Смерть та соняхи

Він лежав нерухомо, мовчки. Ще ледь-ледь здигалися його м’язи, іноді напружуватися від болю жилки. За його чорні вчинки він помирає повільно, мучаючись, скиглячи, поки ще є сили на це.

Навіть найдобріша дитина та наймилосердніша звірина не виправдала б цю бридоту, мерзенного покидька. Чи є значення те, що його таким зробило? Не знаю. Але точно мають значення наслідки його дій. І з цим сперечатися ніхто не буде…

Покріскані стіни бункера вкривалися мохом та лишаями. А крізь ще живу, на відміну від його солдатів, плоть проростали соняхи.

Раніше була думка, що смерть — то завжди зло. Але світ ніколи не буває однобоким. Смерть — то лише невід’ємна частина життя. А як її сприймуть — залишить лише від людини. І повірте, мразоту ніколи не буде шкода…