Розділ другий, де в Тіріоні панує неспокій, та що поробиш.

–          Слухай, справу маю. Я тут заклалась і програла. – Інділін з’явилась, як завжди, різко та весело, мов теплий вітер з Валімару.

–          Ого.. І що ти винна? – спитала Ліероссе, встаючи назустріч. Вона вишивала в крихітному саду за їхнім будинком, біля її ніг в траву сідали метелики.

–          Я маю зустріти когось із принців і налякати як слід.

–          Ти? Когось із принців?

–          Не смійся. А ти свідком будеш, гаразд? Навіть не питаю, чи можна лякати твого того..приятеля, ні-ні.

–          І що я маю робити? – Ліероссе озирнулась на відчинене вікно найбільшої кімнати. Лінте сиділа там, схилившись над столом, і перебирала лісові ягоди. Ліе помахала матері рукою, але та навіть не зауважила, що щось відбувається.

–          Та ходім знайдемо когось спершу. У нас як не треба, то під кожним кущем по принцу, а як треба, то не дошукаєшся.

–          Давай Артаресто знайдемо, ми ж з ним знайомі і гуляли, він не образиться принаймні, – запропонувала Ліероссе.

–          Артаресто в Альквалонде поїхав, питала я вже…

Ліероссе встромила голку між двох ніжно-бузкових стібків і піднялася. Час срібла добігав кінця, в небі потроху пробуджувалося золоте сяйво. Подруги залишили двір і пішли вештатися містом. Саме доцвітали вишневі дерева, і на біле каміння облітали ніжно-рожеві пелюстки. Кілька перехожих були зі щитами, трапилися їм і сусід-мисливець із повним відерцем щільного меду, і двійко підлітків з килимом, і чийсь цікавий рудий собака.

–          Тш, стій, – Інділін зазирнула за ріг і відступила. – Айканаро. Підійде.

Айканаро був золотокосий красень, жвавий і веселий, з яким на свята мріяла потанцювати кожна.

–          А чим ми можемо його налякати? – із сумнівом спитала Ліероссе, дивлячись на кремезні плечі, які облягала буденна сіра сорочка. – Він нас двох однією рукою підніме.

–          Та не волай ти, – смикнула її подруга. – Не знаю, може, я зомлію. Це рахується?

Тим часом Айканаро зустрів приятеля і зупинився потеревенити. Дівчата робили вигляд, що вивчають бузок на тому боці вулиці, і Ліероссе готова була провалитися крізь землю. Якби не подруга, вона би давно зашарілася і втекла. Та що там, вона б і не стала закладатися на таке! Проте Інділін була сповнена рішучості.

На одному приятелеві їхні поневіряння не скінчилися. Ґречний красень Айканаро мав у добрих знайомих пів Тіріону, і жінок, і чоловіків, і навіть дітей. Він зупинявся тут і там, непоспіхом балакав, пив воду біля громадського колодязя з риб’ячою головою – знов у компанії. Ліероссе та Інділін просувалися за ним.

Вони теж попили води, посиділи на лаві під магнолією, жахливо довго вивчали картини, виставлені на невеликому майданчику перед брамою. Картин було всього три, а Айканаро говорив не менш як годину. Ліероссе до дрібниць вивчила пейзаж Альквалонде з ліхтариками та суднами-лебедями, портрет дівчини з глечиком і дім Фінве в час, коли світло змішується, з усіма його вікнами, завісами, срібно-білою черепицею та платаном біля головного входу.

Нарешті Айканаро швидким кроком залишив місто, і довелося бігти, аби наздогнати його. Дівчата перебігли струмок по жердині, минули горіховий гайок, а тоді побачили на галявині Айканаро – знову не самого. Інділін ледве стримала розчароване зітхання. Принц молодшого дому сидів на траві, обхопивши голову руками, а біля нього походжав Мелкор у білих шатах, спокійний і лагідний, мов матуся.

–          Бо, знаєш, – казав Мелкор, і слова його текли медом , – якщо майстер Феанаро – приміть, я кажу тільки ЯКЩО, так от якщо він справді щось замислив, то чи зізнається в цьому хтось із його синів? Та й чи кожному він відкриє всі свої плани?

–          Правда твоя, – сумно відповів Айканаро. – Але якщо вони насправді нічого такого не задумали, якщо це безумні плітки, то мені буде дуже соромно.

–          Тому Фінве і мовчить, гадаю. Бо якщо все це тільки безумні чутки, то й робити нічого не потрібно. Він береже вас, і я б на твоєму місці це цінував. Кому як не мені знати, як це важко – братська ворожнеча, – мрійливо сказав Мелкор. – Та всі знаходять примирення з часом, і я це теж прекрасно знаю.

–          Але мечі..

–          Думаю, ти й без мене знаєш, що в Тіріоні вони є, – усміхнувся вала. – Якщо ти вагаєшся, чи не завести собі один, то чом ні? Річ красива, і краще мати, аніж не мати – про всяк випадок.

–          Мій батько не схвалює цих ..віянь, – сказав Айканаро із сумнівом. – Я почуваюся зараз так, наче зраджую його.

–          Але ти не зраджуєш, – відповів Мелкор. – Ти просто хочеш стати в пригоді, якщо – я знову повторю, тільки ЯКЩО чутки раптом справдяться. Чи не так?

Інділін нетерплячо переступила з ноги на ногу – мовляв, та коли ж вони уже закінчать. Листя шурхонуло, і Ліероссе здригнулась. Шарпнула подругу за рукав, мовляв, ходімо, але та й з місця не зрушила.

–          Знаєш, ми ж наче й ні до чого, то старших двоє… – сказав Айканаро, – а ми в стороні завжди були. Та й он – сини Феанаро завжди товаришували з кимось із дітей Нолофінве – хто з Арельде, хто з Фіндекано. А тепер..мені не віриться, мені боляче, Мелкоре. Ти ж дещо таки знаєш про біль.

–          О так, – озвався той. – Проте тут ти нічого не вдієш. Я б робив те, що залежить від мене. А на майстра Феанаро впливу не мають навіть мої брати. Я чув, він готовий і Короля світу оголосити поганим вчителем та не вартим довіри. Нічого тут не вдієш. Може, зберемося зараз мушель половити, га? Чудовий день, прозора солодка вода. А там ти й сам рішення ухвалиш.

Айканаро встав.

–          А й правда твоя… Мелкоре…здається, ми не самі!

–          Давно не самі, – незворушно звався вала.

–          І ти..

–          Я лише стихія, як я заваджу тому, що судилося?

Мелкор широким кроком подолав відстань до старої верби, де зачаїлись ельфійки і сказав: «Привіт, прекрасні діви.»

Ліероссе побачила тільки здивоване і докірливе обличчя Айканаро, відчула, що хоче провалитися крізь землю, і смикнула Інділін за рукав.

–          Який сором! Тікай!

Вони побігли, наче за ними гнались всі сили темряви з берега під зірками. З-під легких дівочих ніг летіли камінці та пил. Перебігли струмок по тонкій вербовій гілці, перемайнули кладку, де зазвичай рибалили та брали воду дорогою на полювання. На галявині біля пагорбу Туни легконога Вана танцювала з ельдар. Висока і гнучка, немов верба, зі шкірою, що світилась сріблом, вона вела складний та швидкий танець, і втікачки розбили цей ланцюг, несучись, куди очі бачили. Ліероссе ледве не впала, штовхнувши однолітку в зеленому.

Тільки біля брами Золота, під величним білим склепінням з вирізьбленими гілками Лауреліни, котрі сплітались над головами подорожніх, Ліероссе видихнула і прихилилась спиною до стіни.

–          Інділін, я такої ганьби зроду не знала, – сказала нолде, відсапавшись від дикої гонитви.  – І сподіваюся до кінця Арди більше не знати. Подумати тільки, ми підслуховували чужу розмову. І нас бачили!

