Все починається з кави

Весна вже не за горами, а легенький мороз і вітер зі сніжинками ніяк не хотіли зникати. Зранку вікна та калюжі оздоблені чарівними візерунками морозу і вітерець приносить маленькі кришталики води. Це змушує мене натягнути пальто під саме горло і швидше йти на зустріч подрузі. Зоя, так її звати, розбудила мене з самого ранку, важливою НЕ телефонною розмовою. Якою змогла мене заінтригувати до такої степені, що змусило мене вийти у таку жахливу погоду, а ще і зранку.
Що і зможе врятувати мій настрій та це добра кава. Неподалік від місця зустрічі є маленька кав’ярня. Зараз дійду до неї, можливо, на одну причину не любити ранок стане менше.
Світлий інтер’єр, фотографії на стінах, круглі столики із живими квітами: робили кав’ярню затишною і душевною. Замовивши кави для себе і Зої у приємної офіціантки, я дочекалася напоїв і пішла.
Виходячи з кафе, не втрималася і полетіла на землю, збиваючи когось. Цей хтось впав теж. Кава щасливо розлилася на сорочку парубка і, взагалі, хто ходить в таку погоду в одній лиш сорочці! Я розпростерлася на землі й відчула калюжки від кави під колінами.
Обоє були здивовані. Юнак дивився, своїми зеленими очима просто у саму душу. Його руде волосся розлетілося в різні боки. На вигляд йому не більше 23 років.
— Мати Василева! – буркнув юнак, відтягуючи вже не білу сорочку.
— Мені дуже шкода! – промовила я, коли рудий подав мені руку, щоб допомогти піднятися.
— Звичайно, тобі шкода,- відповів хлопець вказуючи на плями та продовжив: взагалі-то треба дивитися куди ідеш, а нестися, як вітер. Як би не я, то не факт що ти обійшлася декількома подряпинами на колінах. До речі, сильно болить?
Тільки зараз я відчула неприємне свербіння. Чорні джинси були розірванні та мокрі від кави, бруду і крові. Я скривилася від огиди.
— Не болить. Мені справді шкода, – знову перепросила я.
— Забуть, буває. Я б з тобою ще потеревенив, навіть, на каву би запроси. Але мушу бігти, робота не чекає.
Зеленоокий заскочив у машину і поїхав у невідомому напрямі. А я викинула пусті стаканчики з під кави й пішла на зустріч подрузі, яка, напевно, вже зачекалася на мене.
— Влада, ти уявляєш, як я тебе довго чека…ю? Що з тобою трапилося?- руда здивовано подивилася на мене. Занадто, багато здивованих і рудих на цей ранок.
— Це довга історія, але її можна віднести до ще одної причини, чому я не люблю ранок. Ти краще розповідай, що у тебе за така не телефонна розмова?- промовила я
— Ну…ну, їх дві. Перша про коледж, а інша про Олеся. З якої починати? – прогомоніла Зоя поправляючи руді кучері.
— А яка важливіша? Слухай, ми можемо заскочити до мене, а потім і в коледж?
— Ми не встигнемо… Стоп, ти не читала те, що я писала в групі. Тобі лише в католицькі дзвони дзвонити, тож я почну з новин коледжу. Нам, нарешті, знайшли викладача з історії мистецтв. Тому і змінили розклад, щоб встигнути до захисту дипломів. Сьогодні в нас дві пари підряд – четверта та п’ята, а у п’ятницю перша.
— Щоб мені було добре. Викладачку ще не бачила, а уже її не люблю!- пробубніла собі під ніс
— Це не викладачка, а викладач це по-перше. А по-друге, ти його знаєш. Я так думаю, але не впевнена, – дівчина хитро посміхнулася.
Я знала цю посмішку. Це означає що вона більше нічого не скаже про цю особу і це буде інтригою до самого початку пар.
— Ну, уявлення не маю хто це може бути, але чекати не довго. Ти краще розповідай, що ти зробила з бідним Олесем.
— Нічого я не робила з Олесем, він сам,- Зоя підняла руки до гори й зробила карі очі повні невинності.
— Та невже. Так я тобі й повірила, Зоя. Я тебе давно знаю.
— Ну, добре слухай …
Через деякий час, ми дійшли до коледжу і самої аудиторії. В ній були всі та, навіть, більше ніж зазвичай. Це були дівчата з другого курсу, які щебетали з хлопцями.
Я пропустила Зою в перед і вона сіла біля вікна, це її улюблене місце. На другому курсі ми, ще посварилися.
Це був ранок, перша пара нового навчального року, анатомія…
Дзвінок продзвенів, всі були за парами в очікуванні нового викладача. Я сиділа за партою і дивилася у вікно, насолоджуватися останніми сонячними промінням, як двері аудиторії відчинилися і там стояла Зоя. Її волосся було розпатлане і більше схоже на гніздо. Дівчина побачила, мене і зразу закричала.
— Я там, сиджу. Ану, встала і пішла звідтам, зразу, а то буде гірше!
Я здивовано дивилася на дівчину і, навіть, не могла зрозуміти, що робити.
— Ну, що ти дивись на мене? Краще пусти мене сісти біля вікна!- Зоя терпеливо чекала. Я вже хотіла пересісти в інше місце, як у кабінет зайшов викладач.
— Можеш, сидіти біля мене… Я, просто, люблю дивитися у вікно, тому так бурхливо відреагувала. Ти ж Владислава Громова, яка повелася у нашу групу.
— Так, а ти?
— Лозовець Зоя, староста, – відповіла дівчина і всміхнулася.

