Сірість і веселки

Опис: Коли Доктора ведуть у в’язницю в світі, позбавленому кольорів, останньою особистістю, яку вона очікує зустріти, є вона сама.

Примітка: цей фанфік є перекладом “Gray and Rainbows“, опублікованого на АО3.

Сірий.

Доктор раніше навіть не припускала, що колір може спричиняти такий сильний дискомфорт, але на цій планеті його було так багато, що здавалося, ніби він слідкує за нею розчаровано. Колір ніби ловив у пастку і змушував замовчати.

Вперше вона усвідомила, як звичайний колір може задавлювати.

І Доктор, на жаль, зараз була головним прикладом: під пошарпаними сірими рукавами сірі наручники впивалися в її зап’ястя. Вона крокувала сірим коридором до сірої будівлі під наглядом двох андроїдів, які були одягнені, як неважко здогадатися, у сірі уніформи.

Доктор жадала відвернутися від цього кольору, але більше дивитися не було на що. Навіть трава виявилася сірою. І небо відгукувалося тим самим відтінком.

— Знаєте, сірий починає викликати у мене неприємні відчуття. Вперше мені не подобається колір… Ай!

Вона скрикнула від різкого болю, що пронизав її зап’ястя, а потім і все тіло, та тяжко видихнула.

— Ой, та годі. Невже кольори — йой, печеться! — так сильно вас лякають?

— Тихо, — почулася збоку монотонна відповідь. Навіть голос андроїда звучав сіро.

— Але мене помилково ув’язнили!

— На вас був несанкціонований одяг.

— Тож? — Доктор здула пасмо, що впало на обличчя. — Хіба за це ув’язнюють? Я гостя! Я не знала правил.

Охоронець дивися тільки вперед, не зустрічаючись із нею поглядом ні на секунду.

— Закон стосується всіх, навіть відвідувачів. Ви повинні були пройти сканування перш ніж прибувати.

Вона не могла втримати сарказму, що просочувався у голос.

— Та, ну, мій корабель дещо незвичний.

Згадка про ТАРДІС змусила її сумувати за старенькою, її гулом та блакиттю тільки більше. Вона замислилася, де та була зараз; скоріш за все, замкнена у якомусь холодному й сірому сараї. Від самої лише думки Доктор здригнулася. Все це неправильно.

Доктор намагалася думати про щось яскраве, коли опинитися у величезній громіздкій будівлі з бетонними стінами.

— Не люблю великі тюрми, — вимовила Доктор, наморщивши ніс і виглядаючи в коридор із сотнями камер. Крики, стогін та погрози звучали звідусіль, наповнювали повітря, і в’язні благали про справедливість на милосердя. — Великі тюрми зазвичай означають, що все не так із урядом, а не народом.

— Мовчати, — знову наказав охоронець.

— Ні, — Доктор відсахнулася: крики в’язнів впилися в її серця. — Я не буду мовчати, тому що це неправильно і я збираюся все виправити.

Вираз обличчя андроїда не змінився. Гм. Їй більше подобалося, коли оточуючі починали хвилюватися після подібних слів. Це завжди надавало їй впевненості. Але зараз…

Доктор спробувала відтягнути наручники, але, як і очікувала, вони не піддалися. Вона озирнулася на лазерні гвинтівки, що їх притискав до грудей кожен із охоронців.

— Не хвилюйся, Докторе, — прошепотіла вона сама собі. — Ми знайдемо вихід.

Майже одразу після цих слів охоронці зупинилися і вона була вимушена завмерти між ними. Один із андроїдів розкрив її наручники, поки інший відчиняв двері.

Двері в камеру роз’їхались — і Доктор вирячилася.

— Оу, — додала вона так само тихо. — Коли я казала «ми», я не мала назву увазі не буквально.

Але, схоже, всесвіт не погоджувався.

— Варто, ось ви де, — вимовив голос, власник якого точно оцінював себе надто високо. Точене підборіддя, світлі очі та копиця вражаюче кучерявого світлого волосся закривали від Доктора решту камери. — Боюся, — продовжував голос, — це все одне велике непорозу… уфф!

І без подальших церемоній Доктора запхали всередину, і вона, перечепившись, впала прямісінько на свого співкамерника. Він був достатньо люб’язним, щоб спіймати її перш ніж впасти. «Впевнена, це пречудово з точки зору законів часу», — подумала Доктор, але знайшла рівновагу досить швидко і відсторонилася.

І просяяла, хоча двері до свободи і зачинилися із лязкотом за її спиною.

— Ну привіт.

Звичайно. Його одяг на цій планеті (як і на багатьох інших) вважався ще більшим злочином, ніж її.