–          Та він і думати забуде, – безтурботно відповіла подруга. –  Він принц, а ми просто заблукали. Став би він про нас думати.

–          Аби твої слова та Еру почув, – озвалася Ліероссе. Вона все більше похмурніла, і коли подруги промайнули браму, зупинилась. – Він має бути вдома.

–          Хто – він?

Дім Феанаро був угору вулицями, не поруч з королівським, демонстративно осторонь. Та все ж треба було здолати багато вулиць і сходів, перш ніж дістанешся туди. Ліероссе набрала повітря і побігла.

 

Аракано, наймолодший син Нолофінве, був юнішим за Моріфінве, але вищим. Він успадкував від батька дзвінкий голос, а поривчастий був сам у себе. Тому, викликавши Карністіра до садової хвіртки, навіть не вітався. Прийшов явно у гніві та поспіху, в домашній сорочці, з розкошланим волоссям, як, може, працював у дворі.

–          Це неподобство.

–          І тобі здрастуй, – одказав Моріфінве, підкидаючи на долоні яблуко. – Давно не чути, а тепер знадобився?

–          Ти думаєш, я чогось не знав? – спитав Аракано. – Чи що я сліпий?

–          А ну ж цікаво, кузене, – Карністір криво усміхався.

–          Ви розповсюджуєте про нас плітки. – кинув ельда.  – Ви – це і ти в тому числі.

–          Тобто ти хочеш сказати, що я пліткар?

–          Так, – озвався той. – Я вірив, що ти не знав, а тепер я думаю, ти знаєш і сам береш участь, твій язик всім відомий. Начебто ми хочемо вигнати вас із міста, і точимо мечі для цієї мети. Ви хочете битись. Мені набридло, що я це постійно чую, і я прийшов поговорити з відкритим обличчям. Ми колись друзями були. Ти маєш відповісти. Так чи ні?

–          Були, значить. Так я і думав. А що, – спитав Моріфінве, – той щит, із яким я бачив тебе на площі, до нього меча не підібрано? І проти кого тоді той меч? Давай, не соромся, кажи.

–          Якщо ти бачив щит і подумав про меч, отже правду кажуть. – вимовив Аракано, дивлячись двоюрідному братові просто в очі. – Ви готуєтесь. Це ви до щитів куєте мечі.

–          Ого в тебе совість містка, що завгодно перетравить! Тобто ви множите чутки, ніби ми точимо мечі, ніби батько не сповна розуму, самі готуєте зброю, дуже зручне обґрунтування..так. А потім ти приходиш питати, чи це не ми про вас кажемо?

–          Я прийшов, щоб між нами це не стояло. Ти міг сказати «ні, це не ми». Але ти вирішив нічого не спростовувати, – озвався ельда. – Дякую за чесну відповідь.

–          Ні, – виплюнув Карністір. – По це ти міг прийти ще кілька років тому. Зараз ти прийшов переконатися, що правий. Переконався? Забирайся.

–          От так просто?

–          Так просто. Йди, або я тебе звідси викину.

–          Спробуй, – запропонував Аракано ледве не лагідно.

Замість відповіді феанорінг штовхнув його коротко і різко, достатньо, щоб ельда відлетів за хвіртку і заточився, спіткнувшись об камінь.

Якби Ліероссе вийшла з-за рогу миттю раніше, Аракано скотився б їй просто під ноги. Та вона з’явилась коли з’явилась – і завмерла на місці.

–          Все гаразд, – сказав Аракано, зпльовуючи пил і піднімаючи перед собою ліву руку.

–          Ні, не гаразд, – прошипів Карністір. – Хочеш до цього докотитись – котись. Я не буду. Ми сварились, і я його штовхнув. Привіт.

–          З тобою все добре? – спитала дівчина, сідаючи навпочіпки.

–          Я тобі здачі не дам, – відповів Аракано, дивлячись на колишнього друга. – Поки що.

Ліероссе дивилась йому услід, доки не пішов. Моріфінве посторонився, запрошуючи її до саду. Він був злий і похмурий.

–          А я не вірила, коли мені казали, що ти легкий на сварку, – сказала Ліероссе. – Нащо ти так?

–          Тепер ти побачила, – озвався Карністір похмуро. Схвильоване обличчя нареченої, її голос потроху проганяли злість. Таке було з ним уперше в житті, щоб злість не йшла сама, а складала зброю, мов хмара перед сонцем.

–          Що він тобі зробив?

–          Образив.

–          Але ж…все можна вирішити словами, – тихо вимовила Ліероссе.

–          У мене просто закінчились слова. Навіть дуже злі. – говорити про це геть не хотілося, хотілося сказати їй, що злість минає, бо вона така тепла. Виявилося, що говорити про це треба вчитися.

–          Ти все ще гніваєшся, – сказала Ліероссе.

–          Так, – він усміхнувся. Просто не міг не.

–          Це погано.

–          Чому? Всі кажуть про гнів так, наче це щось недобре. Але Еру створив нас здатними гніватися і сваритись, бо, мабуть, щось таки знав. Це почуття, як інші – як радість, сум, любов. До речі, про любов, – він міцно обійняв дівчину і пригорнув до себе. Вона пахла квітами, пилом, гарячою шкірою, швидким денним вітром. – Тепер краще. Майже уже не серджусь. Постій зі мною.

–          Я все намагаюсь зрозуміти, – повільно проказала дівчина, кладучи руку йому на плече. – Що сталося між вами всіма? Ви ж родичі.

–          Родичі, та…такі, – відповів він.

–          Тому, що Фінве одружився вдруге?

–          Не тільки. Але і правда треба почати з Міріель. Мене тоді ще на світі не було, – озвався Карністір. – Та батько оповідав про це так: валар зібрались судити, чи дозволити дідові цей другий шлюб. Він сказав, що втомився чекати. А вони тричі питали дух Міріель, чи не схоче вона повернутися – і  тричі чули відмову. А тоді було вирішено, що відтепер вона ніколи не зможе передумати, бо дід одружений вдруге. Я слухав цю історію – переслухав, і от не знаю: а що б я сказав, якби до мене з отаким прийшли. Тут твоя жінка вирішила йти за іншого, бо набридло чекати, ти як? Погоджуєшся до неї повернутись? Я б, може, теж… Ох..пробач.

Він відсторонився, червоний, як рак.

–          Яку дурню я зараз споров. Пробач, Пташечко. Ми надто звикли спокійно говорити про це, але казати таке коханій – дуже погано.

Вона втримала Моріфінве за руку і поклала долоню йому на палаючу щоку. Щока була гаряча, мов пательня, а рука прохолодна, наче з ріки. Він перехопив її долоню, щоб затримати.

–          Я б сказала, Морьо, що ти маєш тоді додати: я ніколи не полишу тебе саму на невизначений термін і не втечу від тебе до Намо. Але хто може таке обіцяти?

–          Я! – вимовив він, дивлячись в очі Ліероссе – які ж вони були бездонні. І хотілося втонути, щоб лишилися тільки вони, і більше нічого.

–          Ти не можеш обіцяти, що не втомишся і не …

Він ніколи б не подумав, що їхній перший поцілунок станеться отак. Між бійкою і розмовою про сумне, в настрої, якого краще б не мати. Та мить настає, бо вона настала, і все. Вони замовкли одночасно, і їм здалося, що всесвіт затих. А тоді зник. Лишився тільки повільний і ніжний танець, в якому жоден з них не був обізнаний чи вправний, але це не мало і жодного значення.

«Хто придумав цю дурню про слушні моменти», – подумав він, і ця думка ковзнула по її свідомості, як золотий промінь.

Коли хвиля нарешті лишила їх на березі цього побляклого світу, вона тримала його за пояс, мов боялася впасти, і розсміялась.

–          Слушних митей не існує, – тихо проказала і відпустила.

–          Зоре моя, – відповів Моріфінве і пірнув пальцями в її волосся.

