шапочка

фанфік на осінній фікрайтерський з’їзд 2021. ключ “какао і шкарпетки”

Пані Токо відповідає на стукіт у двері коротким, але роздратованим “Тааа”, і Кокуто вирішує, що все ж можна зайти. Кабінет трохи більше ніж завжди тоне у паперах і звітах. Під “трохи більше” можна розуміти, що якщо зазвичай серед складів непідйомної роботи можна було розгледіти червоного чуба Токо-сан, то зараз їм з Шикі залишається лише іти на звук.  

Диван очікувано залишається єдиним місцем, де можна притулитись, це недоторкане місце для відпочинку і бажаних гостей. Навіть не дивлячись на цілковито робочу атмосферу, на вікну стирчить гарбуз, над ним якийсь шматок тканини, який, здається, мав бути павутиною, з якимись цяточками, які, напевно, мали символізувати павуків. Геловін, свято. Токо-сан знімає окуляри щоб протерти очі, зітхає за всіх втомлених людей на цілому білому світі і дивиться на парочку школярів. 

– Шо?

– Та тут… – Кокуто мнеться. Він вже думає, що дарма вони приперлись сюди у понеділок і взагалі. Токо схиляє голову до плеча і чекає. 

– Тримайте, – Шикі набридає сидіти в незручній тиші, вона бере з рук Кокуто згорток і простягає Токо-сан. 

Токо-сан підозріло бере згорток і так само підозріло розгортає.

– Ви чого, малеча? – Вона дивується не тому, що це найбанальніше з того, що можна було вигадати: під помаранчевим папером з гарбузами знайшлися чорні теплі шкарпетки з кажанами, господи прости. Вона дивується тому, що саме ці діти додумались подарувати саме це саме їй. Токо сміється. – Хто це обирав?

– Шикі. – здається, Кокуто сприйняв її реакцію як негативну, хоча Токо сама не знає, як на таке реагувати, – Ви ж, здається не спілкуєтесь з сестрою, тож ми подумали… ну, треба і вам щось подарувати. – Ці чортенята. 

– Дідько, Шикі… – Токо відкладає шкарпетки, піднімається з-за столу і йде до виходу. – Нікуди не йдіть! Побачу, що виходили – Химеру напущу!

І гримає дверима.

За двадцять хвилин вона притягує три паперових стаканчика, два віддає Кокуто і Шикі, один ставить собі на стіл. Спочатку сідає на край столу, потім, опісля коротких роздумів, завалюється на свій стілець, закидає ноги на той самий стіл, закурює і випускає дим з блаженним “нахуй цю роботу”.

Шикі принюхується до вмісту стакану – звідти пахне ваніллю і шоколадом. 

– Какао.

– Воно, рідненьке, – Токо, крекчучи, згинається навпіл, щоб дотягнутися до свого, не знімаючи ніг, але Кокуто все ж доводиться підвестись і подати Пані її напій, – Дякую.

Какао солодке і доволі приємне на смак, Шикі давно не куштувала щось настільки на її думку збалансованого. Вона думає це озвучити, але потім вирішує, що краще хай це все так і лишиться, бо тиша тепер тепла і з запахом ванілі і шоколаду. 

Біля столу щось вовтузиться. Токо-сан повертає голову, каже “а хай йому” і клацає застібками на своїй рудій валізі.

– Ми не виходили, – Кокуто підозріло дивиться, як з валізи вилазіить червоне місиво з очима кота. 

– А я не травитиму вас, – Токо проводить по вже цілком котячій спині рукою, бере зі столу одну з шкарпеток, скручує її дивним чином і надягає на голову Ґенто Кікаі, як шапочку. І посміхається як горда мати. Їй правда давно не дарували подарунків.

Кокуто ледь стримується, щоб не хрюкнути в свій стакан з гарячим какао, Шикі поряд себе не стримує. Відреготавшись, роздивляється демона в шапочці.

–  А можна погладити?