світлина

світлина була маленькою — такою, що вона ледве знаходила собі місце. постійно випадала з усіляких гаманців, зникала серед сторінок записника, потрапляла на саме дно кишені.

він завжди її знаходив. та світлина була йому рідніша за будь-кого.

сенку іноді розглядав її годинами.

— що ти робиш?

посміхнувся.

— а ти не бачиш?

— бачу, звичайно, але все одно цікаво.

— тоді постав мені правильне запитання.

— який же ти…

у нього дивно так очі блимнули — наче втілювали своїм поглядом саме кохання.

він кохав так, як не кохав ніхто. щиро. віддано.

— навіщо ти мене фотографуєш?

— бінго! та все ж. невже не зрозуміло?

— я зараз відкушу тобі носа.

у животі народилася радість: він випустив її, як пташку з клітки і вона покинула тіло, перетворилася на дзвінкий сміх.

— спробуй.

хлопець зі світлини спіймав його радість своїми губами.

— ніс вище.

— ти такий низенький, я боявся, що не влучу.

— три сантиметри!..

а може й більше. а може й менше. все одно він здавався йому крихітним — особливо тоді, коли рятував його життя.

— нумо, сенку…

який жах. який жах. він не хотів бачити його погляду — наляканого, дикого, відчайдушного, але не міг відірвати очей.

бо він, може. ніколи вже його й не побачить.

хлопець зі світлини дістав білого прапора і зі сльозами на очах просив у людей — наче таких самих як вони, але чомусь впевнених у тому, що усі мають померти — миру. у нього так сильно тримтіли долоні. сенку хотів схопити їх і сказати, що усе буде добре, але помер раніше, аніж слова «бувай» досягли чужих вух.

він прокинувся дитиною.

б’якуя готував йому млинці з малиновим сиропом.

він ридав так голосно, що той випадково не спалив кухню, коли побіг дивитися, у чому справа:

— чого ти? чого? що сталося?

він не міг вимовити ні слова.

йому було п’ять, може шість, тому він міг фізично, але морально ще лежав на землі і дивився на спину коханої людини, яка тримала над головою білу хустину. заспокоївся з часом. хотів пояснити, не боявся — б’якуя повірить. він добрий. він завжди вірив — але сам погано розумів, що з ним сталося.

потім відчув щось у правій руці: світлина парубка зігрівала йому долоню до самих кісток.

він тримався за неї усе життя і нікому не показував.

трагедія не повторилася: він закінчив школу. тайдзю зізнався подрузі у коханні. не було такої зірки, яка б писала дивні книжки.

асагірі, здається, взагалі не існувало.

— як ти дізнався його ім’я?

він розповів лише тайдзю, коли йому виповнилося десять. не зміг мовчати. той дурень, звичайно, повірив. сенку хотілося обійняти його так, як той зазвичай його обіймав. сильно і боляче. приємно.

— позаду написано, — він дістав світлину. — пензлем.

— …він гарний.

— дуже.

— як його звати?

— я не знаю.

життя безжалісно вбивало надію, кожен раз, коли він знаходив когось схожого. кожен раз, коли шукав фамілію у реєстрі. кожен раз, коли роздивлявся натовп.

— невже я навіки зачинив тебе у ній? — допитувався він вночі, розмовляв з фотографією. — ти виходь звідти. я хочу тебе тут, поруч. будь ласка.

асагірі посміхався до нього, на лиса схожий. його очі — повні кохання. його обличчя — осяяне промінням. його постать рівна, руки витончені і волосся дивне, поділене навпіл. а за спиною — поле з соняшниками. цвіте, цвіте, цвіте…

він не плакав. не хотів здатися хлопцю слабким боягузом. але його серце страшно бухкало у грудях, і він дивився на ті соняшники, як на злісного ворога. вони мали його поруч із собою, а він — ні.

на двадцять років йому подарували чудовий фотоапарат.

— дивився, ти шукав такий, — посміхнувся батько. — вибач, що втрутився у твою історію пошуку. не хотів помилитися з вибором.

— все добре. дякую.

— нема за що! ну, — став біля стіни і зробив смішний вираз обличчя. — давай! фотографуй!

— мені на це пам’ять витрачати? е-е-е ні, тату, обійдетеся.

— гей!

вони зробили перше фото разом. стали вдвох і попросили юдзуриху допомогти. в нього було тепер дві улюблені фотографії.

— ти не хвилюйся, — звернувся до світлини, розгортаючи альбом, який купив для нових фотографій. — ти все одно посідаєш перше місце у рейтингу найкращих.

асагірі промовчав. як завжди. але він не падав духом — його вчили ніколи цього не робити.

якщо він зміг одного разу полежати у камені більше ніж три тисячі років, то зможе зачекати ще трішки.

— але лишень трішки, — світлина мовчала, а він розмовляв із нею кожен раз так, наче вона була живою. — не більше, краще менше.

життя продовжувалося.

новий фотоапарат був, звичайно, кращим за той, що він колись змайструвати сам: яскравіші фото, легке використання, велика карта пам’яті. сенку не фотографував багато, зазвичай знімав тільки те, що було йому потрібне для експериментів або досліджень.

та з’явилося у нього декілька нових знімків, які він копіював в окрему папку на комп’ютері: та з батьком, фото з друзями (вони збирали вишні та посміхалися), товаришами з університету (хром дивився на нього крізь колбу, яка робила його око більшим, обличчя непропорційним), (рюсуй стояв за штурвалом власного катера та звав його до себе рукою), (кохаку з сестрою саджала молоді дерева біля дитячого будинку, не відволікаючись на нього) та однією маленькою дівчинкою, яка носила величезні окуляри з товстим склом («суйка! я не загубилася, мені просто хотілося подивитися на цю частину міста. не бійся, братику, я зараз додому піду!»). він знав цих людей. точніше — він знав, що колись знав їх, але не знав насправді. доводилося знайомитися знову. починати все с початку. він не жалівся.