Потому, по всіх тягучих хвилинах, коли вони просто мовчали і дихали, Ліероссе вимовила:

– Але я все ж хочу знати.

–          Зараз..я згадаю, з чого почав…, – прошепотів він.

–          З Міріель.

–          З неї. Знаю, що батько питав себе: як до неї звернулись? Якими словами? Чому її життя поставили в залежність від шлюбу. Вона була потрібна собі, потрібна нам, чому дід мав вирішувати, жити їй чи померти, – Моріфінве подивився повз неї – на світло, на тіні листя, скуйовдженого вітром, і тепер він був уже не сердитий, а сумний. – Тут і він виглядає не дуже, і валар – так собі. Що думає вона тепер? Ніхто не знає. Звісно, діти Індіс в тому не винні, але щось завжди було між нами, наче спотикачка. Вони живуть, вона не живе. Як привид в нашому домі – розмови про неї, її вишивка у батька збережена, а самої немає. Любові між батьком та дядьками не було, але то дрібниці, якось воно влаштувалось. А тоді одного дня прийшов до мене Айкве, це мій друг з дитинства…я вас познайомлю. Так от, прийшов і каже: а ти знаєш, мені сказав той-то, а йому такий-то, що Нолофінве вважає себе старшим. Начебто дядько упевнений – він має достатньо влади над дідовим серцем, аби змістити батька з його місця і вигнати з міста подалі.

–          Таж це маячня. Як хтось може перестати бути старшим сином?

–          Ми теж спершу не повірили. Та тоді один приніс, потім інший. Далі більше. Раз ми вирішили з Айкве простежити весь ланцюг, від одного пішли до іншого, зламались на тому, котрий сказав, мовляв, не назву, хто сказав мені, та був він дуже правий, давно вас – нас себто – провчити треба, аби не зазнавалися. А згодом ми зрозуміли, що диму без вогню не буває. Бо вони готували зброю. Всі так гуляють зі щитами, наче не зрозуміло, що щита зазвичай додається меч. Це ж так зручно – сказати, що він перший почав, що він не сповна розуму, і тому ми вирішили…

–          Так ви теж зброю готуєте, – озвалась Ліероссе.

–          Ми вирішили так: коли зберемося за море, там вона може стати в пригоді. Ну а якщо доведеться захищатися тут, ми не побоїмося стояти за себе.

–          Ти не думаєш,- повільно  проказала Ліероссе, – що вони вирішили так само?

–          Не знаю. Ти б змогла таке придумати? Я б ні. Знаєш, в дитинстві дуркували, ховали щось чи били вікно та мовчали про це. Але щоб хтось прямо сказав, наче неіснуюче існує – такого я не чув ще і не бачив.

–          А я ж чого до тебе йшла, – сказала Ліероссе. – Бо я почула, що про майстра Феанаро казали. Я хотіла спитати.

–          Ну от і спитала.

Вони рушили вглиб саду, рука в руці.

–          А чому не поговорити…з ними? – спитала дівчина. – З валар теж урешті можна – просто поговорити.

–          Ти зараз намагаєшся тягти Танікветіль на своїх плечах,- відповів він. – Так просто вирішити те, що склалося до твого народження. Це не проста справа, Пташко. У нас у всіх язики уже болять від розмов, та з місця нічого не зрушило.

–          Ти думаєш, зрушить від бійки? – спитала Ліероссе.

–          Іноді думаю, що – так. Все краще, ніж ця задуха.

–          Тобто – ти хочеш, щоби це сталось?

–          Не те щоб. Просто хочу уже якогось виходу. Ти думаєш, я сильно люблю викидати двоюрідних за ворота?

–          Мені здалося, що любиш.

–          Ну дякую. – він раптово розвернув Ліероссе до розвилки старого дерева і блискавично підсадив. – Отут сидітимеш, як грушка.

–          Я зараз злізу, – загрозливо пообіцяла дівчина. – І начувайся тоді.

–          Одразу здаюся, – відповів він. – Зайдеш, може, відпочити – до мене? Ти бігла. Чому ти бігла?

Вона замовкла. Зістрибнула з дерева, поправила спідницю. Зітхнула.

–          Кажу ж, почула про майстра Феанаро.

–          Ці плітки не вартують ані бігу, ані навіть прогулянки. – сказав Моріфінве. – Їх багато нині, і всі дешеві. Та добре, що привели тебе. Хочеш щось тобі заварю?

 

–          Все, годі на сьогодні, – сказав Феанаро, коли клинок гадюкою засичав у холодній воді востаннє. – Цей меч, – додав він майже ніжно, піднімаючи лезо до світла, – рубатиме пір’я в повітрі.

 

Світло змалювало його тонкий профіль різкішим і світлішим, ніж він був, вималювало тонкі вилиці і ніздрі, вкрило золотою росою розпашілий лоб.

Таємну кузню, облаштовану в затінку Туни, в місці, де схил пагорбу утворив природне заглиблення, приховували чари. Всі в родині володіли ними в тій чи іншій мірі, та найбільш здібним був Куруфінве-молодший, прозваний Вправним.

 

–          А наші обладунки візьме? – він був схожий і на батька, і на хижого птаха, що от-от зірветься каменем з неба і вполює когось. Тут, на тлі стін, вирублених в білому камені, і уже потемнілих від роботи, він виглядав хижішим і трохи похмурим, проте його очі палали вогнем, особливим, що з’являвся тільки під час роботи в майстерні.

 

–          От завтра і випробуємо. – усміхнувся Феанаро і неохоче поклав меча на довгий стіл. – Прибираймо тут усе і подумаємо про подальші плани. Маю щось вам розповісти.

 

Майтімо, найстарший син в родині, рудокосий, як матір, і найвищий на зріст, мовчки загасив горн. Тут було кілька замаскованих вікон для доступу зовнішнього світла, і все ж для тонкої роботи вони використовували світильники.

 

–          Нам підвезли нову порцію пліток? – Моріфінве потягнувся і зняв шкіряний фартук. Він спритно наводив лад на ще одному довгому столі, розкладаючи все, що там було,за розміром і призначенням так, щоб предмети утворили ідеальні ряди – від більшого до меншого і в зворотному порядку.

–          Ти хоч кути лінійкою не виміряєш, як  в дитинстві робив? – спитав Майтімо, дивлячись через плече брата. Його обличчя, вузьке, як у всіх в родині Фінве, було серйозним і незворушним, але сірі очі сміялися. – Тобі казали, що це виглядає еее.. дивно?

–          Зате я добре пам’ятаю, як лежало, – відповів Моріфінве. – Якщо наша безпека не спрацює, і сюди хтось зайде, йому досить зачепити найменші кліщі – я бачитиму. А ти таким не похвалишся.

–          Зате можу похвалитися іншим. Якщо ніхто з нас не вмер від твого занудства – ми невразливі взагалі.

–          Я тебе засмучу, брате. Ти теж зануда. – Макалауре Співець, другий за Майтімо, досі мовчки спостерігав за ними. Його темні очі були спокійні, погляд – втомлений. Мало хто міг би уявити його тут, біля ковадла, бо всі звикли до пісень і замріяності. Втім, він був тут, і допомагав у батьковій таємній роботі, бо кожен з Феанаріоні був навчений ковальської справи змалечку. – Скільки я спостерігаю за вами, торні, занудство – наша сімейна риса. Проявляється тільки по-різному.  Іноді з жахом думаю, що і я зануда, тільки не знаю цього.

–          Ще й який, – озвався Моріфінве. – Кано, ти – найбільший зануда у всесвіті. Тобі вистачає терпіння…

–          Облиште це. Ви мені ще потрібні, – урвав їх батько. – Підійдіть сюди і слухайте.

Майтімо присів на край довгого столу, Куруфінве підтягнув до себе стілець. Макалауре став позаду старшого брата і поклав руку йому на плече.