Брови її співкамерника насупилися, створюючи невимовно спантеличений вираз обличчя. «В тому тілі мені так добре він вдавався», — подумала Доктор, усміхаючись ще ширше. Слід лише довірити собі, щоб перетворити настільки неживу ситуацію на повну несподіванок і… ну, кольору.

— Я тебе знаю? — спитав він. — Чомусь ти виглядаєш знайомо.

Доктор несподівано усвідомила, що, можливо, було не дуже хорошою ідеєю видавати себе. Хоча їй чомусь хотілося зустріти цю свою версію, інколи Часові не подобалося, коли декілька втілень знаходилися в одному місці.

— Я так не думаю, — відповіла Доктор, намагаючись оговтатися. — Але я знаю тебе. Ти Доктор! Ти знаменитий!

На його обличчі несподівано розквітла усмішка.

— Невже?

«Звернення до його марнославства завжди спрацьовує», — подумала Доктор захоплено.

— Звісно! Хіба можна пропустити це пальто? Еее, ну, коли воно на тобі, — додала вона, із відразою роздивляючись його тьмяний тюремний одяг.

Кучерявий Доктор зітхнув так тяжко, ніби увесь світ був на його плечах, і впав на край койки. Колишнього захвату як не бувало.

— Вони його відібрали. Я почуваюся так, ніби у мене не залишилося гідності.

Доктору вдалося не закотити очі.

— Та годі тобі, вище носа! Ми знайдемо вихід!

Він підозріло її роздивлявся.

— Звідки така впевненість?

— Ну, ти ж Доктор, хіба ні? Ти бував і у гірших в’язницях, ніж ця!

Вона майже згадала той раз, коли він застряг на місяці-тюрмі Аелосу Прайм під найсуворішим наглядом у тій галактиці і примудрився втекти за дві години потому, але змогла втримати язика за зубами.

— Це все атмосфера, — зітхнув він. — Вона давить.

Доктор насупилася: кімната із сірими стінами, здавалося, починала стискуватися.

— Розумію. Мабуть, у цьому суть.

— А от якби Івлін була тут, — продовжував інший Доктор, кинувши погляд у її бік, — гадаю… Ні, гадаю, вона б почувалася так само засмучено.

— Івлін Смайт? — заперечила Доктор, сповнена обурення за давню подругу. — Вона б не хандрила, вона б… — Доктор закрила рота, несподівано усвідомлюючи, що сказала забагато.

— Ага! Я знав, — інший Доктор підскочив та вказав на неї із усмішкою переможця. — Ти — це я.

Доктор посварила себе за обмовку, але потім усміхнулася, розкинувши руки.

— Так що думаєш?

Він насупився, роздумуючи.

— Ну, ти дуже… маленька, — дійшов він врешті-решт висновку.

Цього вона не очікувала. Схрестивши руки, Доктор підняла голову і подивилася на нього із викликом.

— Гей, не критикуй маленькість: із таким зростом легше залазити у вентиляції. До того ж тобі будь-хто здаватиметься маленькими, здоров’яго.

— Чекай-но хвилину, я… — але він тільки зараз усвідомив, що вона використала його улюблений аргумент як образу, і його обличчя почервоніло.

Доктор підняла руки у знак примирення.

— Пропоную домовитися більше не коментувати зріст.

Інший Доктор роздратовано схрестив руки.

— Гаразд. Все одно нам потрібно знайти спосіб втекти звідси.

Доктор кивнула.

— Як довго ти тут?

— Лише день, — він помітно розслабився, коли почав пояснювати. — З андроїдами неможливо домовитися. Я спробував переконати їх, що я державний сановник, але вони не повірили. Їжу постачають через панель на дверях. Ось там камера, запрограмована сповіщати охоронців про спробу втечі, якщо вона виникне. О, і не можна казати… — він стиснув губи. — Ну знаєш, оте слово на «к», яке їм не подобається. Інакше підлога вдарить струмом.

Доктор опустила погляд. Це місце з кожною миттю подобалось їй усе менше.

— Я дізнався лише одну корисну річ, — продовжував інший Доктор: — охоронці зв’язані між собою і діють як один розум.

— Тож, вивівши зі строю одного, виведеш усіх, — заключила Доктор.

Він кивнув.

— Але я пробував логічні задачі та подібне. Вони просто не слухають.

Доктор оглянула свій жахливий тюремний одяг. Ні викрутки, ні психопаперу — нічого, окрім власного мозку. Нічого, окрім сірості. «Він був правий, — подумала Доктор. — Це місце дійсно давить».

Але якщо замість того, щоб впадати у відчай, вона б використала головний аргумент охоронців проти них? Що як вона б використала сірий колір на свою користь?

— Геніально, — пробурмотіла вона.

