Світло її очей-моя душа

Я,як зазвичай,повертався з лекцій до свого кабінету. Завтрашній день повинен бути особливим. Я зустрінуся з нею. З Ніккаль. Вона вже так виросла,але все ще маленька дівчинка. Скоро в її школі випускний. Завтра запроную їй вступити до мого університету. Чи погодиться вона? Можливо,обере інший заклад або я не стану гідним прикладом для наслідування…Чому мої думки постійно зайняті тільки нею? Я ж поручився не тільки за Ніккаль,але й за інших..Проте,саме вона та маленька дівчинка з рудим пухнастим волоссям,яка була готова на все,щоб тільки вибратися звідти разом з братом і друзями.. Яка ж ця лисичка все таки хоробра. Ох,мені здається,що з нею я ще не раз відчую запах пригод,але вона ніколи не зрадить мене,не розчарує. Ці роздуми оживили моє серце. Ніч була спокійною. За скільки років я вже навчився керувати своїми емоціями,тим більше страхом. Страх-це відчуття непередбачуваності,машина,яка має тільки одного водія. Вам краще коли вас везуть на другій швидкості і ви нічого не можете з цим вдіяти чи коли можете самі це зупинити? Цьому я хочу навчити Ніккаль. Керувати своїми страхами. Вони не мають взяти верх. Маленька Ніккі має бути сильною,я не зможу бути поруч завжди.. Знову хвилююся саме за неї. Вона найсмішливіша і водночас найвразливіша серед них.. Ніккаль-розкішна і ніжна троянда,яка розцвіте сама з часом. Моє завдання-виростити в ній шипи,якими вона буде користувась в майбутньому. Не всі вміють цінувати красу природи,тож природа не цінує всіх. Потрібно про це пам’ятати.

Я прилетів з самого ранку до школи. Хочу зустрітися з ними ще до уроків. Як завжди,прихопивши з собою подарунки,пішов до їхніх кімнат.

-Шімун,доброго ранку.

-Доброго ранку,наставнику. Ніккі попереджала,що ви можете приїхати.

-Ох,Ніккі.. Як у вас справи? Я,до речі, не з пустими руками. Ось книга,старайся добре відпрацювати початкові рухи з мечем. Потім з практикою їх вдосконалиш. Додаткові знання з історії мечів магів тобі не завадять,та й для вступу пригодиться. Ви можете Етаном вибрали куди збираєтеся вступати?

-Все добре,я-ні,а от Етан дико фанатіє від вашої академії. Каже,що навчатися в ній була б йому тільки за честь. А яка там бібліотека..У вас справді вона така розкішна?

-Ну..- я лукаво,навіть дещо самолюбно посміхнувся.- мені лестять такі слова,тож гадаю,що вам буде комфортно навчатися там.

-Т..там,наставнику?-Шімун здивовано дивився на мене.

-Так,я пропоную вам навчання в моєму університеті. Праця і наполегливість студентів для мене головне,тож старайся,Шимуне. Чи скоро прийде Етан?

-О,ні,наставнику.. він допізна тренувався на площадці,а потім як тільки зійшло сонце побіг туди знову.. Готується до вступних іспитів.

– Він молодець,загляну до нього пізніше. А зараз до дівчат,вони напевно вже зачекалися. До зустрічі,Шімуне.

-До зустрічі.

Я закрив двері і пішов вглиб коридору. Повернувши наліво,знайшов потрібні двері. “Ох,як же зрадіє Ніккаль,коли дізнається.” Легенько постукав і привідкрив їх. В кімнаті була тільки Су. Вона задумливо сиділа на ліжку.

-Хто там?

-Це я,Су,не лякайся.

-Наставнику,ви все ж приїхали,то Ніккаль дійсно була права. Вона завжди права..

-Ні,тільки в більшості випадків.

Ми тихо засміялися. Кімната була наповнена затишною атмосферою. Пахло квітами і..паленим?

-Мені здається,чи тут присутній запах диму?

-Упс.. здається хтось не вміє контролювати свою злість. Тож спалив свою книгу..

-Книгу? Спалити? Ох,Нікаааль. Свята П’ятірка,як довірити їй книги для навчання в моїй академії,щоб їх ненастигла така ж доля?

-В моїй академії? Ви берете її до себе?

В очах Су пройманув одразу ж смуток і радість за свою подругу.

-І тебе теж,якщо звісно ж будеш старатись.

-Авжеж,наставнику!

-А де Ніккаль?

