№

Останній раз цей сон снився мені в дитинстві. Я й зараз добре пам’ятаю ту частину мого життя. Не стало мами. Спорожніло. І в цей простір забився «червоний кошмар». Один єдиний він залишився тримати мене за руку.

Я хотіла стримувати свої емоції перед батьком і не завдавати ще більше проблем. Знаю йому також страшно. Хотіла побороти горе. Наївна дитина. Тепер думаю, що ліпшим виходом було загорнутись у свої страждання, не приховувати їх, а пережити й піти вільною далі. Чим більше я стримувалась, тим гірше ставало. Зараз це ясно, як білий день.

Кожна ніч проходила у хворобливій гарячці. Не могла спати й не спати не могла. Кожного вечора я просто відрубалась, провалювалась. Через накопичений недосип, за тижні чи то місяці, могла легко заснути, та не спати.

У страху очі великі. У мого ж їх зовсім не було. Я постійно прокидалась і кричала на весь будинок. Починала кричати бувши ще у сні. Так розповідав тато. Він прибігав, тоді ще відчувалась теплота й турбота від нього, міняв моє простирадло, Боже, як хотілось, аби про це не дізнались сусідські діти. Заспокоював мене. Я знову засинала. Прокидалась. І так раз, за разом. День за днем.

Було враження, що мізки постійно оброблюють якусь інформацію. І поки я не спала, то могла контролювати цей процес. Могла не думати, про це «щось». А коли засинала, божевільний потік нікому було вже стримувати. Він затоплював мене з головою.

Зараз, стоячи в холодній вітальні чужого будинку, я можу проаналізувати минуле. Сказати сама собі «то був лише сон». У дитинстві ж це був первісний страх, неконтрольований, звір, якого ніхто не міг загнати в клітку.

«До речі, про звірів.»

Наскільки ж рано я прокинулась? Достатньо, аби нормальні люди цього не робили. Ще пару годин я не поспішала вставала з ліжка. Намагалась заснути, обдумувала різні дрібниці, та і просто не хотіла підійматись, бо в кімнаті було досить холодно. Вдома би мусіла. Встати, розтопити піч, приготувати сніданок. Ця рутина загалом ніколи не викликала болісних відчуттів. Особливо я любила це робити, коли тато був вдома.

Тільки наш із ним час. Мачуха не любила ранні підйоми. До 10 її можна було не чекати. А я вдалась у татка і його армійську виправку. Так із самого дитинства повелось: «вставай рано, роби багато тоді ввечері зможеш відпочити з чистим сумлінням». Це лишалось нашим острівцем довіри.

Пройшло чимало років, стосунки між нами дуже змінились, слів ставало все менше, а образ і непорозумінь більше. Та кожного, кожнісінького ранку, коли тато був вдома, ми прокидались ні світ ні зоря. Я готувала сніданок, заварювала ароматну каву й ми мали цей час один на двох. Могли розмовляти, перекинутись лиш парою фраз, просто помовчати, кожен про своє, але з-за столу ніхто не вставав. Як тільки приходила мачуха, удавали, що цього нічого й не було, зберігали нашу таємницю. Я швидко підіймалась мити посуд, вдаючи, що ми щойно доїли. Тато цілував її і йшов до домашнього господарства.

— Котра година взагалі?…

Я якось трохи загубилась нині. Потрібно знайти хоч один орієнтир у часі й просторі й то негайно! Погляд почав видивлятись годинник. Та як то кажуть «шукала срібло, а знайшла золото».

Голосно позіхаючи Вовк спускався сходами. У розтягнутих сірих штанях, чорній футболці, сонно почухуючись босоніж перевалювався з ноги на ногу й зі сходинки на сходинку.

— Добрий ранок.

Мій голос перервав його дефіле і змусив шукати джерело звуку.

— Ти рано встала.

Якісь незрозумілі нотки вигулькнули в його зауважені. Роздратування? Не зовсім те. Може, збентеження? Але через що?

— І вже при повному параді… Вау.

— В мене невеликий вибір.

Знизала я плечима. Або вийти в брудній сукні, або голою.

— І то вірно.

Його голос став на тон легше і він знову позіхнув.

По обличчю Вовка пробігли перші думки після пробудження. Він наче щось намагався обдумати, а потім сам же вирішив, що це не вартує витраченого часу.

