Стукіт щастя

У цей холодний, зимній вечір робота, розбиваючи весь сенс прислів’я, втікала в ліс, заміщуючи себе теплими посиденьками у каміна. У домі Йеннефер все так і було. В її каміні палав чарівний вогонь, який своєю присутністю створював неймовірну атмосферу, оскільки був єдиним джерелом світла. Всюди стояв аромат аґрусу й бузку, що від господарки дому відняти було неможливо. Поруч над каміном і кріслом височіла зелена, колюча і строго вбрана ялинка. Кімнату переповнювали чудові кольори свята, такі як зелений, білий, червоний – це були новорічні прикраси. І тільки сама чаклунка не могла дозволити надіти собі які-небудь зелено-білі панчохи, тому що чорний і білий були непохитні. Здавалося б, все як у всіх, але це було не зовсім так. На це свято не було для кого надіти принаймні ті ж самі смугасті панчохи. Неперевершена Йеннефер з Венґерберґа було одна.

Чаклунка подивилась на падаючий за вікном сніг, проводячи в думках паралель, ніби так само зараз падає її внутрішній світ. Все через Ґеральта, вони не бачились вже доволі багато часу. Коли в останній раз чаклунка і відьмак зустрічались, вони, здається, посварились. Но Йенн з очікуванням дивилась у вікно на миготливі білі крапочки, на фоні яких було темнота. Вона чекала на нього. Вона чекала, що з’явиться силует Ґеральта. Її Ґеральта. Він вже давно був пробачений, але був не поруч, що і стало причиною смутку навіть у такої гордої чаклунки. Вона не писала йому листи, не давала жодної вісточки і жодного приводу приходити, проте все одно чекала. Втім, між ними завжди була надія. Ось і зараз, відчуття, яке було поруч окрім туги – надія. Відчуття, яке змушувало вірити Йеннефер в чудо, вірити в те, що він от-от з’явиться, що прийде, не зважаючи ні на що. Прийде, не сумніваючись ні в чому.

Раптом пролунав стукіт в двері. Не примітний стукіт, мить, нічого особливого, але для Йенн він був дуже важливий. Чаклунка в цей момент злякалась. Злякалась не віт несподіванки, а від розуміння того, що має страх перед Ґеральтом. Вона була винна в тому, що вони не бачились, адже роздмухала сварку через дрібниці, пов’язані з її ж вчинком. Тіло кинуло в холод чи в жар, зрозуміти було важко. Втім, щось сталося і з її внутрішнім світом, який перестав граційно падати як сніжинки і завмер в незрозумілому стані. Зараз Йеннефер не розуміла, що буде гірше і страшніше: зустріти Ґеральта чи простого перехожого.

Втім, вона одразу взяла себе в руки і наважилась підійти до дверей. Проходячи по довгому коридору, чаклунка націлила свій погляд на вхідні двері з маленьким віконцем, через яке виднівся вогник від лампи у ґанку. Самі ж двері не були прикрашені, адже були переходом із бридкого, сірого і холодного світу в дім, де панувала святкова атмосфера, нехай і розведена самотністю.

Розміреними кроками Йенн дісталася до дверей, поклала на неї свою долоню. Вона вже зрозуміла. Це був Ґеральт. Він стояв за дверима, він знайшов її, не залишив і не забув. Серце її почало битись іще сильніше і швидше. І незважаючи на минулу купу часу, вона не могла зрозуміти чи готова побачити його, чи вирішила, що вона йому скаже, як вона відреагує, все ніби змішалось. Не було вже часу щось думати, потрібно було відчиняти. С невеликою затримкою, чаклунка зробила це, одразу спрямувавши свій погляд в кошачі очі відьмака.

Не було промовлено ні слова, був тільки погляд її фіолетових очей. Погляд, який благав, пестив і кохав.