–          Що сталося? – спитав Моріфінве. Він підпирав стінку осторонь від братів, але слухав не менш уважно.

–          Поки нічого. Та скоро станеться. Не питайте, що саме, я й сам поки не ясно бачу. Проте Нолофінве катається до Валмару, як до себе додому, щитів на вулицях все більше, і тільки дурний думатиме, наче це просто собі щити, а спису чи меча ніде не сховано, – озвався Феанаро. – Я думаю, показавши готовність оборонятись, можна й битви уникнути, або вона буде не такою, як їм вбачається. Тому слухайте уважно, і зробіть точно як я скажу. Частина зброї знаходитиметься тут, частина – у нас вдома. А ще дещо треба сховати в таких місцях, де знатимемо тільки ми, по місту. Якщо справи будуть кепські, хтось із наших друзів може бути заскочений беззбройним і далеко від свого дому. Це, Морьо, я доручу тобі і тому, кого ти обереш на допомогу. Ти у нас ніколи не забуваєш, де і що поклав.

–          Ясно.

–          Нам важливо домовитись про спільні дії з усіма, з ким можна, і так, щоб це не виглядало як загальні збори на галявині. Має бути один знак, який досить подати, і всі зрозуміють його однаково. Це я доручаю тобі, Кано.

–          А давайте жодних знаків. – кинув Моріфінве. – Давайте нарешті зберемося всі разом, підемо до Нолофінве і вимагатимемо відповідей, тільки не так, як ото раніше, а щоб всім стало все ясно. І покладемо цьому край. У нас були такі цікаві плани на Ендоре, а тепер я ховатиму списи по списку? Батьку, невже це правда необхідно? Ми готувались – ми готові.

–          А тепер, – натискаючи на кожне слово, відповів Феанаро, – подумаємо. Бо ти зараз не думав.

–          Я думаю про це постійно, – відповів Моріфінве.

–          І постійно одне й те саме, – буркнув Нельо. – Коли уже підемо і почнемо скандал. Але, батьку, мені теж настогидло це все.

–          Кому ще настогидло? – спитав Феанаро доброзичливо. – Не соромтесь, тут нічого такого немає. Я перший руку підніму. Але що ми маємо зараз. Хто знає, скільки у нас прибічників? А я знаю, бо я цікавлюся всіма, а не тільки своїми друзями. Ця цифра вас засмутить. З іншого боку, у Нолофінве є не тільки відкриті союзники серед мешканців Тіріону. У нього є могутніші покровителі, які зовсім не проти, щоб ми забралися з міста. Ті ж, хто сприяв союзу, від якого мій напівбрат власне і народився. У Валімарі слідкують за кожним його кроком – і нашим теж. Ми не маємо схибити.

–          Тоді, атаре, я не розумію, що ти пропонуєш, – Макалауре, котрий досі мовчав, слухаючи все сказане, і навіть поглядом не додаючи нічого, вийшов з тіні за спиною Майтімо. – Ми гостримо списи проти Валімару? Так це ж безумство.

–          Може, й безумство, а може – і ні, – відповів Феанаро. – Та не це моя мета. Моя мета навіть не в тому, аби зброю взагалі було застосовано. Це – на випадок, якщо нас випередять. Та ціль, сини мої, в тому, аби наших прибічників стало більше, аніж їхніх. Для цього ще багато треба зробити – говорити, досліджувати, про що говорять. А не квапитись, мов голий до лазні. Хоча я розумію вас. Я б теж волів із цим покінчити.

Знаки, що маскували вхід у порожню кузню, Феанаро творив сам. Вони залишили місце своєї роботи втомлені та спітнілі, але для ельфів Тіріону, які дні проводили в праці та навчанні новим мистецтвам, це був звичайний стан. Ніхто не здогадався б, що саме приховує схил пагорбу та каміння на ньому – все виглядало наче просто стіна трохи осипалась, під ногами валялась біла кам’яна крихта.

Піднімалися схилом пагорбу. Це був той бік, на який падало світло Дерев, і перед очима ельфів розгортався Валінор, гаї та безмежні сади Йаванни, різнотрав’я і ліси аж до обрію. Ноги тонули в траві та м’якому поросі. Далеко в височенному, повному світла небі збирались легкі хмарки, поступово набираючи в себе теплий дощ.

Моріфінве і Феанаро затримались позаду, так, щоб бачити спини братів – Куруфінве, зануреного в свої думки, і старших, котрі про щось гомоніли. Обоє, не змовляючись навіть подумки, навіть без осанве, розуміли, що треба поговорити. Феанаро не починав розмови – мовчки чекав, доки це зробить син.

–          Я хочу оголосити про заручини, батьку, – сказав Моріфінве.

 

–          Я помітив, – усміхнувся Феанаро і поклав руку йому на плече.

 

–          Звідки?

 

–          Бо бачив. – відповів Куруфінве. – Я швидко і тихо пішов, але було доволі наочно, що ви уже домовились.

Феанаро махнув рукою, зупинивши відповідь – та, власне, Моріфінве все одно не знав, що сказати. Відкриваючи рота – гадки не мав.

–          Навіть не починай. Тільки для того сказано, аби звернути твою увагу – біля виходу, яким користуються всі, місце дуже невдале. Не хочеш таких несподіванок – запроси дівчину в сад або ще кудись…

–          Батьку, – почав Феанаріон, червоніючи по шию.

–          Не треба. Коли в твоєму домі буде семеро дітей, ти теж навчишся не дивуватись нічому. Я давно навчився. То що ж, новини ґрунтовні. Коли запросиш дівчину познайомитись? Я ж, здається, знаю…така тиха і ввічлива юнка, геть не схожа на батьків.

–          Хоч завтра,  – відповів Моріфінве.

–          Тоді не відкладайте. Хотілося б поговорити з нею. Ти уже про все подумав?

–          Про що?

Феанаро навмисне затримався,  щоб решта братів пішла вперед подалі. Тоді продовжив.

–          Ти станеш вразливішим в рази, сину. Власне, уже став, байдуже, що шлюб не укладено. Там, де сам встоїш, через жінку тебе можна буде дістати, і тому варто завжди подумати, як убезпечити родину. Особливо недобре, якщо близькі опираються цьому, – батько спохмурнів.

–          Я думаю, ми домовимось, – відповів Карністір. – А двері у нас міцні, перевіряли ж.

–          Міцним має бути її розуміння того, що відбувається. Перш за все. У неї батьки з наших, якщо я не помиляюсь, це спрощує справу. Але вона молода і може злегковажити. Та що там, легковажать і старші. Повен Тіріон підлітків, які грають з вогнем… Знаю, зараз тобі менш за все хочеться думати про все це. Але саме зараз – мусиш. – Феанаро уже не дивився на сина, і менш за все в його голосі було турботи. Скоріше він говорив до чогось, що присутнє було незримо – і набагато реальніше для нього, ніж ця дорога, день і все решта. – Любов, Морьо, це така річ, якої тебе позбавляють раптово. І це дуже скрушний удар. – він на деякий час замовк, все ще не дивлячись на сина. Тоді повів далі – так, наче нічого особливого щойно не сказав. – Не все ти можеш зробити, аби попередити це, та дещо – можеш. Сподіваюсь, все буде добре, і я ще вчитиму ваших дітей тримати молоток. Але моя батьківська порада – постарайся бути подвійно уважним. Ми не можемо зараз собі дозволити безтурботності, якої прагнуть закохані.

 

(В законах і звичаях сказано: жоден ельф ніколи не скаже «у мене троє дітей» – тільки «мені було даровано трьох дітей», «зі мною троє дітей», «в моєму домі троє дітей»).

 

Першим її зустрів велетенський пес. Волохатий, вухатий, дуже мовчазний – він виникав поруч безшумно і повів носом. Його рухи були сповнені гідності, але все ж він був собакою, тому найперше – понюхав. Хуана Ліероссе бачила – і не один раз, і, хоча її дитинство минуло, він досі викликав у неї абсолютно дитяче захоплення, суміш тривоги і бажання доторкнутись до густої шерсті.