йому було радісно. хоча й не вистачало останнього, найважливішого знайомства.

йому виповнилося двадцять сім років, коли під час одиного з чергових візитів до америки, він відвідав обсерваторію наодинці. без батька.

хотілося побути на самоті, та й пішов туди пізно, за двадцять хвилин до закриття. хотів, щоб йому ніхто не заважав.

у головній залі висів великий екран, на якому показували сузір’я та відео, які знімали у відкритому космосі. це був величезний об’єкт, який людина могла розглядати годинами. казали, що, матеріалів та відео вистачало на три дні безперервного споглядання і, хоча він ніколи не сидів тут три дні, намагався приходити час від часу та впізнавати те, що вже бачив і те, про що колись чув.

намагався сфотографувати, та екран завжди відбивало і фото виходило кепським. цього разу прийшов після того, як запитав поради у знайомого, і налаштував об’єктив так, щоб вдалося залишити собі це місце напам’ять. достав фотоапарат. підняв і почав тримати навпроти обличчя.

він не помітив, що був не один…от кепська справа, треба попросити цього чоловіка відійти, бо…

чоловік повернувся до нього обличчям. палець сам, автоматично, натиснув на потрібне місце, і вони почули низку тихих «клац-клац-клац».

і знову тиша. він з подивом почав розглядати нові фото: ліва рука потягнулася до світлини, яку тримав у кишені штанів, і він розгорнув її, щоб порівняти. та зомлів.

на світлині не було людини — одні тільки соняшники. а на фотографії, неймовірним фоном якої постала інсталяція зоряного неба, стояв чоловік трішки вищий та старший за нього. його волосся було одного кольору, в очах не вистачало хитрощів та закоханості, але то був він. асагірі. теперь його обличчя не освітлювало проміння. навпаки — воно було темним, і тільки по контуру усього тіла виднілися світло від екрану позаду, яке наче малювало його силует білою, яскравою фарбою. він посміхався трішки здивовано, але тримався вневненно, наче не знав сором’язливості і не вважав його дії за дивне.

на щастя, коли сенку подивився вперед, він досі був там. живий. справжній. вільній і, здається, радісний.

— тобі не казали, що фотографувати без дозволу — погана ідея?

— чому ж не втікаєш?

— нащо? мені зрозуміло, чому ти бажаєш мати моє фото, я гарний парубок, але наступного разу питай дозволу. я хоча б до ладу себе приведу. підготуюся.

сенку дивився на нього, як на дивака. асагірі, здається, було все одно. повернувся до екрану і продовжив спостереження за зірками. сенку став поруч.

— слухай. не вважай мене за божевільного, але…

— ти собі таку гарну репутацію створив щойно, що я навіть не знаю…

— ні, послухай, — він взяв знайомого-незнайомця за лікоть і м’яким поштовхом розвернув до себе. — мені здається, ми були знайомі у минулому житті.

ген (його звали ген. він згадав. він згадав!) уважно слухав. попри власні слова він не дивився на сенку, як на дивака — в його очах було стільки добра і щирого зацікавлення, що у сенку усі нутрощі перевернутися і він ледве втримався, аби не обійняти його і відчути, що так. живий.

сенку розповів йому. пошепки. швидко і, мабуть, незрозуміло, але так, щоб той зрозумів хоча б загальне. ген зробив перший крок самостійно, і він відчув, що його обіймають.

— вибач, я не знаю, про що ти розповідаєш, — нічого. ніхто не знав, не важливо, скількох людей він питав. — і мене звати ген, так, але асагірі — прізвище мого батька. ми ніколи не бачилися. я переїздив до америки з мамою, коли мені було ще, мабуть, три роки. мати його до свідоцтва не записала.

це пояснило йому, чому «асагірі» було так складно знайти.

— але я чомусь тобі довіряю, — засміявся, наче власним словам не вірив. — можливо, ми обидва трішки божевільні. бо я, щойно тебе побачив — закохався. хіба буває таке?

— кохання с першого погляду?

— ні. ти бачиш мене не вперше, — заглянув у вічі і змусив дивитися лише на себе. — і мені здається, що я вже бачив тебе мільйон разів. ми дивні?

— так, — сенку здавалося, що час та простір навколо них зупинилися, поринаючи у глибокий, вічний сон. — або ми просто збоченці, які не можуть встояти, коли бачать зірки.

ген засміявся. який гарний, чудовий у нього був сміх. сенку пообіцяв собі, що буде слухати його до кінця цього, наступного — будь-якого свого життя.

— пане збоченець, — нахилився. — дозволите себе поцілувати?

кохана людина з білим прапором в його уяві нарешті зупинилася.

білий прапор впав на землю, а сам він повернувся до нього і гірко сказав: «прощавай».

сенку цілував зовсім іншу людину, але не відчував себе зрадником. бо він також помер ще тоді. тепер його чекало нове життя. нарешті, вперше за довгі двадцять три роки, він відчув спокій.

він сподівався, що ті двоє — білий прапор і розумний підліток, що мріяв врятувати людство — швидко знайдуть один одного в пеклі, виконавши стару обіцянку. і що він — той, інший — попросить вибачення за те, що змусив чекати на себе так довго.