Обігнув поглядом всю вітальну, зачепив скільки було видно кухні, і знову зміряв мене.

— Мммм, дай мені хвилин двадцять і підемо поїсти.

— Без питань. Тут зачекаю.

Без питань? Але ж куди ми підемо?

— Вовк, куди ми…

Я пізно зреагувала на його вкидання інформації. Спробувала наздогнати, але підбігши пару сходинок нагору вже почула звуки води в душі. Швидко ж він. Може б, і мені вартувало? Не несе ж душком ще? Спробувала виловити небажані аромати. Учора ввечері я була такою «розбитою», а зранку зовсім не подумала про це.

«Помийся за нас двох друже. Тримаю за тебе кулачки.»

На цьому присіла за стіл і все заняття, яке знайшла для себе полягало у спогляданні стіни, підперши руками підборіддя. Коли й це набридло прилягла на руки.

«Може вартувало ще поспати?»

Тепер однозначно пізно про це думати. Я почула кроки на горі, які наближались до сходів. Швидко встала й підійшла до виходу. Не хочу затримуватись тут із цими дивними стінами, що заносять думки в непотрібне русло.

Вовк підбіг, перескакуючи останні сходи. Поклав руку мені на плече і сперся всім тілом. Не настільки, аби я не могла витримати.

Виглядав як нова копієчка. Було враження, що з вбранням змінився і його настрій. Думаю, це таки правда. Бо відчуваю себе спаплюжено, як і моя сукенка.

— Можемо йти.

Він відскочив так само швидко, як і підійшов. Відчинив вхідні двері.

— Дами вперед.

Трошки пригнувся і виставив одну руку.

Я переступила поріг.

— Потрібно буде віддати тобі другий екземпляр ключа.

Сказав він, коли ми вже відходили від дому.

— Це не обов’язково.

— Лиши свою ввічливість. Я не постійно буду сидіти з тобою. У мене є особисті справи. У тебе свої потреби. Мати ключ просто необхідно. Тільки… потрібно його знайти.

Ця фраза прозвучала дивно, здавлено й невпевнено. Можливо, він хотів сказати «забрати ключ»? В іншої людини? Та це не важливо. Нехай усе лишається так.

Ми почали блукати стежками по направленню до ресторану. Вовк виглядав, знавецем своєї справи, мені ж усі дерева були однакові на вигляд, а стежка постійно тікала з-під ніг.

Колись буду добре орієнтуватись у цій місцевості. Колись… Для цього потрібно лишитись тут жити, а я не впевнена. Стосовно свого життя, у принципі. Наскільки тут залишусь? Скільки часу Вовку потрібно, аби приготуватись до трапези й приготувати мене? Усе зовсім не очевидно. Але зараз я шукаю орієнтири очима й намагаюсь запам’ятати лісові повороти. Бо так це працює. Мозку треба чимось займатись. Краще хай тренує пам’ять, ніж думає.

Через хвилин двадцять Ліс почав рідшати. Весь час поки ми йшли Вовк розбавляв фразами «тут праворуч», «а тут ліворуч». Чи для мого запам’ятовування, чи для того, аби збивати тишу. Я могла почати щось розпитувати, аби полегшити його ношу, та на розмови не тягнуло. Дивитись на його старання й не вловлювати при цьому ні слова теж не хотілось. Сьогодні помовчимо.

Ми вийшли на звичайнісіньку собі галявину, яку від інших супер звичайних галявин відрізняло лише — наявність ресторану?

«Ресторану?»

Ох, як я не вірила своїм очам. Кілька разів навіть протерла.

— Вовк, я не мертва?

— Що?…

— Можливо, тоді я не врятувалась і впала в прірву? Бо який до біса ресторан може бути в Лісі?!

Аж сили з’явились на обурення.

— Нічим тобі не можу допомогти. Він був тут завжди. У нас ще й магазини є. Хоча — протягнув він — погодитись стосовно цього місця можу. Вони не виглядають ось так.

Вовк у повітрі окреслив рукою заклад.

— Ми не перенесемось в інший світ, коли зайдемо?

Усе, що змогло вилетіти з мого рота після наведених аргументів.

— Зараз дізнаєшся.

