Як би Млинар не хотів не думати про Геллаґура

Як би Млинар не хотів не думати про Геллаґура, виходило приблизно як не думати про те, що не треба думати про білого слона. Гіпоґрифа. Вони не бачились кілька днів і за ці кілька днів Млинар повертався до тих документів і тої сливовиці дуже часто. За деякий час він вже не здався себе висмикувати. Було ніяково, наче кожен на Родсі міг читати його думки.

Сьогодні у нього було виправдання для себе: треба відволікти Марію. До цього вона тренувалася з Зофією, але сестра теж втомлюється, а Маргарет все ж просила його. Млинар вирішив, що Геллаґур не відмовиться потренуватися з молодшою войовницею родини Нірл.

– Шо ти? – Зофія підійшла до дверей зали майже водночас з ним, – Марія збирається. І нашо тільки ти видерся з нею тренуватись? Надто родинними відчуттями пройнявся?

– Маргарет просила, – Млинар стиснув щелепу. Сваритися з Зофією не хотілося, але у сестри була приголомшлива здібність виводити його з себе. Млинар хвиркнув і зайшов у залу, сподіваючись, що йому пощастить.

Геллаґур озирнувся і зобразив дуже дивну емоцію: чи то він здивувався, чи то взагалі ні. Але Млинар старався думати, що Генерал йому хоча б радий.

– Я бачу, ви сьогодні не один, – Геллаґур посміхнувся, хлопнувши Млинарові руокю по плечу замість привітання, і поглянув йому через плече, – Добридень, пані Віслеш.

– Не знала, що ви знайомі з моїм братом, – Зофія підійшла ближче і вперла руки в боки.

– Ви не питали, – Геллаґур кивнув їй і знову звернувся до Млинара, який раптом зрозумів, що знову згадує рум’янець на скулах Генерала. І це було занадто. До того ж, Зофія таки вміє читати думки. Особливо млинарові, якого цькує з дитинства, – Бажаєте сьогодні тренування? Або масаж?

Млинар кістьми відчув, як у Зофії сіпнулись вуха, а Геллаґур зрозумів, що сказав щось не те. Родина Нірл була дуже цікава з точки зору внутрішніх стосунків, і те, що він зараз ляпнув, хоч це було і без якогось задуму, варто було притримати на іншу зустріч. З іншого боку, дивлячись на Млинара, який не знає, що на це відповісти так, щоб “не стало ще гірше”, Геллаґур відчув почуття. Дуже далеке, так, як люди чують звуки з-під глибокої води. Те саме стосувалось і тиску. Це могло бути важко. Тому Геллаґур вирішив відкласти ці роздуми до більш пізнього часу. Млинар майже розізлився на Генерала, але встиг побачити, як він на нього поглянув і вирішив, що згадає про все це пізніше. Коли знайде спосіб пояснити ситуацію таким чином, щоб Зофія потім йому це не згадувала.

– Якось іншим разом, якщо ви не заперечуєте, – пауза затягувалась, тому Млинар вирішив, що можливо, лише теоретично, такий напівжартівливий тон може спрацювати, – то все ж не для публіки.

Геллаґур знову посміхнувся у відповідь, але якось здивовано, наче хтось заблокував його найкоронніший удар, але все ж треба тримати обличчя. Зофія обличчя тримати не збиралась: її шпильки, навіть списи вже чи рапіри, Млинар парував дійсно перший раз за все життя і це правда збило сестру з пантелику. Але говорити вона вміє і слово вибере доречне на кожен випадок життя. А тому…

– Я готова! – … Марія рятує ситуацію. Вона в тих самих латах, в яких брала участь в турнірах в Казімежі, і Млинар наче рефлекторно відчуває роздратування, хоча і сам не розуміє, чому.
– Доброго ранку, пані, – Геллаґур чемно вклоняється Марії і без подальших церемоній пропонує почати розминку.

Млинар спостерігає за тим, як б’ється Марія і не впізнає племінницю. Вона несеться на Генерала, що вищий за неї начебто удвічі, вона встигає атакувати одночасно із захистом і не залишає противнику місця для маневру. Її одночасно багато і одночасно вона максимально сконцентрована. Геллаґур не насідає на неї, звісно, вивчаючи техніку, щоб потім дати пораду, але разом з цим складається враження, що Марія б’ється з ним на рівних.

– Це ти її так надресувала – Млинар трохи нагинається до сестри, щоб не відволікати Марію від спаринґу.

– Дресували нас з тобою, – Зофія хвиркає, але комплімент приймає, дивиться на Млинара з усмішкою, як горда мати, – а її я тренувала. Але здебільшого це заслуга Маргарет: дитина все життя брала з неї приклад. Зайди якось до архівів, тобі варто хоч раз побачити її у бою.