– А де всі, приятелю? – спитав Моріфінве, кладучи руку на голову пса.

«Урф», – відповів той і мотнув головою.

На широкій терасі під легкими білими колонами стояв невеликий розкладний стіл. За ним у  настільну гру з кольоровими камінцями і розфарбованим полем грали абсолютно рудий юнак і старший ельда, чорнокосий, з хижим пташиним профілем. Його обличчя було невдоволене. За грою спостерігала молода тендітна жінка, що сиділа на декоративній огорожі, звісивши ноги в м’яких шкіряних черевичках. Її обличчя затіняло довге розпущене волосся, густе і темне, як у більшості нолдор. Ліероссе побачила одразу тільки бліду тонку руку, що тримала келих, і рух, яким жінка закинула ногу за ногу.

– Телуфінве, – сказав Морьо, – зараз обіграє Куруфінве, а от і Кано, привіт. Де всі? Ми знайомитись, де наша урочиста зустріч?

– Хто ще кого обіграє, – озвався той, що нагадував хижого птаха. – Вітаю. Бачиш, навіть я прийшов, покинувши всі справи. Леді влаштували секретну нараду десь у саду.

Менестрель – звісно, то був Співець, окраса свят і найбільша загадка для усіх юних дівчат – вийшов до них з тіні дикого винограду першим. Вклонився, простягнув руку, щоб привітатись.

–  Вірогідно, ти знаєш, що ми всі – Фінве. Так вийшло, хоча дехто думає, що це дивно, – чорнявий, високий і пливкий, як вода. Вони з Морьо були схожі усмішкою, і саркастичною, і відкритою. – Я – Канафінве, – він говорив м’яко, і словав його були текучі, мов вода, інтонації – стримані і виразні. – Радий познайомитись. – в ньому ніщо не було надмірно, наче полум’я і світло скував суворий порядок слів та візерунків. З ним поруч було спокійно, і Ліероссе усміхнулась у відповідь. – Отже, у нас з’явиться нова сестра.

– Ну…так.

– Цвіт яблуні чи дикі скелі, діво? – він підморгнув, наче запрошуючи до гри, якої Ліероссе не знала.

– Щ..що?

– О, почалося! – вклинився Морьо. – Ліе, не переживай, він просто придумає тобі віршик. Це не боляче. Підігруй. Якщо мій брат не напустить туману, то буде погано спати сьогодні.

– Ти наніс мені смертельну рану, напустити не давав туману, – озвався Канафінве. – Ну добре, я тобі це пригадаю. Що ж, від мене є трохи користі. Якщо ти, Ліероссе, раптом граєш в башти, то знайдеш в моїй особі ненудного партнера. А якщо ти любиш танцювати, то ми тим паче домовимось. Якщо не граєш і не танцюєш, не біда. Навчимо. До того ж, я одружений, тому коли скучиш в цьому чоловічому королівстві, стукати треба в наші двері. – він озирнувся до Морьо – через плече, і додав, – якщо ти сподівався применшити мою беззаперечну цінність, з’їж, братику.

– Вітаю в нашому домі, – спостерігав Феанаро за ними чи прийшов оце щойно, та його поява примусила Ліероссе зніяковіти. В цьому чоловікові постійно клекотіла бурхлива сила. Він з’явився на терасі з посмішкою, в руках мав срібний глек, наче щойно працював десь по господарству, і на хвилинку зазирнув. Та в різких, довершених рисах його обличчя, в погляді сірих очей, рухах, сповнених чогось стриманого і проте нестримного постійно дрімало полум’я, яке важко було не відчути. – Тут, мабуть, забагато галасу для тої, чия родина зовсім невелика, так?

Ліероссе чемно вклонилась, червоніючи до коренів волосся.

–          Дякую за гостинність, я..

–          Сядь біля мене, якщо ти не проти, – запропонував Феанаро, пропонуючи їй ледь зігнуту в лікті руку. – Ми тихо поговоримо. Морьо, ти ж дозволиш нам трохи побалакати? Молодші збиралися накривати на стіл, але, здається, потребують твого нагляду.

Ліероссе хитнула головою, не сміючи заперечити, втім їй було ніяково що поруч із майбутнім свекром, що подалі від нього. Моріфінве стиснув її пальці – мовляв, не хвилюйся, – і відпустив. Феанаро усміхався їй, та його погляд був зовсім не веселий і не розслаблений. Він вивчав. Він був у постійному пошуку, і хтозна, що шукав тепер. Втім батько її нареченого був ґречний. Відвів у затінок, запропонував легкий дерев’яний стілець. Від нього віяло такою впевненістю і владою над цим місцем, садом, домом, життям, що Ліероссе почувалась листом, який упав в потік – і тепер хтозна, де винесе.

–          Дозволь я наллю тобі чогось. – невимушено усміхнувся найвеличніший майстер Валінору і принц нолдор. – У нас є чудове легке вино, чи ти волієш пити воду?

–          Я…води, будь ласка.

–          Як хочеш. Що ж, – він подивився крізь скляний келих, в якому грало золотисте світло, – Ліероссе, дочка Росселіна, юна, але дуже здібна вишивальниця. Твій прадід подолав море, відгукнувшись на поклик Ороме, зараз  мешкає в Тіріоні і займається травництвом. Твоя прабабуся з ваніар – відома співачка, і пішла у Валмар, не вдовольняючись натхненням тут. Ти непогано танцюєш і гарно співаєш. Ніколи не торкалася зброї і не залишала цих місць. Втім у тебе вистачило сміливості піти з моїм сином у північну пустку Араману. Я ніде не помилився?

–          Та ні. Ви багато знаєте про мене..

–          Я знаю про всіх своїх, і про їх дітей і дітей їхніх дітей.  Добре. Ліероссе, я не звик ходити околясом…

–          Як і твій син, – випалила Ліероссе і відчула, що їй більше не страшно і не ніяково.

Феанаро усміхнувся. Поставив чашу. Її наречений робив так само – цей рух зап’ястком, навіть не опишеш, в чому подібність, але вона була. Поки Ліероссе витріщалась на цю руку, наче на щось дивовижне, і міркувала про подібність батьків та дітей в неочікуваних речах, Полум’яний продовжив:

–          Що таке на твою думку бути в шлюбі? Чого ти чекаєш?

–          Чого можна чекати? Ельдар одружуються, щоб бути разом, тоді виховують дітей… Будують спільний дім і …підтримують одне одного, як найкращі друзі. Я не думаю, що ми винайдемо якийсь інший спосіб жити у шлюбі.

–          Найкращі друзі? Я б сказав, ти чекаєш дуже багато, дівчино, – відповів Феанаро, і Ліероссе раптом зрозуміла, що майстер відповідає не їй, а можливо не з нею і говорить. Від цього стало не по собі – добре, що відчуття тривало секунди. – А що ти скажеш, якщо ваш майбутній дім буде не тут? Тоді, можливо, тобі довелося б лишити тут деяких друзів і вирушити в непросту подорож. Ви говорили про це?

–          Так, майстре Феанаро. Та дружба, якщо вона справжня, не в’яне на відстані. Хіба Фінве не сумував за Олве, коли телері лишились на тому березі? Я лише сподіваюсь, що ми підемо не назавжди і…зможемо бачитись. Інші землі – це виглядає заманливо, та я б не хотіла втрачати зв’язок з цією землею.

–          Хай би так і було, як ти кажеш, дитино, – озвався Феанаро, похмурніючи. – Та чи ти вповні усвідомлюєш, що вийти за мого сина – значить розділити із ним відповідальність не тільки за подорож удвох, а за все, що будуватиметься на нових землях під його рукою?