Він знову поклав свою руку мені на плече, як робив це зранку й підштовхнув уперед, контролюючи, аби не зупинилась.

«Що, аж настільки голодний? Не даєш і від шоку відійти!»

Мій злий погляд було проігноровано.

 

У середині весь абсурд ситуації згладжувався. Усе сприймалось легше, бо на фоні не було декорації Лісу. Це був затишний сімейний ресторанчик, ідеальним описом для якого буде «я оберу собі пару на все життя й місце, де обідатиму».

Купа невеличких круглих столиків.

«Певно, якщо зустрітись компанією, то потрібно збирати з них один великий.”

Барна стійка, за якою стояло трохи алкоголю в скляному стелажі, а також усе для приготування кави.

«Можна цього ранку мені поєднати? Будь ласооочка.»

Оформлення було зроблено у стандартних кольорах. Так і задумувалось, можу припустити. Нічого не відволікає, не дає сконцентруватись, не викликає різких емоцій. Хіба що, ви ненавидите персиковий колір, що тут переважає.

Тепер Вовк не поспішав. Дав мені час роззирнутись.

— Ласкаво про…

До нас підійшов молодий чоловік обриваючи сам себе на половині слова. У нього були досить жіночні риси обличчя і волосся каштанового кольору. З-під круглих окулярів у сріблястій оправі дивилися схвильовані зелені очі. Судячи з форми вух і хвоста, це був кіт. Він напружився і здивовано округлив очі.

— О-па-па… Це… людська дівчина?..

Результат завершення привітання досить дивний.

— Нінінініні, так не буде, не твоя справа Коте. — відрізав Вовк.

Як і продовження діалогу.

— Ну ж бо, ну ж бо… Режим самця вимкни в моєму ресторані

Кіт знав як розставляти слова, аби опинятись у виграшній ситуації.

— Interessant.

Його погляд гуляв по мені згори до низу.

— Давно я вже не бачив людей у цьому Лісі… А тут ще й молода дівчина. Ти маєш зрозуміти мою зацікавленість, старий друже.

Вовк весь напружився і встав переді мною застуючи огляд, а мене від Кота. Він неіронічно готувався до захисту. Дивна поведінка для звичайної розмови чи то навіть перепалки.

Та, Коту це не дуже заважало. Він вправно міняв положення, кружляючи навколо нас. Відповідати на що Вовку не вистачало грації.

«Як кіт із мишкою.» — Подумалось мені.

Але це не виводило його опонента з рівноваги. Вовк був напруженим, проте спокійним.

— Прекрасно розумію, тому й не дам вам поспілкуватись. Не заїдайся зі мною, тим паче зараз.

— О-о… Скільки агресії. І що ж ти мені зробиш?

— Вб’ю.

Слово, яке можна було сприйняти за жарт чи пусту погрозу на секунду перемінило всю атмосферу розмови. Кіт зупинився перед Вовком і перестав намагатись мене дістати. Якби могла зараз зазирнути через плече Вовка, то точно знаю, яку б картину побачила.

Ох, та напругу тут можна було розрізати, як торт ножем. Дуже несмачний торт.

«Ми ж просто прийшли поснідати.»

— Хахахахаха

Розсміявся Кіт і я знову почала чути ще щось окрім шуму циркулювання крові у вухах.

«А тут досить голосно.»

— З тобою неможливо сперечатися.

— З тобою також.

Кіт змінився в лиці й знову перевів свій погляд на мене, але без попереднього незрозумілого підтексту.

— Ми не з того почали наше знайомство, madam.

Він легесенько вклонився, притискаючи праву руку до грудей.

— Ласкаво просимо до ресторану. Я його власник, Лісовий Кіт. Радий знайомству.

Вовк трохи відступив у сторону, але я все ще не могла повноцінно постати перед опонентом, а лише виглядала за спини, як маленька дитина, яку вперше привели в гості й вона боїться вийти до дорослих привітатись.

Довелось зробити крок у бік і подолати цю перешкоду.

— Я теж рада знайомству.

«Напевно.»

— Проходьте й сідайте, будь ласка.

Кіт вказав на вільне місце, та не тут, то було. Вовк направився в протилежному напрямку й сів за столик.

А я опинилась між двох вогнів. Чи це просто моя фантазія видала таке порівняння.

