Те, що зв’язує

«Красуні-нереїди поскаржилися своєму батькові, оскільки вважали себе найкрасивішими. Вони хотіли покарати Кассіопею»

Сон?

Дівчина протяжно позіхнула, сховавшись за книгою. Вона сиділа на нудній хімії, старанно вдаючи, що слухає. Минулої ночі не вдалося заснути через батьків. Вони пізно повернулися з роботи, потім ще зайнялися коханням.

Загалом поводилися як завжди. Наче в будинку, крім них, нікого не було.

Почуття незавершеності не відпускало. Кейсі заплющила очі на декілька хвилин, раптово побачила різнобарвний дитячий лабіринт, пластмасові кульки. І кілька ніжних теплих рук. Як давно їй снилося ще щось, окрім кошмарів?

— Юна Альварес, будьте ласкаві підійти та написати наступну хімічну сполуку на дошці. — Її прізвище огидно відлунювало в голові. Класом пролетіли смішки.

“Дивіться, зараз буде шоу” — говорили їхні уважні погляди. Дівчина піднялася з місця і повільним кроком попрямувала до столу вчителя. Хімік був високим чоловіком із досить дивною манерою розмовляти. Наче перечитав фентезі романів і завжди готовий приєднатися до вищого суспільства.

Крейда була у нього на столі. На підставці поруч із ганчіркою. Нічого не має статися. Вона візьме крейду, напише те, що скажуть і повернеться досипати.

Ось вона простягає руку з-під складок одягу, що кількома шарами ховають її від світу.

Ось торкається крейди худими пальцями.

– Не бажаєш поквапитися? – звучить до болю близько. Він у неї за спиною, якщо зайвий раз поворухнеться ризикує до нього доторкнутися. Нудота підібралася до горла.

– Вчителю, відійдіть, будь ласка — Видавлює дівчина, але їй нікуди відступити. Її оточили погляди, смішки, меблі…

— Як скажете, Альварес, і приступайте швидше до роботи. — Він випікає її поглядом чорних очей і відходить убік. На ватних ногах дівчина все ж таки підходить до дошки і пише під диктовку вчителя якісь символи, цифри…

— Що він хотів від тебе? Цей “хімік із середньовіччя” — застала зненацька в їдальні однокласниця. Кейсі вперше за день усміхнулася. Дульсія хороша, від неї приємно пахне полуницею і вона не ставить зайвих запитань.

— Не знаю, адже він недавно в школі, — задумливо відповіла дівчина, дивлячись на подругу. Та закручувала чорний локон волосся навколо пальців і іноді махала комусь у приміщенні, – може хтось розповів про мою…

Не хотілося називати це хворобою. До обурення та криків не хотілося. Вона нормальна просто…

— Тактилофобією? Я шукала, так називається твій острах дотиків і знаєш, що ще там було написано? — брюнетка сіла біля Кейсі за стіл.

– Не знаю, – непомітно від подруги, вона намагалася відсунутись, але зустрілася з сумними блакитними очима Дульсії.

– Все ще не довіряєш? Та гаразд, про що я? Щоб подолати цю фобію, потрібно…

За вікном полетілаповітряна кулька. Якась малеча випустила його, він піднімався вгору. Кейсі вже не слухала дівчину, яка читала способи лікування фобії з телефону. Не помічала, як встала і підійшла ближче до вікна. Кулька зробила кульбіт та зачепилася за дерево. На ній було зображено Сонце.

– Сонечко, допоможи мені, будь ласка, з взуттям, – дівчинка самостійно одягла яскраво-блакитні кросівки, але зі шнурівками ніяк не справлялася.

— Наступного разу скажи батькам, щоб навчили тебе з ними поводитися або хай куплять на липучці. — Робот уміло зав’язав милий бантик, який міцно тримався. Для перевірки вузлів дівчинка пострибала на місці. На слова аніматроніка нічого не відповіла. Він злегка схилив голову. Дзвоники, прикріплені до червоних стрічок, задзвеніли в нього на руках.

– Ти куди зірвалася, Кейсі! Незабаром урок! — Дульсія злякалася, коли завжди тиха і загадкова дівчина промайнула повз, наче комета.

