Смикана

Довгі коридори родинного будинку, які виявилися нескінченними. Двері, двері, двері, але всі не ті, не ті що їй треба. У вухах відчувався кожен стук з подвійною силою: разом гупали і її ноги, і її серце. Руслана ніяк не могла добігти до своєї кімнати. Дихати стало важко, повітря не вистачало…

— Чому ти бігаєш, Русю? Хіба ти не знаєш, що поважним дівчаткам негоже бігати? — почувся пронизливий голос бабусі, що лунав звідусіль.

Руслана впала і здивовано виявила, що падати було геть не високо і не боляче, а сама вона була вдягнула у розшите плаття. Підлога викривилась і дівчина з’їхала нею у відчинені двері якоїсь кімнати, аж доки не зупинилася навпроти дзеркала. З відбиття на неї споглядала геть маленька і здивована дівчинка Руся.

— Ще кілька пасм накрутимо, і ти готова… Красуне моя! — сказала її мама, і Руся відчула біля голови щось гаряче.

Аж раптом кімнату заполонила уїдлива хмарка хімозно-солодких бризок. Руся закашлялася і почала відмахуватися руками.

— Ма-ам, а це все обов’язково?

— Так, доню. Тим паче ти ж старалася, вчила віршик, то не мають же твої старання пропадати? Прочитаєш його Діду Морозу, і він вручить тобі подарунок.

Руся відчула, як шпильки шкрябають шкіру голови. Аж раптом її голову щось просяяло, наче вона не маленька дівчинка Руся, а доросла Руслана:

— Але ж мамо, Діда Мороза не існує!

Лакова хмарка розвіялася, але дихати все ще було важко, на груди щось тисло. Руся побачила себе у дзеркалі танцювальному костюмі, що обліплював її, а на голові була туга гулька, у яку мама все додавала і додавала шпильки.

— Так, доню. Головне не нервуйся. Ти ж в мене молодчина, красуня! Станцюєш перед гостями та бабусею, їй приємно буде. Добре, дівчинко моя?

Руся згорбилася, намагаючись заглушити біль у грудях, і мама одразу ж вирівняла її спину. Перед очима заблискотіли вогні, чиїсь очі та обличчя, здається, лунала музика… Руслана остаточно усвідомлювала ірреальність подій, і разом з цим усвідомленням, фрагментами, уламками ламалася реальність. Чи то пак сон.

Руслана прокинулася. Круговорот шалених картинок припинився, все зникло, окрім болю у грудях. На годиннику було 9:31. Заснути дівчині більше не вдалося, та й не хотілося. Коли ж вона спустилася аби поснідати, бабуся виразила своє здивування:

— Невже панна вийшла з кімнати до першої години дня? І чим ми зобов’язані такій великій честі?

«А ще казала, що мене не вчили сарказму. Ага.»

Вголос дівчина нічого не сказала. Раптом телефон задзижчав. «Ура!» — подумала Руслана і застукотіла пальцями під час екрану.

— Не сиди в телефоні коли їси!

Руслана кивнула і посміхнулася. Анна згодилася на зустріч сьогодні, навіть приємно здивувалася такій несподіванці й покликала до себе додому.

— Я зроблю бутери і побіжу. Чекайте ввечері. Або не чекайте! — сказала дівчина і швидко пішла збиратися.

Бабуся на це тільки хмикнула.

Вдома в Анни все було заставлено фігурками, книжками, значками, фотокартками та іншими приємними оку речами, яких було безліч, але все одно квартира виглядала дуже охайною. І затишною, але це вже скоріш завдяки цим дрібничкам, а не всупереч. Подруга запропонувала Руслані чаю, і вона радо погодилась.

— Русю, щось сталося? Ти якась смикана… — турботливо поцікавилася Анна, коли побачила, як в подруги трясуться руки біля чашки.

— Та я ж завжди нервова та тривожна.

— Ні, зараз ще більше.

Руслана зітхнула, опустила голову та тихо промовила:

— Я боюся, що ти не зрозумієш… Навколо відбувається щось дивне. Наче дах їде…

Анна зняла окуляри, поклала їх на стіл та поклала руку на руку подруги. Руслана сіпнулася з несподіванки, але руку не прибрала. Анна поглянула їй у вічі:

— Я тут для того, щоб вислухати тебе. Я радо користаюся своїм фрілансерським вільним розкладом, щоб ти могла прийти у будь-який момент і розповісти, що тебе турбує.

На обличчі Руслани читалися сумніви, але вона зібралася і почала розповідь про голоси, тіні, задушливі сни… Розповідала все, що точило її, що мучило її саме по собі та заразом мучило її відчуттям: їй нема з ким поділитися.

— От… Якось так. Я дивачка, еге ж?

Анна усміхнулася:

— Не більше, ніж зазвичай. До того ж ти знала, до кого звернутися! Це все виглядає дивно й страхітливо, але лише тому що не класифіковано. Розумієш, класифіковані штуки нас вже не так лякають…

— Моя класифікація наступна: в мене дах їде.

— Зачекай. Нумо візьмімо якийсь бестіарій… А ти пий чай, Русю, пий. Що ти кажеш, тебе турбує? Жахи з задухою?

Анна схопилася і підійшла до полиць з книжками, потроху їх перебираючи.

— Такс… істоти, сни… Може, у піцерії тебе потерча звало? А вночі то Нічниця… А в хлопця, що ти тоді зустріла, випадково не курячі ноги були?

— Анно, ти глузуєш з мене чи що?

— Ні… Хіба тебе саму розвеселити хочу.

— А курячі ноги це в кого?

— А, то таки курячі ноги в нього були? Це Мамун так виглядає, — Анна трохи посміялася, і Руслана вже й сама не могла зберігати кислість обличчя.

— Та ні, звичайні в нього ноги були… Людські…

Дівчата сіли перебирати ще міфологічні версії подій, аж коли задзвенів телефон. Голос Катрі, що лунав звідти, був дивним, а слова геть переплутані.

— Потоп? Суне щось? Ти де, Катрю? Зачекай, зараз обидві будемо, і я, і Анна.