Розділ

«Хоч би вийшло». Ця думка крутилася у мене в голові від того моменту, як я це задумала. Вона вдарялася об мій череп, неначе міль об лампу. Так близько… Так близько я ніколи не була. Ще ніколи. Вдалині виднілося місто з надзвичайно високими будівлями, які підпирали собою небо. Навколо мене шелестіла висока трава. Цікаво, що вона намагалася мені сказати шурхотячи своїм листям? «Йди звідси чужинко, тікай доки жива». Цілком можливо. Та це мене не спинило. Так багато пройти, і зупинитися зараз, перед цією металевою стіною? Та нізащо. Годі з мене вичікування, я повинна пірнути у це не думаючи, інакше так ніколи і не наважуся. Сподіваюся, тут немає сигналізації чи охоронців.

Легко зачепившись за край стіни, що була трохи вищою за мене, я підтягнулася і перестрибнула. Моя нога опустилася на таку схожу, проте досі незнану землю. Вона нічим не відрізнялася від моєї: таке ж повітря, така ж висока трава, таке ж синє небо. Лише відчуття моє стало іншим, усередині мене усе забурхало, закружляло, прагнуло кричати, бігати, волати. Ніхто ніколи не був таким зухвалим як я, ніхто навіть у очі той паркан не бачив.

Раптом я почула, неначе щось надзвичайно велике, може навіть більше за ведмедя, почало шурхотіти. І був ще один, незрозумілий звук, ніби безперервне ревіння. Мій захват одразу зник, а на зміну йому прийшла тривога. Озирнувшись я зрозуміла, що ховатися нікуди, навколо лише поле.

Але, стривайте. Я по цей бік стіни.

Прямо за моєю спиною я почула людську розмову :

– Дідько, вона знову зламалася. Чому ми повинні їздити на цьому кориті? – здається, це говорив дужий чоловік. Моє серце впало кудись під землю.

– Припни язика Ферн. Радій, що у тебе досі є робота.

– Ага, звичайно, дякую за мізерну зарплатню, нуль привілеїв і щоденні, безрезультатні обходи, – обурився Ферн.

Кроки ставили усе ближчими, доки я не побачила їх джерело. Група кремезних чоловіків, усі в зеленому одязі, з якимсь малюнком на комірці. Побачивши мене їхні очі округлилися, ноги наче летіли над землею, доки я стояла мов вкопана. Вони підійшли до мене впритул

– Ім’я, – сухо кинув чоловік з білим малюнком на комірі. Зараз я могла роздивися, що це були дві простягнуті одна до одної руки. – Відповідай.

– Гренд Свір, – сказала я те, що перше спало на думку.

Він витягнув якусь коробку і промовив до неї – «Гренд Свір». Коробка видала писк, обличчя його засвітилося від радості на коротку мить.

– Тягніть її до Кренни. Машину залиште. Все одно з неї ніякої користі.

– Якщо це і справді вона, може краще перекинути її через стіну назад? – обізвався чийсь голос.

– Це наш обов’язок, ми повинні повідомити Раду Вищих.

Мої руки завели за спину і наділи металеві обручі. Той, що стояв далі від усіх, взяв мене за плечі і сказав йти вперед. Мені нічого не залишалося окрім як швидше перебирати ногами.

Ні, ні, ні, ні. Невже все скінчено? У мене промайнула думка втекти, але їх занадто багато, я сама не впораюся. От якби тут був Фелікс… Але ще нічого не пропало. Ось коли мене застрелять, тоді буду бідкатися, а поки мої ноги міцно стоять на землі – у мене все добре.

Схоже, в присутності бранки, вони не бажали розмовляти, бо йшли ми тихо. Переді мною виразнішим ставав силует темних, кольору найтемнішої ночі, воріт. У висоту вони були метрів зо п’ять, майже усю їх площу займав білий горельєф двох розвернутих одна до одної рук. Охоронець у котрого на комірі були вишиті такі ж руки як і у «коробчастого», тільки блакитні, підійшов до воріт та промовив до заглибини у них, що світилася блакиттю:

– Тоджон Вемт, ми спіймали можливу грішну.

Брама почала повільно відчинятися, не видаючи ні звуку. Через щілину, що ставала більшою, я могла бачити неймовірної краси місто. Я тут.