сипав на свого президента соняшниковим насінням — точнісінько з дипломата, як наказували.

— Потерпіть, небагато лишилося! Хух, — утер чоло Пєсков, коли остання чорна цяточка закотилася Путіну за комір. — Я хотів вас наприкінці, так би мовити, освятити…

Аліні уявилося, що, якби не спина, Путін його теж освятив би.

— Що ти, чорт забирай, коїш?! Ви там усі подуріли чи ти один?!

— Володимире Володимировичу, повірте, вам не варто гніватися, — скрушно похитав головою прес-секретар. — Відповідно до даних нашої розвідки, саме соняшникове насіння допомагає українцям перемагати нас. Ми, щоправда, поки не з’ясували, як саме…

— Повтори.

— Ми поки не з’яс…

— Ти сказав, що вони перемагають на-а-а-а… Моя спина-а-а!

Пєсков запопадливо вишкірився.

— Так, стоп, — скручений у три погибелі Путін підняв руку. — Мені все зрозуміло. Тепер я ставлю питання — ти відповідаєш. Затямив?

Пєсков кивнув до того відповідально, що до Аліни долинув хрускіт його шиї.

— Отже, на яких ми напрямках?

Від Арестовича вона чула про один… Здається, ним рухався російський воєнний корабель.

— Ну… Е-е… На Білгородському?

— Це ти в мене запитуєш чи я?!

Прес-секретар вирішив, що вже ніде правди дівати:

— Пане президенте, ви лише не хвилюйтеся… То все та жінка з банкою огірків! Чи помідорів… Через неї ми програємо!

І несподівано для всіх розрюмсався.

— Ну то дайте нашим солдатам огірків, помідорів! Трактори, врешті-решт! Обсипайте їх щоранку і щовечора насінням! В кишені покладіть побільше!

— Неодмінно зробимо, пане президенте, неодмінно зломибо, — запевняв Пєсков крізь сльози і шмарклі. — Тільки уся ця амуніція у них не зовсім звичайна! Вони разом із США обробляють її наркотиками.

— І ви обробіть! Ох… — Путін вкотре схопився за зболений поперек. — Аліно!

Та вичекала зо мить, перш ніж озватися.

— Що?

— Принеси з моєї тумбочки наркотики. А ти відвернися! — гаркнув Пєскову.

Пєсков слухався, та Аліна заохочувала його махлювати. Варто зазначити, вдало заохочувала. Поклавши принесене на стіл, вона повернулася до опочивальні й зайняла незмінну позицію коло дверей. Побачила, як Путін простягає бідоласі більше половини принесеного:

— На. Замовиш такі самі. Це найефективніші у світі… Вони рятують і мою спину, і… Гм… Багато іншого.

Аліна — подумки — дозволила собі не погодитися: мікрофон йому вже ніщо не порятує.

— Йди і без хороших новин не повертайся. І годі рюмсати!

Схлипнувши, Пєсков попрощався й пішов, а Путін, наковтавшись усухом’ятку пігулок, чекав у кріслі, поки ті подіють.

Більше для Аліни нічого цікавого не відбувалося. Згадавши, що їй час пити протизаплідні — про всяк випадок, принаймні — вона кинулася до тумбочки, яку залишила відчиненою…

Але протизаплідних там не було. Втім, то не страшно: їх незабаром мусив замовити Пєсков. Переконавшись, що її коханець досі перебуває у позі, яка, між іншим, допомогла б йому задовольнити себе самостійно, Аліна чкурнула під ковдру з айфоном. І, посміявшись неголосно й хижо, прибрала паузу з брифінгу Арестовича.