–          Якщо чесно, ні, – пробурмотіла Ліероссе. – Я…взагалі ніколи так не думала про..

–          Мій батько, король нолдор, провідник, що привів нас у ці землі і поклав перші камені цього міста, – голос Феанаро набував сили, і відчувалося, що оця-то тема справді займає його, – він робив величні речі, але ми не можемо вічно спочивати біля зробленого ним. Скоро настане час рухатись далі, дуже скоро. От і спитай саму себе, чи ти готова, що ваше життя буде сповнене змін? Що, найвірогідніше, воно не буде таким, яким ти звикла уявляти його, дивлячись на своїх батьків. Ми – не просто мешканці Тіріону, і ми завжди прагнемо більшого. Землі під зорями чекають на нас, нові береги лишень хочуть бути відкритими і явити свою красу. Це величне майбутнє, Ліероссе, це – повернення спадку наших предків, котрі завжди йшли вперед і не боялись ані моря, ані труднощів, ані майбутнього. За це у темряві являлися їм незліченні скарби, і врешті засяяв Валінор, – він говорив так, наче згущував у слова вогонь свого серця і малював ним картини, мов фарбою. Ліероссе раптом почула відгоміння вітру у пустках Араману, побачила колючі далекі зірки і голос Морьо, який оповідав їй про темні повноводні ріки далекої прабатьківщини. Де був він, а де відлуння цих промов? Та не захопитись було неможливо. Не відчути темний мул, повний золота, під змерзлими пальцями, не ступити на темний чужий берег, і не нахапатися спраги за вогнем далеких подорожей. Принаймні вона – не змогла. – Не всі готові влитись у цей рух, не всі готові сприйняти цю силу.., – вів далі Полум’яний. – Але ми – це вічна жага свободи та відкриттів. Якщо ти зможеш це осягнути, тобі буде добре поміж нас, і ваше спільне життя буде щасливим. Більше мені як батьку нічого не потрібно. –  І раптом, без переходу, без паузи, – твій улюблений колір?

–          Щ..що? – спитала Ліероссе, на яку насувалось видіння інших, темних земель.

Він усміхнувся, і видіння щезло. Відлетів сирий прохолодний вітер з далеких лісів. Лишив по собі розчарування, бо золоте світло після нього майже дратувало. Вперше вона зрозуміла, що приваблювало її батьків – по-справжньому, сильно.

–          Я шаную наші давні звичаї. А за ними я ж маю створити подарунок нареченій. Як я зроблю щось для тебе, якщо не знатиму тебе як слід?

–          Ми забираємо її,  Феанаро, – тендітна нолде, що спостерігала за грою чоловіків, сидячи на огорожі, підійшла до них майже нечутно і поклала руку на плече Ліероссе. – Не заперечуй, ми в своєму праві.

–          Що…, – почала Ліероссе,яка трохи отетеріла від такої безцеремонності.

–          Та ми уже поговорили, – добродушно відповів Феанаро. – Піди, Ліероссе. Наші жінки хочуть познайомитися з тобою, як їм відмовити?

–          От і правильно. Я – Мервенде, і ми чекаємо на тебе всі. Просто побалакати без чужих очей та вух.

–          Це я вам чужий? – невесело усміхнувся Феанаро. – Хоча…комусь, може, й чужий.

–          Не кажи так. Ми повернемо твою майбутню невістку…щойно вона сама захоче! Ходімо, не пошкодуєш! – Мервенде взяла Ліероссе за руку і потягнула за собою. Відмовитись від такої пропозиції, хай і надто…раптової, значило нічого не дізнатися. Вона пошукала Морьо очима – але не знайшла. Торкатись осанве не стала – що врешті такого, він серед своїх, і їй варто постаратися стати своєю.

–          Феанаро любить поговорити про ті землі, не зупиниш його, – сказала Мервенде, ведучи гостю садом. – І звісно йому передо всім цікаво, чи ти поділятимеш його прагнення. Але повір, тут не всі такі, і не обов’язково аж так його словами перейматися. Ти не злякалась?

–          Та ні, мені було цікаво, це ж.. це ж..

–          Інші землі? – спитала Мервенде. – От і видно, що ти ще дуже молода. Вони всі прагнуть витягти тебе кудись в місце, де треба спати на холодному камінні і будувати міста наново, коли у нас уже все є. Хай би спробував ростити сімох маленьких дітей в диких лісах на тому березі, де ельдар викрадав Чорний вершник. Що може бути кращим за тутешні сади?

Двоє жінок чекали на них у альтанці, оберненій на самісінький край пагорба. Внизу – урвище, над ним – срібний туман і видно далеко-далеко. Висока і руда, що сиділа, підібгавши під себе ноги, була, звісно, Нерданель. ЇЇ товста мідна коса обвивала голову двічі, на плечах була вільна чоловіча сорочка, без прикрас та вишивок, проста, темно-зелена. В міцних натруджених руках – прозорий тонкий келих.

–          От і наша Ліероссе, – сказала вона і усміхнулась. – Ласкаво просимо. Ми хотіли побалакати без чоловіків, від них тут і так проходу немає.

–          А я – Хісілінде, дружина Кано. Я граю на арфі та співаю. Нещодавно опанувала флейту. – сказала сірокоса ельде, котра сиділа просто на підлозі біля ніг свекрухи.

–          Ну а я – Мервенде, вишивальниця та ткаля, і я тут, бо я вийшла заміж за Куруфінве-молодшого, – усміхнулась та, що привела Ліероссе в альтанку. – Як бачиш,у нас є дещо спільне: ми – жінки цього дому. І хочемо знати, яка з себе наша нова родичка. Сідай з нами, пий з нами і давай знайомитись.

–          Карністір зачекає, нічого з ним не зробиться, – додала Нерданель. – Здається, з моїх невісток ти будеш поки наймолодша.

Ліероссе подумала, що й правда не годиться ніяковіти та відмовлятись, коли запрошують так дружньо і весело. І вона сіла, і прийняла з рук Мервенде такий самий прозорий келих. Кришталь підтримувала ніжка з витого срібла.

–          Це хороше вино. Думаю, ти для нього достатньо доросла, – казала Мервенде. – Ну ж бо, твоя черга. Ти – Ліероссе? Чим займаєшся? Що любиш?

–          Я теж вишиваю, – усміхнулась дівчина. – Люблю яскраві кольори.

–          Цій родині просто пороблено на вишивальницях! – сказала Нерданель, і неясно було, серйозно вона чи жартує. – Бігме, пороблено. Ну, за тебе, дівчинко.

Вони випили першу, тоді другу. Тоді Хісілінде видобула флейту і заграла. Ніжна мелодія нагадувала гру дощових крапель в листі. Ліероссе залишила тривогу і сіла поближче до жінок.

–          Я роблю, дівчата, лілеї з білого мармуру, – повідомила Нерданель. – Так роблю, щоб прожилки було видно на світло, щоб очі не вірили, що то камінь. Якщо три такі вийдуть – поставлю в міський фонтан. Та щось погано мені різьбиться останнім часом.

–          Не сумуй, – сказала Хісілінде, на мить перериваючи гру. – То просто, може, відпочити треба.

–          Хіба ж то. Може, до моря податися… Але давайте поговоримо про наші родинні справи. Мені, Ліероссе, завжди цікаво, як так сталося. В ті часи, коли я зустріла Феанаро, – вона усміхалася мрійливо і чомусь сумно, – ми були дуже юні. Він прийшов до батька, а батька вдома не було. Хто ж знав, що та зустріч така…

–          Я познайомилась із чоловіком, коли ми вчились у Ніенни, – повідомила Хісілінде.

–          А я – на танцях, – сказала Мервенде. – На ногу йому наступила. Бачиш, всяке буває. Тепер ти розповідай, не соромся.

–          Тож як щодо вас? – спитала Нерданель і усміхнулась, торкаючись руки Ліероссе.