— Що?

Доктор усміхнулася своєму розгубленому відповідникові.

— Я все придумала.

— Що? — повторив він. — Ні, це неможливо. Ти була тут лише кілька хвилин.

— І у мене набагато більше досвіду. Якщо ти чогось не помічаєш, то це очевидного.

Доктор задрала голову.

— Агов! — крикнула вона. — Я знаю, що ви слухаєте! Я знаю, що мене видно! Я хочу доповісти про злочин. Дуже, дуже серйозний злочин проти уряду! Чуєте мене?

Вона схрестила руки й чекала. Нічого.

Інший Доктор повторив її позу.

— Я ж казав, що…

Перш ніж він встиг закінчити, двері їхньої камери прочинилися. Вираз обличчя молодшого Доктора стало шокованим. Вона широко йому усміхнулася та розвернулася до андроїда, який стояв у дверях із лазерною гвинтівкою напереваги.

— Про який злочин ви хочете доповісти?

— Я знаю, що деякі у цій в’язниці носять… Ну, знаєте, це слово на «к».

— Тут усі одягнені в санкціонований урядом одяг, — відповів охоронець.

Доктор знизала плечима.

— Може й так, але чому тоді всі носять сірий?

Андроїд вирячився на неї не кліпаючи.

— Я не розумію.

— Сірий — це колір, — як і попереджав молодший Доктор, її від ніг і до голови пронизав різкий біль, але вона його ледь відчула. Її понесло. — Ну, хіба не так?

— Еее… — завагався андроїд.

— Ну ж бо, — подав голос інший Доктор позаду неї. — Перевірте свої старі логічні схеми. Хіба сірий — не колір? І якщо так, чому усі в’язні його носять? Чому ви його носите? Хіба кольори не заборонені?

Гвинтівка охоронця сіпнулася у бік Доктора.

— Еее… — сказав андроїд. — Сірий це… Сірий це…

Доктор швидко кинула погляд на іншого Доктора.

— Біжімо! — крикнули вони одночасно.

***

Увесь світ — увесь всесвіт навіть — знову здавався правильним, коли Доктор одягнула своє пальто.

— Я сумувала, — сказала вона м’яко, обіймаючи себе.

— Ааааах, — це довге, повне задоволення зітхання було настільки ідеальним, ніби зігране актором на сцені. Кучерявий Доктор одягнув власне пальто та поправив котячий значок на лацкані. — Без тебе мене наче не було, — зізнався він тканині непоєднуваних кольорів, обтрушуючи з неї пил. Потім несподівано повернув голову до Доктора, ніби згадавши, що вона все ще була тут. — Ну… — сказав він, поплескавши ТАРДІС по боку. — Гадаю, мені вже час.

Доктор усміхнулася. Він все ще був таким юним, прагнув кудись бігти за першої ж нагоди, навіть якщо в одному місці можна було зробити набагато більше. Так, вони втекли із тюрми та звільнили в’язнів, уряд був у паніці, а андроїди — вимкнені; але небо та трава залишалися сірими, і Доктор не думала, що змогла б полишити світ у такому стані.

— Назустріч новому? — запитала Доктор. Вона подивилася на власну ТАРДІС і подумала, що ніколи ще не була так рада побачити саме цей відтінок синього.

— Так, напевно. — Але він не ворухнувся. Насупився, роздивляючись веселковий вибух, що вкривав його з голови до п’ят — чи, може, він дивився на траву. Нарешті він знову зустрівся із нею поглядом. — Ти залишаєшся, чи не так?

Доктор кивнула.

— Не можу залишити небо таким. Тільки не тоді, коли одягнена в те, як воно має виглядати.

Її молодша версія усміхнулася.

— Мені подобається, знаєш. Веселки, блакить. Тобі пасує.

— Взаємно, — відповіла вона щиро. У різний час вона могла любити і ненавидіти його одяг, але тепер, особливо тут, вона могла б назвати його насолодою для очей.

— Дякую, — він помовчав. — Цікаво, що тут опинитися саме ми, як гадаєш? Найкольоровіші з усіх. Ніби це наша доля.

— Аввв, закінчуй драматизувати, — сказала вона, беручи його під руку. — Залишся, допоможи мені все владнати. Я знаю, тобі хочеться.

Інший Доктор зітхнув.

— Ох, гаразд. Якщо ти дійсно так сильно мене потребуєш…

— Я цього не казала! — Доктор потягнула його вперед. — А тепер гайда, у нас багато роботи.

Вона несподівано зупинилася, змушуючи іншого Доктора завмерти поряд.

— Що трапилось?

Доктор широко усміхнулася і ущипнула тканину його пальто.

— Можна приміряти?