На тлі протікає змагання. Тепер Геллаґур насідає, Марія захищається, але кроки у неї впевнені, очі палають. Відволікти її поєдинками було доброю ідеєю. Зойкіт мечів і вигуки мимоволі, в особливо видовищних моментах дійсно справляють враження. Якщо так б’ються ті, хто наслідує Маргарет, то Млинар надто гірко помилявся у ній всі ці роки. Та і Зофія мала сказати щось на кшталт “от поїхав би з нею, то побачив би”, але вона не каже. І чомусь Млинар не квапиться обурюватись, бо не відчуває, що Зофія дорікає йому за те, що він не йде у бій.

– Ти знаєш, за що б’ється Родс?

– Ще ні, – вона відповідає, раптом стискаючи меча і відкриваючи рота, щоб крикнути щось Марії, яка повільно починає здавати позиції, але вчасно зупиняє себе, – але я вірю, що Маргарет не кине своє життя у пекло просто так. Я упевнилась в цьому, коли побачила її опісля семи років вигнання. Вона не жаліє, Млинаре.

Зофія дивиться на нього, і Млинар також дивиться їй у вічі. На тлі хіба тільки вискри не летять, так завзято Марія відхрестила генеральського меча щитом. Раптом чується короткий покрик і все стихає. Млинар відводить очі першим.

Вончі Родс виглядає наче футуристична лабораторія, на якій раптово зникли всі люди. Щось на кшталт всіх отих космічних кораблів, вчені на яких догралися з експериментами і перетворилися на чудовиськ. І кроки віддаються надто голосно в просторих коридорах. Млинар на секунду жалкує, що не взяв із собою зброї. Архіви знаходяться поряд з кабінетом докторки Каль’цит і це майже заспокоює, якщо б вона теж не була відсутньою на місії, а в її кабінеті як завжди, навіть серед ночі, горіло світло. Там Млинар дивиться. Дивиться записи битв, двобоїв, тактичних прийомів і того, яку роль у цьому відіграє Маргарет.

Спочатку Млинара лякаєте, як багато дітей беруть участь в операціях, де відбувається криваве місиво. І як мінімум половину з них він бачив на майданчику поряд з Генералом. І це звичайні діти, ну, може деколи надто розсудливі для своїх років. І серйозні. Млинар вважав, що це можливо через хворобу.

Млинар придивляється. І бачить, що це абсолютно самостійні бойові одиниці. Млинар придивляється іще уважніше і знаходить Маргарет, точніше, те, як вона душить ворогів попереду маленької Шамаре, щоб та встигла кинути свою ляльку і засліпити солдат, давши коридор аванґардам. Млинар дивиться, як у рівному ряді Маргарет ховає під щитом Іфрит, поки та пропалює маски піхоті Реюніона. В якийсь момент вперед вилітає Меланта, під прикриттям Сільвер Еша, і Маргарет має змогу відступити. Млинар помічає, що весь цей час вона перекривала Іфріт поле зору. Маргарет передає дівчинку оператору-медику і Млинар помічає, що у Маргарет пропалено шкіру на долонях. Через секунду операторка, у якої Млинар так і не спитався про ім’я, простягає руку до Маргарет і накриває її, себе і ослабілу дитину захисним куполом.

Млинарові вистачає небагато. Почуття провини розігрується з новою силою, він вже жалкує, що послухався Зофію. Бо тепер він знає, що не зможе нічого зробити з тим, що його племінниця наражає себе не щоденну небезпеку. Його сестра і племінниця зробили такий самий вибір. Всі тут зробили цей вибір свідомо. І тільки номінальний голова родини Нірл мнеться і думає, чи повертатись йому додому. Геллаґур казав, що багато операторів здебільшого працюють на базі, допомагаючи з ресурсами або технічними послугами. Але чи достатньо буде ресурсів, коли Марія пропустить удар? Чи знайдеться там хтось, хто має захисного купола? Що на це скаже Геллаґур?

Геллаґур стоїть біля сусідньої стіни коло виходу з архіву і робить болюче “ух”. Піднімає голову на занадто гучні кроки Млинара і киває на пропозицію допомогти. Кроки стають тихішими, Млинар чує уривчасте дихання Генерала і шурхіт його одягу.

Млинар допомагає Генералові сісти на ліжко і не знає, що робити далі. Чи то запропонувати покликати медика, чи то залишити людину у спокої. Але Геллаґур робить кілька глибоких вдихів, кожен раз зіщулюючись від болю, і винувато посміхається.

– Коли ми вже перестрілися в таких цікавих обставинах, допоможеш мені зробити перев’язку? – Млинара кожен раз дивує, з якою прямотою і як просто Геллаґур просить про допомогу. Він не може втелепати: то урсусіанська риса, чи просто людяність? Ну, така, без умовностей і зайвих манер. Чи так живуть прості люди? Тільки Млинар не вміє так в обидві сторони, а тому біситься, коли помічає, що його рухи стають дуже повільними, наче він ніколи до цього не робив подібних речей. І взагалі не мав справу з антисептиками і бинтами.