— Дякую.

Виплюнула Коту й пішла за обраний Вовком столик.

 

— Нам, напевно, треба зробити замовлення?

Можна було почати випитувати про перепалку та я була не певна. Не певна, що Вовк взагалі відповість або банально не захоче влаштовувати обговорення в цьому місці.

На годиннику була дев’ята ранку. День лиш починав набирати обороти. І задавати йому такого негативного настрою не хотілось. Знала, що Вовк піде на патрулювання я залишусь сама й  у ці години нам аж ніяк не потрібно думати про негативне. Так здавалось. За цією сваркою приховувалась історія, яку я можу прояснити й пізніше.

— Ні, я тут частий клієнт і Кіт знає, що подати. Впевнений він просто продублює замовлення. Не проти млинців із сиропом і гарячого шоколаду?

— Звучить смачно.

— От і супер.

Знову зміривши поглядом ресторан ще раз впевнилась, що все лишилось на своїх місцях.

— Тут доволі мило.

— Я ж казав, що тобі сподобається.

— Не казав.

— Але знав.

«Викрутився.»

— Це місце сприймається дивно, навіть серед старих жителів лісу, та можливо в цьому його шарм. Всі знову і знову повертаються сюди.

— Воно дуже затишне. На диво.

Вовк нічого не відповів. Певно, розумів, що маю на увазі, хоч і я сама була не певна.

— Я відійду на кілька хвилин. Якщо принесуть замовлення можеш починати без мене.

З цим словами Вовк встав і швидко вийшов.

Для мене проблема була не в голоді. Я могла запросто зачекати його. Лишатись тут самій не хотілось. Це було зовсім не в моєму стилі.

«Окей, Аню. Зберись. Ти себе накручуєш. Навіщо Коту знову підходити? Максимум він просто принесе сніданок.»

Мозок уже почав працювати й придумувати різні варіанти ймовірних ситуацій і діалогів у голові.

Очікування та реальність.

Ніколи нічого не відбувається точно так, як плануєш пора це вже запам’ятати.

Буквально за секунду після зникнення Вовка за дверима, на стілець поряд із моїм приземлився він.

— Так мило з боку твого кавалера дати нам час поспілкуватись.

«Не думаю, що це було причиною його відлучення.»

— Я вирішив терміново скористатись пропозицією і скласти тобі компанію. Як тебе звати? Давно вже в Лісі? Що сюди привело?

«Ого, скільки всього хочеш знати. Питання готував, наче викладач на урок.»

— Анна. Усього декілька днів тут.

Його запитання були дуже простими, але відчувалось подвійне дно. Враження що я не ім’я сказала, а найпотаємніший секрет видала.

— Гарне, але ж не справжнє. Дуууууже шкода. Вовк підказав?

І тут став зрозумілим підтекст проблеми.

— Так.

Відбила я і спробувала налаштуватись на нову роль.

— Він сказав, що не можна представлятися своїм справжнім ім’ям, тому вигадала перше, що на думку спало. Розповсюджене в моєму поселені.

— Хммм, а Вовк розповів чому не можна?

Не знаю, що зараз правильніше. Сказати правду чи збрехати. Дивні думки закрадаються в голову при цій розмові.

— Казав.

Варіант було обрано. І я роздумувала про його вірність.

Очі Кота звузились. За секунду він продовжив.

— То ти недалеко звідси?

«Думала допитуватиметься.»

З одного боку, стало легше від того, в яке русло впала розмова. З іншого я насторожилась ще більше.

«З чого він зробив такі висновки? Постріл у сліпу?»

— Можна й так сказати…

— Поряд з Лісом є тільки одне невеличке селище. Ти звідти?

«Що зміниться, якщо відповім? Ну дізнається Кіт, де я жила до цього моменту, і? Це ж не грає ніякої ролі. Але… але так не хотілось йому відповідати.»

Так не хотілось, наче це вартувало мені життя. Уся ця розмова була дуже дивною.

На секунду мені подумалось, які Кіт і Вовк різні. Хоч перший і виглядав витончено та елегантно, але розмовляти з ним було досить обтяжливо й некомфортно. Потрапивши ж під перше враження від Вовка, подумала що він зарозумілий і зухвалий, та це все відбивається на контрасті з такою простотою в спілкуванні. Не просто вміє розташовувати до себе, а слухає й допомогає.