-Надворі,напевно. Казала,що йде подивитися на тренування брата.

-Його теж шукаю,дякую. Я знаю,де у вас тут тренувальна площадка,тож дійду сам. Це тобі,Су.

Я протягнув їй коробку з маленьким сюрпризом.

-Гарного дня.

-І вам теж!-вона вдячно посміхнулася і повернула свій погляд на подарунок.

Надворі була чудова погода. Весна в самому розквіті. Повсюди гомоніли учні,двір був заповнений їхніми голосами. Але все ж через сотні різних я не почув єдиного..Того милого,тендітного голосу.. Голосу моєї Ніккаль. Де ж вона?.. А ось і Етан тренується.

-Доброго ранку. Чудово виконана вправа,тільки постарайся ліву руку тримати трохи вище,так буде менше навантаження,зможеш довше її виконувати.

-Доброго ранку,дякую за пораду,наставнику.

-Я чув,що ти странно готуєшся до вступу в якусь академію. Уже вибрав в яку саме?

Мені було важливо побачити чи скаже він своє найщиріше бажання. Чи вистачить для цього нашої довіри? А може її взагалі нема..

Все ж,Етан вагався кілька хвилин. Потім,набравши повні легені повітря подивився мені увічі.

-Я був би найщасливішим студентом у світі,якби навчався саме у вашій академії.

Мене потішила його відвертість.

-А що,якщо я скажу тобі,що це можливо?

-Справді? Я до кінця життя буду вдячний вам за все і ніколи не підведу,особливо в навчанні.

-Наука робить мага..

-Впевненішим в його силах,наставнику-доповнив Етан.

-Правильно. Я щиро сподіваюся,що ти виправдаєш мої надії.

-Можете не сумніватися,буду робити все,що в моїх силах і навіть трохи більше.

-А де ж Ніккаль? Я думав,що вона тут.

-Ні,її тут не було. Зараз вже,напевно,на уроках. Вони пів години тому як почалися.

-Ох,не встиг.. добре,продовжуй.

Я попрощався з ним. Етан буде хорошим студентом,в цьому не сумніваюся. В ньому я бачу потенціал і жагу до пізнання нового. Потрібно тільки направити це в потрібне русло,щоб ця потужна енергія не зіграла з ним,а в подальшому,можливо,і з нами злий жарт. Що ж,доведеться чекати Ніккаль після уроків.. Зазвичай,я так не роблю. Кажу,що відвідаю пізніше. Та й справи в академії завжди є. Але сьогодні я не можу так зробити. Я ж летів.. заради неї. Щоб знову побачити цю маленьку розбишаку. Яка,ох Тіамат, виявляється спалила ще й книгу. Хах..я в ній не сумнівався. Ніколи і не буду. Хочу знову побачити ці крихітні вогники в її шикоророзплющених очах. Не зможу нормально всидіти в своєму кабінеті без спогадів її прекрасної,світлої,ще по-дитячому наївної,але такої щирої посмішки..

За роздумами настав обід. Мені корисно було провести цей час на свіжому повітрі,давно не виходило це зробити. Школа готувалася до останньої перерви,що означало закінчення робочого дня учнів. А ось вона і настала. Надвір вибігли не менше сотні підлітків: люди і маги. Я натикався поглядом на знайомі обличчя,які бачив раніше тут,поки відвідував свої підопічних. Але я знову..знову не бачу свою маленьку дівчинку.. Теж ти,вогнику? Я несу за неї відповідальність,повинен знати,де вона. З приміщення вийшла Су. Я покликав дівчину до себе,щоб дізнатися хоч щось про Ніккі.

-Її сьогодні не було на уроках..

-Не було? Виходить,вона не поверталася від ранку? То де ж вона? Я увесь цей час був тут,її і сліду не було.. Ніккаль..Ніккаль!

Я не жарт злякався. Почав обходити територію школи. На серці з’явилося не приємне,липке,т’ягуче відчуття тривоги. Її ніде не було. Поблизу закладу є ліс. Чомусь мені здається,що потрібно йти туди. І я пішов. Не знаю,що тоді керувало мною. Що вело крізь десятки дерев,стежок і галявин.. але все ж привело. До неї. По тілу розлилося тепло заспокоєння,висохла тривога,що вже буквально текла в моїй крові,дедалі більше розростаючись в серці. На душі стало легко. Я знайшов її. Моя дівчинка тут.

-Ніккаль!

Я викрикнув,не в силах стримувати себе більше.