Подруга витягла зошити, один з яких дала мені. Тут до нас підійшла Мартіна.
— Слухай, Зоя, дорогенька, ти можеш витерти пару «н» з журналу відвідувань, а то в мене кредит не набереться, – промовила дівчина закладаючи за вухо неслухняну каштанову прядку.
— Ні тобі привіт, ні слава Ісусу Христу. Зразу з побажаннями, я тобі що на чарівну хрищену фею, Попелюшки схожа?
— Ой, привіт, будь ласка, витри, а я тобі шоколадку принесу і вже буду ходити на пари,- продовжувала Тіна.
— Я витру, але з викладачами розбирайся сама, чула? А ще мені не потрібна твоя шоколадка.
— Дякую!- Тіна сильно стисла в обіймах мою подругу і побігла з аудиторії.
— Ти куди? У нас зараз пара, – руда здивовано дивилася на дівчину, яка одягала куртку і йшла геть.
— Ти мене не бачила!- промовила Тіна і закрила двері аудиторії
Я дзвінко розсміялася, на що мене легенько вдарила Зоя. Через хвилин 5 двері кабінету зі скрипом відчинилася і в аудиторію зайшов рудий юнак. Той самий, якого я зустріла зранку. Курва! Я була впевнена, що більше ніколи його не побачу. Я зпозла на парту і прикрилася зошитом. Зоя з посмішкою подивилася на мене.
— Ну!?- сказала Зоя
— Я облила його кавою зранку…
— Дурний цап… Брата мого?
— Він твій брат?- мої очі полізли на чоло від здивування.
— Лада, а ти зараз жартуєш чи справді не знаєш його?
— Добрий день 4 живопис! Як ви вже зрозуміли я ваш новий викладач з історії мистецтв. А хто не зрозумів, того мені щиро жаль. Мене звати Лозовець Давид Олександрович, можна просто Давид, але біля викладачів по нормальному. Сьогодні в нас дві пари, але, напевно, я відпущу вас швидше, бо як-не-як перше знайомство, має бути приємним. Значить, план дій такий – зараз, я по списку буду відмічати всіх, а за одно познайомимося, я читаю ви встаєте, або махаєте ручкою і сідаєте. З цим все зрозуміло… А ще я дам вам список літератури, яки ви маєте прочитати до середи, – закінчив викладач.

Він взяв журнал і вперся у стіл. Його волосся охайно зав’язане в пучок, тільки декілька прядок падали на лице. Він був вдягнений в джинси та чорну кофту з під якої виднілася біля сорочка. Це, мабуть, була та сама ранкова сорочка. Давид відкрив журнал прищулився, а потім дістав футляр з окулярами.
— Громова Владислава є тут?- промовив Давид, а я на ватних ногах піднялася зі стільця, його погляд бігав по всьому кабінеті.
— Є,- тихо промовила, він відразу подивився на мене, потім зняв окулярі протер їх і одягнув знову.
— Він злопам’ятний,- прошептала Зоя, тішилася тим, як я червонію, то блідну як крейда, чекаючи на якусь відповідь.
— О, ти… Владислава, яке гарне ім’я і не менш гарна дівчина. А ти любиш каву? Я, наприклад, просто обожнюю її, особливо зранку,- стримуючи сміх, щебетав Давид.
— Не те щоб, я її любила, але без неї не можу прокинутися зранку.- намагалася відповісти в такт йому, але вийшла якось погано.
— Добринько, Владко. Я раджу тобі не зловживати кавою, бо вона у великих кількостях шкідлива для здоров’я. Можеш, сідати. Зоя, це ти там сидиш? – Давид почав підходити ближче.
Зоя помахала рукою.
— А чому ви так дивитеся на мене ? – ставши заді мене, спитав цей хитрий лис.
— Вибачте, а Зоя ваша родичка? – спитала дівчина з другої парти.
— А ви, що вірите у збіг? Ну, подумаймо, яка імовірність того, що у нас однакове прізвище, ми обоє руді та не родичі ?
— Ну, напевно мала – сміючись промовив Макс.
— От, бачите на одне дурне питання менше, тож повернемося до журналу.
Пара закінчилася і я зі спокоєм і радістю видихнула. Я просто надіюся, цей рудий лис більше не буде згадувати ранкову ситуацію. Хоча, хто його знає.
Зоя підбігла до мене і вся світилася, з неї аж линула та весела енергія.
— Лада, Ладочка, ти ідеш з нами в бар і це не питання, а ствердження! – прогомоніла подруга над вухом і закинула свою косу, яку заплела на парі, за спину.
— Зоя, максимум куди я іду та це додому спати. – відмахнулася я
— Владко, ти вже схожа на мою бабцю… Вона лише їсть і спить, а ще марить тим щоб я, мій брат і моя сестра одружилися і в неї було багато правнуків… Ти ж не бабця Циля?- гомонів над іншим вухом Макс.
— Ви тут говорите як янгол і біс на плечах, але в моєму випадку як два гарних бісенят… Але я все одно не іду.
— Ти бачиш, вона тут нам розповідає, що не іде. Таке ніби в неї є вибір. – обурення говорила Зоя обернувшись до Макса.
— Ну, Владко, зайчик ти наш, давай підеш з нами. Посилено трошки групою і розійдемося, все мирно і спокійно? – переконував мене Макс відкривши перед нами двері.
— Давай, Лад, не кисни дома. – говорила подруга
— Добре, добре, іду, – Зоя радісно закрутилася і посміхнулася на мою відповідь.