«Думай. Швидше. Потрібно якось перевести тему.»

Випалила перше, що прийшло в голову.

— Чому ресторан має таку назву?

Кіт був здивований і не задоволений такою зміною розставлення позицій. Але хвилинне зніяковіння скоро змінилось його постійним вираженням обличчя.

— Ох, мені навіть дуже приємна твоя зацікавленість… цим місцем.

Кіт навмисно робив дурнуваті паузи. Хотів сказати щось інше? Чому в прогалину між тим текстом так підступно підходило слово «мною»?

Я собі зараз допомагаю чи топлю?

— Можу сказати тобі наодинці, якщо бажаєш.

«З вогню та в полум’я! Очевидно, я не дуже вмію в словесних баталіях.»

Кожне своє слово він обгортав густою медовою патокою. Було липко. І зверхньо. Через те, що з Вовком спілкування далось мені дуже легко, я й забула, як поряд із деякими людьми буває… душно. Уже репліки не виходили з мого горла так просто, а застрягали там і боялись показатись. Поряд із такими особами як Кіт дуже легко виявити себе дурною. Було враження, що кожне моє слово розглядається під мікроскопом і щойно виявиться неліквід він виголосить:

«Нічого, дурненька, тобі ще не час знати…»

Він знову усміхнеться, а я буду готова провалитись із сорому крізь землю.

Та ось у чому ти прорахувався. Настрій змінився за секунду. Зараз мені абсолютно начхати як я виглядаю в очах інших.

— Агов, прошу вибачення. — викрикнула я підвівшись. — Може, хтось підказати переклад назви ресторану?

Запала тиша. Я готова була вже плакати. Мій перший сміливий вчинок зараз буде розвінчано.

— Самотність.

Напівтоном проговорив хтось із дальнього кута. Усі ж решта просто не знали, як на таке реагувати. Не думаю, що це була «рука помочі». Просто хтось занадто швидко зреагував. Піддався принципу «спочатку роби — потім думай.«Та я такому розвитку подій була вдячна.

Сіла. Трясло мене всю. Через хвилину ресторан накрила звична атмосфера мурашника.

Дуже важливо, коли ти виголошуєш про свою позицію отримати або підтримку, або упевненість, що опонент був не правий. Мені відповіли на мій випад, тому було трохи легше.

«Бачиш, я теж можу бути достойним противником у твоїх іграх. Напевно.»

Це бив дивний випад, та цим я хотіла довести:

«Не все завжди йде за твоїм планом.”

Чесно кажучи в мене вже зовсім не було сил залишатись тут. Я достатньо «зганьбилась» для виграшу тому просто встати й вийти не завдасть нікому шкоди. Зачекаю Вовка на вулиці, а потім разом підемо їсти. Хай краще він жартує над моєю поведінкою, ніж обгортатись зверхнім відношенням Кота.

Я встала, аби швидко відступити, поки співрозмовник у «нокауті». Думала, що достатньо вивела його з рівноваги. Лиш ілюзія. Я відчула як лещата затисли мою ліву кисть.

«Боляче взагалі-то.»

Це були просто думка, словами їй не судилося стати. Я все більше й більше відчувала, як мою руку стискують. Також я відчувала неймовірний холод від його долоні.

«Коте, ти що вже вмер?»

Теж пусті думки. Потрібно було вириватись. Цього зробити я не могла. Тому голову набивав хаос. Я не могла звільнитись, але робити щось було потрібно. Подивилась на двері.

«Вовк, та де ж ти?»

Грандіозний би був порятунок принцеси, та він не квапився повернутись.

З біллю й холодом приходило ще одне. Не фізичне. Зараз мені стало легше. Я нарешті, могла схарактеризувати свої відчуття поряд із Котом. До того вони знівечено блукали й заривались по кутках. Зараз же я відчувала такий уже мені рідний і зрозумілий страх. Страх звичайного фізичного болю.

Кіт не підіймав на мене очей. Та я чомусь чітко знала, що він закипає від люті.

«Що таке, друже? Усе пішло не по плану?»

Тому міфічному плану, який, я думала, був у Кота.

