Прощання

Гейл Хоторн та Мадж Андерсі на 74 Голодних іграх

П’ять років тому, в січні, у четвер пообіді у шахті номер дев’ять заспівала сойка. Вибух спричинив пожежу, яка тривала два дні і забрала життя дванадцяти шахтарів. Ні тіл, ні залишків. Замість мого батька ховали пусту труну.

Моє ім’я, промовлене із динаміків писклявим голосом, жбурляє мене у той день, до сигнальної стрічки, диму і запаху пороху. Мені стає так само страшно.

Звісно, за сім років моїх Жнив я не раз уявляв таку ситуацію. Тож, я гордо випрямляюся, глибоко дихаю і рішуче іду до сцени. А десь у грудях шкрябає надія, що зараз хтось із хлопців схопить мене за плече і зупинить: “Хоторн, ти що, на сонці перегрівся? Куди преш?”.

Ноги переступають повільно, важкі, наче склеєні смолою.

Еффі Тринькіт хапає мене своєю кисло-зеленою рукавичкою і виводить на середину, до Мадж. Зі сцени видно юрбу, зібрану із усіх жителів округу, а над їхніми головами, далеко за зеленою стрічкою лісу, чітко викреслюються вершини гір.

Попереду виходить мер і починає зачитувати Закон Зради.

Я знаходжу у натовпі Катніс. Вона ледь киває і, здається щось шепоче.

Два роки тому ми з нею уклали угоду. Якщо когось із нас виберуть на Жнивах, то інший допомагатиме його сім’ї. Вже тоді ми знали, що можемо покластися один на одного.

Мер довго виступає з промовою. Млявить в мікрофон, весь час збивається, мне в руках папірець, аж поки не зіжмакує його остаточно. Певно щоб заглушити його на повну гучність вмикають гімн, і він, похитуючись, відходить за сцену, так і не глянувши на свою дочку.

Еффі робить жест, щоб ми потисли руки.

Рука Мадж холодна, а очі повні сліз. Стискую її долоню.

Ну і влипли ми, еге ж, дівчино, із п’ятьма картками?

.

Зазвичай, коли вибраний трибут покидає сцену ізникає із поля зору, ти думаєш — він труп. Але стоячи на зараз на цьому місці, я відчуваю, що моє життя все ще зі мною. Ім’я названо — вистріл пролунав, але ось я, все ще живий. І тоді, коли оточений миротворцями іду до будинку Правосуддя, десь всередині народжується і пускає коріння трохи самовпевнена думка —виживу. Гори зверну, але, в біса, виживу!

У будинку Правосуддя мені виділяють кімнату для побачень. Я нервово стоптую її, доки не відкриваються двері, і не влітають мої брати.

Рорі кидається мене обійняти , але я спиняю його, поклавши руку на плече, і починаю давати вказівки.

— Підійди до Катніс, вона братиме тебе до лісу. Не лови ґав і старайся. Школу не кидай —будуть погані наслідки. Чуєш?

Рорі киває і скидає мою руку.

— Я знаю, —похмуро каже він.

Вікові я тріпаю волосся.

— Бережи маму і Поузі.

Той киває, розтираючи сльози.

За Віка я боюся більше всього. Йому всього вісім, але уже видно, що він росте страшенно безпомічним. Єдине, що у нього виходить — вчитися в школі, — одне із найбезглуздіших занять у окрузі, але хай займається хоч цим.

Наостанок, я їх все ж обіймаю.

— Ти виберешся,— каже Рорі.

Замість відповіді, я підштовхую їх до дверей.

Після них, до мене заходить мама, тримаючи на руках маленьку Поузі. Малеча зовсім нічого не розуміє, зачаровано розглядаючи таку гарну кімнату.

Мама обіймає мене вільною рукою.

— Я повернусь,— тихо кажу я. Мамі можна таке пообіцяти. Вона розуміє.

— Звісно. — вона кладе теплу руку на мою щоку. — Ти відважний хлопчик. Відважніший за будь-кого.

Маленька Поузі, бажаючи привернути до себе увагу голосно питає:

— А чому та дівчина біля тебе плакала?

Я переводжу на неї погляд і ніяковіло знизую плечима.

— Це тому, що я її образив, люба.

Поузі насуплюється.

— Так. Ти це вмієш, — зітхає вона, копіюючи мамин тон.

