Вірш

Тоді посеред ночі, не знаючи, що я ще не сплю,

Ти пишеш мені – “Люблю.”

Чи то було “Кохаю.”?…

Я вже не пам’ятаю.

А я помітивши – мовчу, бо не знаю, що відчуваю. 

Бо не знаю, як це, кохати.

Хоча вірю, що ти зможеш мені показати…

Питаю, “Чи зможем залишитись друзями?”

А ти мені, “Поки не знаю.”

Хвилина мовчання, і відповідаю,

– “Гаразд, тоді за що ти мене покохав? За обличчя? За тіло? Чи…”

Але швидко отримую, “За характер, за гумор, та флірт який між нами.”

Вже відчувши його усмішку поза екрану, пишу нове повідомлення,

– “Але ж ти вживу мене навіть не знаєш.”

На що він мені відповідає,

– “Це було лише питання часу, коли я тебе покохаю.

Ми обов’язково зустрінемось, і я власноруч тебе у себе закохаю!”

Я ніколи такого не бачила, не відчувала.

Але від чогось легка жура посмішка на моїх губах вспливала. 

Мабуть, від розуміння, що ми ніколи не зустрінемось, хоч я й обіцяла.