-Ні..Ніалл?

І тільки зараз я побачив її сльози на щоках.

Підійшов. Обняв. Всередині щось зрадливо почало тремтіти.

-Що сталося? Чому ти тут і..чому..чому плачеш?

Я доторкнувся до її обличчя, акуратно витираючи сльози .

-Ніколи..я ніколи не стану як він. Не буду магом. Я нічого не можу,Ніалл..Наставнику..

-Ніалл..для тебе Ніалл.

Вона нарешті глянула на мене.

-Хто сказав тобі,що ти нічого не можеш нічого?

-Сама.. всхлипуючи відповіла Ніккаль.

-Ти можеш все. Просто дається тобі це трохи важче,ніж іншим. Я бачу в тобі потенціал,розкрий його. Не дай темноті думок погубити себе. Ти чудова подруга,сестра і обов’язково станеш чудовим магом. Я це тобі обіцяю.

-Чесно?..

-Чесно. Ти завжди будеш під моїм наглядом,поки не зможеш самостійно захистити і обезпечити себе. Ніккаль,ти завжди зможеш звернутися до мене. Я не дам тобі впасти.

Я рвучко приобняв її сильніше за плечі. Відчув як сильно б’ється серце. Моє і її.

-А тепер хочеш чогось навчу? В академії Лева тобі це ще пригодиться.

-Академії Лева..Це ж..тво..

-То ти хочеш чи ні?

На її обличчі заграла посмішка. Та сама посмішка. Я не зміг не відповісти їй тим же. Сонце вже заходило. Промені легенько торкалися вій Ніккаль. Світло-медові очі глянули на мене. З надією. З вірою. З любов’ю.

-Ти знаєш як забирати вогонь у світлячків? Вже темніє,вони скоро з’являться.

-Ні,а..навіщо його у них забирати?

-Це показує елементарні вміння мага,та і його спритність теж,спробуй їх зловити.

-Це звучить якось егоїстично..

-Так.. в цьому світі всі виживають за рахунок інших. Навіть П’ятеро вижили за рахунок Тіамат. Але не будемо про це. У нас мало часу. Спочатку зловимо їх.

-Проблеми з цим виникнути не мали б.

-Впевнена?-я посміхнувся і вказав пальцем на групу світлячків,які уже вилетіли на галявину.

-О..ну..отак одразу?

-Думаєш,їм потрібне запрошення? Вибач, забув ручку в кабінеті,прийдеться так..

Емоції Ніккаль її видавали. Вона була впевнена,що злегкістю це зробить,до поки вони не почали з’являтися. А зараз,прикриваючись впевненістю,вона з шоком дивилася на них,не знаючи з чого почати.

-Нуу.. Ніккі,ти зависла? Мені ще довго чекати?

-Зараз,я..я уже! Одну хвилину.

Яка ж вона все ж мила,особливо,коли розгублена. Звісно ж,у неї не вийшло. Ні першого,ні другого разу. За четвертим вона запиталася чи правильно вона робить,а за шостим навіть попросила допомоги.

-Ех,Ніккаль,Ніккаль..

Я тихо і помалу закрив долоні,тримаючи в середині маленького світлячка.

-Так ти нічого не спіймаєш. Все вимагає спокою і гармонії. Зрозуміла? Для роботи з природою це важливо.

-Добре..ось..ось..так?-вона акуратно піднесла руки до трави і легенько їх закрила.

-Бачиш? Чудово,а тепер подумай про те як їх світло входить в твою долоню,піднімається вище і тепер..

З моєї долоні вийшла яскрава куля,в той же час,як світлячок,який сидів на долоні загас..

-Це.. класно.

-Тепер ти,Ніккаль,давай.

Вона помітно напряглася,закрила очі, здається,поринула в думки. Через хвилину сказала:

-Не виходить..

-Постарайся більше сконцентруватися. На відчуттях,на світлі.

Вона привідкрила очі. З її тендітних долонь вилетіла кулька світла.

-Я змогла..

Радість і здивування грали вогнями в її очах,на губах,у рухах.

Я запам’ятав це. Назавжди. Запам’ятав як моя Ніккаль вперше спробувала себе у ролі мага. Цей погляд досі в моїй голові.

-У тебе вийшло,іскринка.

Знаєте, можливо,вона буде не найчемнішим студентом,не буде читати купу книг,але все ж,я знаю-настане день і моя Ніккаль обов’язково стане магом. Таким як і хотіла.