– Прикрий мене, я скоро повернуся. — Змовно підморгнула дівчина, ховаючись за дверима.

Поки вітер не здійнявся, треба встигнути. Хоча, що це вона збиралася робити? Малюк уже пішов у сльозах разом із мамою, а кулька зачепилася на висоті мінімум семи метрів.

Біля школи посадили дуб, як символ мудрості та наполегливості, щоб учні дивилися на нього

— І надихалися, а не лазили його гілками. Ну що ти, як завжди, Кейсі? — Дівчина закинула ногу на наступну гілку. Вона тихо говорила вголос, щоб не було так страшно.

Що вище вона піднімалася, то більше бачила. Будинки залишалися далеко внизу, Кейсі почувала себе дедалі вільніше. Ось нитка від кульки, тільки руку простягнути і вона.

— …у твоїх руках, Кейсі. Але якомога обережніше. – Вона намотала на руку нитку і обійняла кульку, щоб при спуску не луснути її випадково. Трималася лише однією рукою, тому рухалася повільніше, ніж раніше. Ще кілька метрів і опиниться на землі. З цими думками необережно стала на суху гілку.

Мимовільний тріск вистрілив у думках і, обхопивши кульку обома руками, вона кинулася вниз. Спочатку дівчина почула крик Дульсії, потім спалах болю в правій нозі, на яку “пощастило” приземлитися.

– Не в мою зміну, Альварес! — закричав хімік, який зараз мав проводити черговий урок. Але натомість прибіг на виручку.

– Не чіпайте мене! – зірвалася на крик Кейсі. Падаючи з дерева вона не промовила ні звуку, зараз же навіщо?

– Не поводься так безглуздо, тебе треба відвести в медпункт, а ще …

— Я піду сама, тільки не чіпайте, — перебила його, зловивши розгублений погляд, — будь ласка.

— Я їй допоможу, пропустіть, — дівчина, що виникла між ними, наблизилася і взялася не за руку, а за одяг Кейсі.

«Так можна?» — самими очима питала вона, допомагаючи подругі стати на здорову ногу. Вона все ще тримала кульку в обіймах. На одній стороні посміхалося Сонце, на другій миролюбно спав Місяць.

Опинившись у медпункті, дівчина насамперед просила не дзвонити до її батьків. Вони дуже зайняті на роботі і не люблять, коли їх відволікають. Відключають телефони і не беруть трубку від незнайомців. Тому краще не варто.

— Нога вже майже не болить. Це не перелом, а вивих, швидше за все. Не треба нікуди дзвонити.

— Вони приїдуть за півгодини, — очі дівчини блискавично згасли. На них наче накинулася темрява і медові зіниці сховали свій колір під туманом. Декілька солоних крапель линули з очей, дівчина стиснула в кулаки простирадло ліжка, на яке її посадили. Кулька левітувала за її спиною, все ще прив’язана до руки.

— Тобі так боляче? — пожаліла подругу Дульсія, але більше не торкалася.

— Навіщо ти його покликала? — крикнула Кейсі.

— Мені здалося, що тобі потрібна допомога, а він був найближчим, — знизала плечима блакитноока, не звертаючи уваги на тон дівчини.

А варто було б.

Батьки увірвалися навіть швидше, ніж очікувалося. Їхня дочка весь час перебувала у напрузі, але нічого не відповіла з приводу їх дотиків. Мати поплескала її по голові, питаючи, чи болить ще щось, крім ноги? Батько дякував учителю, потиснув руку Дульсії. Вони показали себе як відмінні батьки, які щиро переживають за здоров’я доньки. Допомогли їй дійти до машини, помахали на прощання іншим, обіцяючи подбати про самопочуття пораненої. Ідеальні у всьому, хоч клади на обкладинку якогось журналу.

Висока струнка жінка з мідним довгим волоссям і сірими очима тримає під руку чоловіка широкоплечего, статного з розумними карими очима і каштановим волоссям. У них усі лаври, блищать нові черевики та білозуба посмішка.

І десь там, між софітами, Кейсі. Їй серед них не місце.