–          Ну..я прийшла подивитись на тренування з мечами, – повідомила дівчина. – І там…

Нехороша тиша, що запала в альтанці, натякнула  нолде: сказано щось не те. Мервенде відвернулась, і навіть її потилиця була осудлива.

–          Мечі, – кинула Нерданель. – Ясно. Які часи, так і й любові. Що ж, вітаю, Ліероссе.

Її погляд був вельми незадоволений, і Ліероссе стало незатишно. Це було як відчути холодний подих вітру на нагрітій світлій галявині, подих сніжних вершин.

–          Мечі нині визначають більше, аніж варто б, – продовжила дружина Феанаро. – Звісно, я не чекаю, що підлітки розумітимуть наслідки.

–          Я майже повнолітня! – заперечила Ліероссе.

–          Що ж, у тебе є час багато чого навчитись. Не сприймай мій смуток так, наче я серджусь на тебе.

Хісілінде знову заграла. Цього разу щось веселе. Під таке можна було б танцювати на лузі, серед квітів, і  грати в якісь немудрі ігри – в струмочок або в розривні ланцюжки. Та ніхто не танцював і не грав, і Ліероссе дивилась на далекі луки та пагорби за Туною, а відчувала їхні неспокійні думки – жінок, що покликали її знайомитись, та до ладу поки не знали, як прийняти.

–          А знаєш, що має зробити порядна нолде, перш ніж увійти в дім чоловіка, – раптом спитала Мервенде, – знаєш?

–          Н-не знаю, – озвалась Ліероссе. Вона дивилась в сірі очі майбутньої родички, намагаючись зрозуміти, жартує та чи серйозно.

–          От молодь, всього вчити треба, – сказала Нерданель, і вона вже відверто сміялась.

–          Примусь його пірнути в озеро, що дорогою до Валімару, і виловити там велику мушлю з річковою перлиною.

–          Ти зараз це вигадала, – сказала Ліероссе, якій чомусь стало легко і весело. Хвала Високим, вони жартували і не намагались випробовувати її.

–          Посваритися треба як слід, дурко, – сумно вимовила Нерданель. – Тільки це часом і важить – які ви у сварці. Та…все буде як судилося. Що думаєш, змогла б ти дочку народити?

–          Я не знаю, – зніяковіння Ліероссе більше не відчувала, натомість прийшло зацікавлення – чи могла б і вона навчитись кепкувати з інших. – А як про це думають?

–          То я до слова лише, – відповіла Нерданель. – Дочок не маю, а страх як хотілося дівчинку побавити. – вона усміхнулась і обійняла Хісілінде. – Оце ви мені поки що замість тої дівчинки.

 

«Ми два дурні, – сказав Моріфінве пошепки. – Але я не можу зараз піти. Якщо дурне, то вже не мине».

«Помовч», – відповів Курво і прислухався. Їхні батьки були за стіною, підслуховувати було неввічливо, але вони сиділи вдвох на полірованій дерев’яній лаві з вирізьбленим корінням і плетінням легкого гілля. Два дорослі чоловіки – мов хлопчики, які нашкодили і чекають покарання. У великій залі, порожній в цей час, лишались батьки. Це Моріфінве збирався щільніше прикрити двері, аби їм не заважали – і прилип. Куруфіве прийшов пізніше – він приніс грубезний зшиток паперу – і зупинився поруч з братом, тримаючи той папір під пахвою, і не знаючи, де подіти себе. Вони обоє уявляли, хоч не бачили, що відбувається в кроці від них. Вони мовчали про це навіть подумки.

–          Здається мені, чоловіче, що між нами останнім часом немає порозуміння. – сказала Нерданель, важко сідаючи на лаву біля довгого порожнього столу. Навскісне проміння з вікон золотило її руду голову і запалювало в завитках біля скронь легке полум’я.

 

–          Он як? – спитав Феанаро. – Що ж заважає тобі розуміти мене, Нерданель? Що змінилося?

 

–          Ти змінився, – озвалась вона, не зводячи з Полум’яного сумного погляду. – Ти більше не чуєш мене.

 

–          Чому ж. Я тебе уважно-уважно слухаю. – Феанаро сів навпроти дружини – та жодного руху в її бік. Руки зчепив в замок, уважний погляд ковзав по ній і по кімнаті, наче Полум’яний не хотів бачити те, що бачив. Він носив тепер червоне і чорне, родинні кольори, які сам придумав, і здавалося, що при кожному русі під золою спалахує жар.

 

–          Слухаєш, – погодилась Нерданель. – Та не чуєш…ми наче чужі.

 

–          Подивись на мене! От я, твій чоловік і батько твоїх дітей. Чи ми не були щасливі разом, чи нам не було добре? І буде так само, варто тобі тільки схотіти!

 

–          Я завжди хотіла бути з тобою, з першого дня, – озвалась Нерданель. – І ти знаєш це… Але що тепер ти пропонуєш мені? Поділяти твою ворожнечу та злість там, де раніше ми ділили кохання і спільні плани на майбутнє? Придивись, хіба в твоєму житті зараз є місце для мене?

 

–          Я вважав, – холодно промовив Феанаро, – що саме так чинить подружжя – поділяє все, що має в житті, на двох. Так, і ворожнечу. І гнів, якщо тому є причини. А ти думала інакше?

 

–          Я думала, що подружжя не має затулятися одне від одного ані гнівом, ані ворожнечею, ані справами, – сказала Нерданель. – Я..

 

–          Тебе налаштовують проти мене, – відрубав Феанаро. – Ти віриш чуткам, а не дивишся в мій бік. Кому вигідно посварити нас, кому нас послабити, сама подумай? Подивись на мене, не слухай їх! – його голос звучав так пристрасно, як під час жодної з промов, що запалювали серця прибічників.

 

–          Ти говориш знову тільки про себе та про них. Де тут я? Ти правда вважаєш, що я – фігурка в чужій грі? Я, Нерданель, мати твоїх дітей! Змаліла я в твоїх очах…

 

«Ходімо вип’ємо, – сказав Моріфіве, торкаючись рукава брата. – Мені дуже треба».

–          Іноді я думаю, що без жінок було б спокійніше, – сказав Куруфінве, сідаючи на терасі. Він вихилив дві чарки без перерви і налив третю, не чекаючи на брата, не дивлячись довкола.

–          Ви що, посварились? – спитав Моріфінве підозріло. Він збирався пити – та не пив. Йому здавалося, наче вони вибрались на світло дня з холодного глибокого підземелля, де немає чим дихати і дуже сиро.

–          А..пусте. Вона просто не розуміє. Нічого не розуміє, – Куруфінве вихилив третю.

–          Ви мене лякаєте. Всі довкола вирішили посваритись, це нова мода чи що?

–          Млини Високих мелють повільно – але надійно, – криво усміхнувся Куруфінве. – Батько вважає, що з нашою амме вони…постарались, давши їй правильних пліток у вірному дозуванні. А жінки чомусь дають благодатний грунт для цих…для цього… Спочатку послабили діда, тепер те саме намагаються провернути з батьком і всіма нами. Знаєш, старший, – він сперся підборіддям на переплетені тонкі пальці і подивився перед собою, але очі його були туманні, наче геть нічого не бачили. – Якби ти мене спитав, я б сказав, що краще тобі зачекати з цим усім. Це іноді непереносимо.

–          Я таки старший, – відповів Моріфінве, наче силувався пожартувати і в цю мить розкусив щось гірке. – Став би я тебе питати. Та і взагалі, іди краще додому й помиріться ще на парочку дітей. Ця задуха нескінченна, не розуміє сьогодні, то завтра поясниш краще.

–          От і видно, що тебе ще як слід не притисло, – Курво знову налив собі і важко наліг грудьми на стіл.

–          І не уявляєш, як сильно, – усміхнувся Моріфінве.