На моєму обличчю промайнула усмішка. Можеш вдарити мене зараз. Виграю від цього тільки я.

«Наскільки могли його вивести з рівноваги мої незграбні випади?»

БАБАМС. БАМС. БАДАБАМСБАДАМС.

Мої ганебні думки й такі ж дії Кота було виведено з рівноваги.

Звук йшов ззаду барної стійки. Можна було припустити, що з кухні. Таких масштабів, що, здавалось, там за раз розбилось усе.

Це вивело Кота з трансу і я відчула послаблення на своїй руці. Він знову міг дивитись на мене. Гнів не застилав йому очі. Погляд був трохи збентежений.

Сподіваюсь мій передавав всю відразу, що я відчула за ці хвилини нашої бесіди й фізичного контакту

— Відпусти!

Я вирвала руку й кулею вискочила надвір.

Цього разу мені пощастило. Швидко знайшла очима Вовка. Він, як раз, виходив з-за ресторану. Прискорив темп ходьби щойно мене побачив. Тільки зрозумів, що його голос долине до мене почав говорити.

— Чого вискочила? Я ж попросив зачекати.

Якби не залишив мене з тим чортом, так би й було. З докором подумалось.

А на відповідь я й не сподівалась. Поговоріть зараз хтось за мене. Чому не можна свої думки просто відправляти в голову іншої людини?

— Все нормально?

Говори вже щось!!!

— А так…

Перші слова вийшли з хрипом.

— Я хвилювалась, що тебе довго немає.

«І за себе також!»

Його рука знову лягла мені на голову.

— Не треба було, маленька. Хоча, мені трохи приємно.

«Чому?»

— Та як бачиш, зі мною все добре, тому пішли їсти. Ми ж заради цього сюди й приходили.

Вовк уже втретє при обійняв мене й почав підштовхувати до дверей.

«Та досить уже на сьогодні фізичного контакту!»

Я скинула його руку й пішла швидше, хоч і зовсім не хотілось. Вовк не відстав від мене, навіть встиг відчинити двері, бувши позаду.

На столі вже стояв наш сніданок, а Кота і близько не було.

«Супер.”

Ми знову присіли за столик.

— Смачного.

— І тобі.

Решта пів години, за трапезою пройшла без емоційних гойдалок. Чому я не могла натішитись. Був час просто насолодитись їжею.

Готували, до речі, тут дуже смачно. І какао зуміло зігріти душу й серце. Хоч щось. Дякую йому за цю теплоту.

Вовк так дивно мені виглядав із маленькою чашечкою шоколаду. Дивно, мило й незвично. Цей напій не пасував йому. «Головне, що подобався.»

Після трапези ми не затримувались у ресторані більше. Вовк пояснив це тим, що в нього ще купа справ.

Також мені здалось дуже дивним, те що ми не розрахувались, коли покидали приміщення. Та нас ніхто не зупинив, тому, напевно, цьому всьому є пояснення… Я знову просто прийняла події. Як і багато незрозумілих мені тут речей.

Ми вийшли з ресторану.

— Мені пора на патрулювання.

Ці слова прозвучали, як смертельний вирок. Я не хотіла залишатись сама зараз. Хотіла зібратись із думками. Розібратись що робити далі. Але… коли подумала, що саме в цю мить повернусь «додому» сама стало страшно. Можливо, це було пов’язано ще й із тим, що при словах «дім» я уявляла свій будинок у селі з мачухою, та з’ясовувати це на практиці не хотілось.

— Можна з тобою?

«Розумію чому ти здивувався.»

— Можна.

«Чесно?»

Мої залякані очі підняті на нього говорили красномовніше за слова.

— Умова одна, коли скажу повертатись — підеш додому.

Я кивнула.

На це Вовк уже нічого не відповідав. Він повернувся до мене спиною й пішов по направленню до Лісу. Пішов залишивши мене позаду, але достатньо повільно, аби я мала можливість зрозуміти, що на мене чекають.

— Дякую.

— М? Щось сказала?

— Ага. Можна тобі трохи розмовами по набридати?

— Спробуй.

— Все ж таки я нічого не знаю про Ліс і про тебе.

— Розумно. Питай.

— В чому полягає твоя робота?

Під ці слова ми вирушили туди, звідки прийшли.

На тебе я завжди сили знайду.