– Звісно, – Млинар загортає рукави сорочки, щоб було зручніше, – з вас тільки керівництво.

– Ото ми вже знову на ви. – Геллаґур тихо сміється, Млинар очікувано ніяковіє. Доля зводить їх знову і знову і все якось по-дивному. Перед боєм, під час і от тепер після. Геллаґур так і не повертався до думок про те, що сталося тоді на майданчику, але відчуття це його відтоді не залишало. І він його від себе не гнав. – Я жартую. Мене не дуже зручно пошкрябали, допоможи стягнути плаща, буде скоріше і менш принизливо для старого діда. Млинаре, я жартую.

Млинар ніяковіє все більше з кожним словом. Геллаґур бачить, як Млинар в цей самий час про щось думає, а судячи з того, що вийшов він з архівів, думає він про родські баталії та хаос, який йому ще доведеться повністю осягнути. Але не зараз і не за один раз. Тому поки що най краще ніяковіє через старого Генерала, якого поскубала купка мародерів.

Геллаґур вилізає з плаща, потім із тяжкою бідою вивертається з сорочки, рукавиць, відчіпляє зброю і знімає майку з неймовірно виразними звуками діда. Рана на боці все ще кровить, хоч і не особливо глибока. На превеликий жаль завтрашнє тренування з Малантою і Марією доведеться перенести. Або передати цю парочку пані Віслеш. Дівчата непогано спілкуються, то може і вдасться відлежатись, не підриваючи графік.

– Якщо зроблю боляче, дзьобай по голові, – Млинар нахиляється над ним із засобом для промивання і розглядає поле роботи. Лезо пройшлося від пахви аж до низу ребер навскіс, майже по животу. Буде неприємно і кілька днів буде важко рухатись.

– Там глибоко вдарили тільки зверху, інше можна буде не замотувати, – Геллаґур трохи нахиляється вперед, щоб Млинару було зручніше, – так що дзьобнути не встигну.
Млинар зітхає і акуратно торкається скривавленої ділянки. Це все потрібно змити, щоб подивитися на рану, бо під одягом кров розтерлась так, що виглядає моторошно. Під моторохом поступово проглядає тонкий рівний поріз, тим не менш, доволі глибокий. Млинар як почав скидувати скривавлені ватні тампони на першу ліпшу поверхню, так Геллаґур його не зупиняв. Старший Нірл виглядає стривоженим і зосередженим. Він поступово змиває кров, обережно протискає ділянку біля рани, потім дезинфікує, і робить все так повільно і обережно, як жоден лікар на Родсі, навіть обережніше за Гібіскус. Геллаґур в якийсь момент хапає себе за думку, що забув про те, як щипає поранене тіло, про увесь дискомфорт і просто задивився на Млинара. Чи це він всі справи виконує з такою ж самою відданістю? Геллаґур не відкинув думки про те, що йому було в приємно, коли ця сумлінність призначалася йому.

– Я додам кілька штук для щільності, раптом почне кровити, – Млинар наприкінці погоджується з тим, що перев’язувати варто тільки бік, а інше само заживе. Тому підходить саме до цієї процедури більш відповідально.

Насправді він дещо губиться. Дуже сильно дещо губиться в тому, що відчуває, а тому робить вигляд, що дуже сильно зайнятий своєю справою, коли накладає шар за шаром бинтів та протягує кожен через груди Генерала. Млинар цілком усвідомлює те, що йому важко торкатись Геллаґура. Але поки що воліє не усвідомлювати чому. Навіть коли він проводить пальцями по геллаґуровій спині, перевіряючи, чи достатньо щільно лягла перев’язка, Млинара трохи перетрушує. Другою долонею доводиться спиратись на його плече, і шкіра у Геллаґура гаряча.

Геллаґур чіпляє Млинара за зап’ястя, коли він збирається йти і залишити старого Генерала відпочивати. Млинар обертається і застигає, напружується, як у їхнє перше тренування. Він наче і не дихає, хоча Геллаґур відчуває, як калатає пульс голови шляхетної родини Нірл. Він не стримується і проводить великим пальцем вгору по руці, вздовж натягнутих млинарових жил.

– Дякую, Млинаре, – це не те, що він хотів сказати. Навіть і далеко не те. Але зараз не час. На нього і так звалилося забагато вражень за одну ніч, і з кожною зустріччю це стає все більш очевидним.

Млинар киває у відповідь і вивільняє руку. Роз’єднуючи руки, Млинар на секунду легко стискає пальці Генерала.