Я цілую її у щічку і вона хихоче. Тоді маму, і вони виходять.

Наступний мій візитер — Катніс. Я широко розставляю руки і вона падає мені в обійми.

— Все буде добре, — запевняє вона.

— Ти хороший мисливець, — підбадьорює.

— Я дбатиму про твою сім’ю, — без вагань додає.

Катніс надзвичайна дівчина. Вона як і я, п’ять років тому втратила батька. Одинадцятирічна дівчинка із двома чорними косичками прийшла в ліс, не зважаючи на жахливі історії про диких тварин, якими лякають у окрузі. А згодом повернулася, знаючи, що більшість страшилок — правда. Вона прийшла, щоб вижити. І згодом, об’єднавшись, ми виживали разом.

У лісі поряд з Катніс усе інакше. Буває я незчуваюсь як розслабляюсь. Це стається в один момент, і я не встигаю отямитися як знову заводжу стару пісню: “Ми могли б утекти. Жити в лісі. Тільки ти і я, ми б упорались.” Та Катніс вперто не хоче розділяти зі мною пусті мрії.

Я міцно її пригортаю і відпускаю.

Домене ще є відвідувачі. Я бачу товаришів зі школи, Майка, мого найкращого друга, і навіть його сестру, що сором’язливо ізлякано дивиться на мене, поки миротворці ведуть мене до виходу. Час вичерпано. Капітолійський поїзд, оточений репортерами, уже чекає на мене.

.

Їжа капітолійців схожа на них самих: пістрява, запашна, із гостро вираженим смаком. Тож коли у мене всередині усе перемішується, я згадую добрим словом Сальну Сей, завдяки якій мій шлунок пристосувався перетравлювати будь-яку гидоту.

— Кхм…кхм…молодий юначе, — крізь зуби цідить Еффі, показуючи на виделку.

Я байдуже знизую плечима і, дивлячись на неї, обсмоктую пальці, витираю їх об скатертину і беру в руки виделку. На обличчі нашої супроводжуючої відображається якась гримаса, але тут же зникає, варто їй поглянути на Мадж.

— Одразу видно, що ти з пристойної сім’ї, — говорить капітолійка до Мадж, яка втупившись у тарілку вже четверть години розрізає овочі на частини — Ти напевно бувала на прийомах в честь переможців?

— Ні, — коротко відповідає вона.

— Ах, я чула, що там збирається чимало майбутніх спонсорів. Впевнена хтось із них згадає твого батька і обов’язково тебе підтримає,— задоволено посміхається Еффі. — На жаль, мені ще не випадало побувати на тих прийомах. У Окрузі 12 переможців майже не буває, — сумно зітхає вона.

— Яка жалість,— бурмочу я, вражений її вмінню навіть з такого факту зробити свою особисту трагедію.

Еффі не звертає увагу і натхненно промовляє:

— Але удача все ж на нашому боці! У мене хороше передчуття на цей рік.

Я закочую очі — ну і що з неї взяти? — і закінчую обід.

— А де Геймітч?— питаю

— Скоро повинен підійти, — кривиться Еффі, поправляючи перуку.

Я згадую його п’яну пику.

— Він хоч зрідка допомагає трибутам?

Еффі враз стає похмурою і відставляє стакан.

— Я звісно не хочу вас лякати, — обережно починає вона, — але змушена попередити, що ваш ментор — просто нахабний, невихований п’яниця. Бачили його сьогодні, правда? Так-от, він завжди такий. А ще лаятись полюбляє. Але — Еффі зітхає і змінює тон, — попри всі його старання довести протилежне, Геймітч не буває байдужим. Ніколи. Ні до кого зі своїх трибутів, —каже вона. А тоді добавляє. — Та цього не буває достатньо.

Саме в цей момент грюкають двері, що заставляє всіх здригнутися, і в купе ввалюється п’яний Геймітч.

— Я проґавив вечерю? — заплітаючи язиком питає він, радісно махнувши пляшкою в руках. Але не розрахувавши силу коливання, з гуркотом падає всією своєю тушонкою на маленький столик позаду.

Еффі зітхає і підводиться з-за столу.

— Як я вже сказала, — цього недостатньо.

І вона, велично обійшовши його п’яне непритомне тіло, виходить із купе.