Акліматизація

– Аня, зачекай!

– Йди до біса! Я не хочу тебе бачити!

Кров у венах бурлить, пульсує в голові, заглушуючи всі звуки навколо. Всі. Окрім його голосу. Я була б рада аби все було навпаки – що завгодно, тільки б не чути як він промовляє моє ім’я. Я неслася мене сходами все нижче, хоча й опори під ногами не відчувала. І, якби не хотілося, заплакати я не могла. Сльози збиралися в куточках очей, тиснули, пекли, але на свободу не виривалися. Роки самоконтролю дають про себе знати. Нащо я тоді погодилася? Для чого відкрилася?

***

Дідько, як же я хвилююся! Зустріч з сусідкою по кімнаті навіть страшніша за вступні екзамени. Живіт скрутило судомою, а в очах потемніло. Аби хто знав як я ненавиджу спілкуватися зі сторонніми людьми. А тут ще й жити разом доведеться. Нова хвиля паніки накрила мене коли я почула стукіт в двері.

– Привіт! Ти мабуть Аня? – запитала мене дівчина, що стояла переді мною. Її кучеряве світле волосся було розпатлане вітром, а деякі пасма приклеїлися до спітнілого лобу. Валіза, що стояла поруч, була до кумедного величезною в порівнянні з дівчиною.

– Так, це я. А ти Соня?

– Ага. Я пройду?

Усвідомивши, що досі стою в дверях, я поспішила звільнити прохід. Увійшовши в кімнату, Соня почала розкладати речі, а я звично втупилася в телефон.

– Ти щось читаєш? – білявка легко посміхнулася та сіла на стілець напроти мого ліжка. Здавалося її зовсім не бентежив мій похмурий погляд та аура самітниці. Схоже Соня хоче знайти спільну мову, а я й не проти.

Спочатку слова застрягали в горлі, а наш діалог був більше схожий на інтерв’ю. От не вмію я спілкуватися з людьми, не вмію і не люблю. Але з було в цій дівчині щось таке, що змогло пробити навіть мою міцну броню. Я й сама не помітила, як почала, сміючись, розповідати історії з дитинства та показувати Соні фото мого кота. Ми базікали аж до моменту, поки в кімнаті не стало зовсім темно. Вже вечір?

– Ого! Вже десята! А я ще нічого не їла, – говорячи, білявка почала нишпорити у валізі. Я почула шурхіт кулька, а за мить перед моїм носом опинилася булочка та пачка чаю. – Ось, мама дала на перекус. А завтра вже купимо нормальні продукти.

Я навіть не помітила, як на тумбочці з’явився чайник, наповнений водою, а на столі – дві чашки. Так дивно, коли хтось просто діє, не сумніваючись ні секунди. Соня не питала мене, чи буду я їсти булочку, чи можу дістати свою чашку, ні. Вона просто робила те, що було правильним для неї. В мерехтливому жовтому світлі кімнатної лампочки її світле волосся перетворилося на золото, а рухи стали маревом. Вона нагадувала мені чарівну фею, що народжується в снах дитини після вечірньої казки – така ж легка та світла. Стукіт в двері розвіяв все диво, що витало в повітрі.

– Емм… Ти на когось чекаєш? – її голос все ще доносився наче через туман, але я все ж змогла відповісти.

– Та ні, я ж нікого тут не знаю. Може сусіди?

Моє питання потонуло в брязкоті замка. І коли вона встигла відчинити? За голосом я зрозуміла, що в блок зайшло кілька людей, які тепер говорили з Сонею. Звуки кроків і ось трійця вже в кімнаті.

– А це Аня, знайомтеся. Вона теж навчається з нами в одній групі. – стоп звідки вона?.. Ох, я ж все їй розповіла.

Цієї миті я зрозуміла, що трапилося. Усвідомлення того, що я весь вечір мило теревенила з абсолютно чужою людиною, розповіла їй ледь не все своє життя, а тепер зібралася мирно пити чай ввело мене в ступор.

Механічно я привіталася з двома дівчатами, що зайшли до кімнати, та чиїх імен я навіть не запам’ятала. Моя свідомість ніби перейшла в автоматичний режим. Я нічого не чула та не розуміла, але якось відповідала.

До тями мене привело питання Соні:

– То ти збираєшся чи ні? Не хочу нічого пропустити. Де ж моя косметичка?

– Збиратися? – запитала я трохи оторопіло. – Куди?

– Пфф, на вечірку, куди ж ще? Ти ж сама щойно дівчатам сказала, що ми скоро прийдемо. Тому скоріше перевдягайся і роби мейк. Потрібно познайомитися з одногрупниками поки вони ще у свідомості.

Чуючи зойки білявки, яка намагалася роздерти скуйовджені локони гребінцем мій мозок нарешті запрацював. Я поспіхом вийшла в коридор блоку та закрилася в туалеті. Шлунок скрутило в судомі, а від паніки потемніло в очах. Коли їхала в велике місто, то мала намір стати комунікабельною, знайти, нарешті, друзів, але вечірка… Гучна музика, ріки алкоголю, натовп п’яних незнайомців, сигарети… Мені доведеться палити? Але я не хочу! Я відчула як по спині стекла крапля холодного поту. Зберися, ти зможеш! Для цього ти тут, в цьому гуртожитку. Боже, і чому я не переїхала до двоюрідної сестри в квартиру? Годі! Немає про що жалкувати.

Умившись холодною водою, я повернулася до кімнати. На столі були розкладені різні косметичні штучки, а на ліжку лежало дещо з одягу, який я встигла скласти до шафи.

– Так оскільки часу в нас мало, то сьогодні я побуду твоїм стилістом! – обличчя Соні осяяла усмішка. Вона всадила мене на стілець та почала мазати мене різними субстанціями. – Готово! А тепер одяг. Я знайшла декілька підходящих речей у шафі, але може в тебе є щось яскравіше?

Мені нестерпно хотілося вмитися. Макіяж, що зробила мені дівчина, не був надто вульгарним чи яскравим, проте мені здавалося, що я виглядаю як клоун. Ненафарбована я теж звісно не красуня, але хоча б уваги не привертаю.

– Думаю це підійде, – я взяла просту білу футболку та чорні джинси. Взагалі то, я вдягаю щось таке щодня.

– Хмм… Ну як знаєш, – білявка стиснула плечами, при цьому, роздивляючись себе в дзеркало на дверці шафи. Широкі сині джинси з яскравими нашивками, білий короткий топ та чорна сіточка з блискітками поверх нього виглядали яскравіше, ніж все моє життя. Темний, злегка розмазаний макіяж добре доповнював її модний вуличний вигляд, але повністю руйнував образ ніжної феї, який поселився в моїй фантазії.

Останні хвилини перед виходом я вдягалася, збираючи останні сили в кулак. Я просто повинна це зробити, зламати себе і свій страх. Але як би я не вмовляла себе, у вухах продовжувало шуміти, а живіт все ще болів. Ось в такому стані на дерев’яних ногах я вийшла з кімнати.