Удушення

Рана, залишена в її серці, ставала ширшою щоразу, коли її світлого розуму торкався сумнів. Ні, цього слова не повинно існувати в лексиконі генералки комісії Тенрьо, особливо якщо мова заходила про Сьоґун Райден та її ідеали. Але щось липке і мерзенне одного разу пробралося в голову Сари, коли під час зіткнення Мандрівниця заговорила:

– Що, якщо Сьоґун ставиться до тебе, як до пішака? Де гарантія, що після закінчення Полювання твоє Око Бога не вилучать? Як знати, що Вічність, про яку так мріє ваша Архонтка, не стане кліткою?

– Навіть якщо так, я готова пожертвувати їм. В ім’я Райден. В ім’я Небесного Порядку. Так буде краще для всіх.

Буде краще.

Краще для всіх.

Чи буде…?

Голос Сари здригнувся, і Мандрівниця сумно посміхнулася, сховавшись у невідомому напрямку. Це вона посіяла сумнів у її душі. І цього було достатньо.

«Ти пожираєш мене зсередини».

Баал була для Сари не просто пані чи правителем, вона була її душею, всі думки та ідеї вона розділяла з нею, вона дихала і жила лише з її волі. Сара була незначною порошинкою серед вірних Сьоґун воїнів, але й цього було достатньо, щоб вона могла відчути себе одним цілим зі своєю пані. Підкорятися, незмінно дотримуватися наказів, не ставити зайвих питань – три золоті правила, якими керувалася Сара під час служби.

Але одного разу голос сумніву повстав у ній і став голоснішим за всі інші. Сара кілька разів упускала Мандрівницю з рук і Сьоґун це починало не подобатися. Саме тому вона викликала Сару до себе, щоб дати тій можливість виправдатися.

Але вона так і не промовила жодного слова, залишившись наодинці з Райден. Баал тримала довгу паузу, намагаючись прочитати, що в Сари на думці. Генералка не зводила очей, не сміла, не могла витримати холодного погляду своєї пані.

Баал стиснула підборіддя Сари і змусила підвести голову. Все, що турбувало прийомну дочку клану Кудзе, вона прочитала в її очах.

– Сумнів – ворог Вічності. Тільки відданістю ми зможемо досягти того, про що мріяли.

Сара кивнула.

– Ти двічі впустила чужинку. Я завжди знала, що на тебе можна покластися, але якщо так продовжиться і далі, я займуся їй особисто, а тебе усуну від обов’язків. – Райден грубо розтиснула пальці і відвернулася.

Жоден м’яз на її обличчі не здригнувся. У погляді нічого, крім байдужості. Завжди непохитна, холодна… І тому така бажана.

– Пані, моє Око Бога… – Сара насупилась і різко замовкла, відчувши в повітрі електричну напругу.

– Так. Ти маєш бути вдячна.

– Я вдячна, пані. Але чому?..

– Тому що зараз я не бачу в тобі загрози. Не примушуй мене пошкодувати про своє рішення. Ти знаєш краще за мене, що ми робимо зі зрадниками.

У Сари стискалося серце.

Вона бачить у ній лише підлеглу. І не більше.

Сару, яка дякувала Сьоґун за кожен свій подих; Сару, яка готова кинути до її ніг весь світ, якщо та тільки забажає; Сару, яка швидше згниє живцем, ніж посміє зрадити свою пані…

– Ви такі холодні.

– У Вічності немає місця почуттям. Як правителька, я зобов’язана зберігати баланс між емоціями та розумом.

– Ви не правителька… Ви виконавець.

Зважаючи на те, як різко Сьоґун повернулася до Сари, вона була незадоволена. Генералка, як і раніше, не сміла підняти очей, смиренно приймаючи свою долю. Але Баал не промовила жодного слова… Вона ніби душила її своїм мовчанням.

Дівчина опустилася перед пані на коліна, шанобливо опустила голову і тихо промовила:

– Ви можете забрати моє життя зараз. Смерть – краще усвідомлення, що для мене не знайдеться місця у вашому серці.

Зрештою, вона це зробила.

Фактично освідчилася у коханні самій Сьоґун.

Від пожираючого Сару хвилювання вона помітила під ногами своє ж пір’я. Чорне, липке… Гниюче у неї на очах. Воно нагадувало її любов, кинуту Райден під ноги, побиту, скалічену, наче найменше і найбільше, що Сара могла дати… Ні, відірвати від свого серця.

Баал підняла одне перо, покрутила його в руках, і – несподівано для самої Сари – поцілувала його. Перо розпушилося під натиском ніжних губ. Генералка відчула, як затремтіли ноги, як усі інші думки раптом розчинилися і перетворилися на ніщо.

Райден взяла дівчину за руки, обережно підвела. Провела рукою по волоссю, акуратно вставила перо в одну з пасм, а потім, м’яко притримуючи голову, поцілувала Сару в лоба…

І покинула залу, нічого не відповівши.

Дівчина залишилася сама. У порожній залі.

«Я оберігатиму Вас ціною свого життя. Навіть якщо весь світ піде на дно, навіть якщо ми програємо, навіть якщо я опинюся загнаною в кут разом з Вами – я буду поруч… Але дозвольте мені також врятувати Вас від самої себе, коли прийде час».