–          Уявляю, чому ж. – в домі голосно ляснули двері. Брати одночасно повернули голови в той бік. Та мати, минаючи їх швидким кроком, навіть не привіталася. Майнула яскраво-синя проста сукня з широкою спідницею, спалахнули руді коси – і Нерданель зникла за деревами.

–          Здається, батько звільнився, – похмуро констатував Куруфінве, знизуючи плечима, наче його морозило. – Піду…я ж у справі прийшов.

–          О, ти уже тут, і креслення тут? – Нельяфінве, найстарший, рудий, як мати, високий навіть для аманського ельда, з’явився з саду раптово. Змокрілий, з закатаними по лікоть рукавами, на ходу витирав чоло ліктем. Він був веселий, мабуть – подумалось Моріфінве – бо не бачив сварки. – Морьо, ти ж чув? Дід хоче, щоб ми нарешті побудували той фонтан. Ми і родичі.

–          Що? – спалахнув Карністір. – Та я краще викопаю тобі три фонтани ложкою, Нельо. І риби наловлю. Ми ж не здатні разом бути ані хвилини – вічно щось трапляється, хай йому грець. Дід мало бачив скандалів останнім часом?

–          А я гадаю, що це непогана думка. Спільна робота показала б усе, що приховують.

–          Я з ними працювати не хочу, – відрізав Куруфінве. – Нудить.

–          Якщо батько вирішить послухатись діда, я буду тільки радий. А вам раджу приготуватися до думки, що так воно й буде. – спокійно сказав старший. – І поводитись, як чоловіки, а не як олені навесні. Якщо ми будемо терплячіші і розумніші, правда випливе.

–          Іди порадь це друзям свого дорогоцінного кузена, – буркнув Моріфінве. – Так, усе, з мене годі. Покличете копати фонтан чи що там ви ще хочете копати, але сьогодні щоб мене не шукав ніхто.

–          Брате, – ще спокійніше озвався Нельяфінве і поклав йому руку на плече – важку і впевнену. – Я знаю, що тобі це важко. Але ж ти і не любиш легких завдань, правда?

–          Ти знаєш, що прохання виконаю, аби не було чвар ще й тут. Ви мені дорожчі за дурнуватий водограй, – відповів Моріфінве, який навіть не робив спроб ту руку скинути. – Але  запам’ятай, що я був проти.

 

–          Ти – моє повітря, – прошепотів Моріфінве, ловлячи її біля дому, як білого метелика.

З плином часу їхні обійми все менше нагадували дружні.  «Ти – моє повітря», – це був нескінченний поцілунок, дикий і солоний, як спекотний день. І гіркий. Моріфінве наче шукав чогось чи від чогось втікав, і це було відчутно і забарвлювало думки та відчуття, тонко, але виразно. Пристрасть-яка-майже-сум, темна, та неможливо спитати, що сталось, бо він не хоче говорити, тільки ловити губами світло на теплій шкірі. Хвіртка скрипнула, і вони одночасно озирнулись, а тоді розсміялись, і тяжке пряне марево розвіялось без сліду. Це був вітер, просто вітер, жодного з сусідів поблизу.

«В тебе геть сорому немає, сине Феанаро, – сказала Ліероссе, обіймаючи його за шию, – зовсім?».

«Я шукав у всіх шухлядах, у всіх скринях, але ніде не знайшов його, моя пані. – так само пошепки озвався він, притискаючи її до хрусту ребер. – У мене є от нова котта, пояс з литтям, пляшка в торбі, навіть дві, а сорому немає, загубився. Я дуже скучив. Це надто довго – від золота до золота».

Налетів вітер, їхнє волосся змішалось.

–          Отже, прекрасна леді, – промовив він. – Що ти скажеш, якщо я запрошу тебе на прогулянку в товаристві моїх друзів? Ми збираємось до дядька Айкве на пасіку за мурами.

–          І що ви будете там робити, – спитала Ліероссе.

–          У нас є план, – озвався він  таким тоном, наче пропонував щонайменше будувати місто. – Вино, мед в сотах, дурнуваті та веселі ігри і найрозгнузданіше лихослів’я по цей бік моря. План простий – але безпрограшний.

–          Лихослів’я – це не дуже хороший план, – відповіла Ліероссе.

–          Та ну! Це весело. І всі це роблять, але не всі мають мужність зізнатися. Я маю.

–          Я це не люблю.

–          О! То раз не любиш – таки робила! – він зіщулився, як від надто яскравого світла, і сміявся. – Еге ж? І кого ти обговорювала, Пташечко? Давай-давай, я нікому не скажу!

–          Нікого! Я ніколи!

–          То звідки знаєш? Щоб щось не любити, треба хоч раз спробувати. – він усміхнувся і дунув, як дують в ніс кошенятам. – Ну, принаймні я так думаю. То не підеш?

–          А піду. Хочу знати, який ти є, коли ми не на самоті.

–          Чудова думка.

Аннавен, що приєдналася до них дорогою, була старшою за Ліероссе на вічність. Вона давно перестала замислюватись про безодню в століття, що лежала між нею і нареченим, проте не могла не відчути, що ця ельде теж старша. Вона була висока, швидка і сильна, з товстою чорною косою, що лежала на плечі, мов змія. Айкве Ліероссе вже бачила, бо поруч із Моріфінве  цей мовчазний чоловік був так часто, наче приєднався до родини, як восьмий брат. Проте чи знала вона Айкве? Ажніяк. Він і слова, здається, до неї ще не мовив.

Моріфінве був перебільшено веселий, сипав жартами, далеко не завжди вдалими, і тільки доторк його пальців був нервовий і надто гарячий, наче те, що обсіло Феанаріона ще до зустрічі з нареченою, все ще не покидало його. Айкве сміявся, Аннавен підхоплювала його сміх, тоді вони зупинились на майданчику біля воріт, щоб зачекати на Лассе – ще одного постійного учасника походеньок. Аннавен забажала напитись води і нахилилась до фонтану, котрий вигравав веселкою в золотому світлі. І тут Ліероссе побачила того, кого тепер вічно соромилась. В натовпі родичів з боку дому Фінве з’явився Айканаро. З ним були Аракано, Артаресто і кілька друзів різного віку, всі у кольорах своїх домів, всі зі щитами, проте, за неписаним звичаєм, беззбройні. Сподіваючись, що її не впізнають, Ліероссе сховалась за спинами Аннавен та Айкве, намагаючись якось приборкати зніяковіння і сором. Це було жахливо.

–          О, недородичі, – сказав Моріфінве. – Як недород, тільки недородичі, те й те халепа.

Вони наближались, вони мали проминути його невелике товариство, і звісно його слова хтось та й почув. Ліероссе старалась навіть не дивитися в той бік. Та мимоволі бачила десь на стулених повіках впевнену ходу красеня Айканаро, його здивоване і розгніване різьблене обличчя, і той жахливий, просто кошмарний день. Поки дівчина боролась із соромом та схвилюванням, їхні кроки були уже зовсім поруч.

–          Скажи своїм посіпакам, щоб більше за моїми друзями та родичами не стежили, – вигукнув Аракано. – Це уже в жодні ворота.

–          Дуже ти мені потрібен, – відповів Моріфінве, похмурніючи. – Язика припни. У вас там, може, вже посіпаки, а у нас друзі. І ми нікуди їх не посилаємо.

–          Ага, а білява ніс, що з вами віднедавна гуляє, за Айканаро аж поза мури попхалась.

–          Тобі підрівняти що-небудь? – спитав Карністір різко, спалахуючи по шию. – Просто щоб ти думав, перш ніж вигадувати маячню. І тобі, і другому..гм..кузену.

–          Та я й сам можу тобі підрівняти, – відповів Аракано холодно і люто.

–          Щитом двинеш? Ну-ну.

–          Стійте! – Ліероссе вилетіла з-за спини Айкве і вклинилась між розлюченими чоловіками. – Він все не так зрозумів..це жарт був же! Ми просто…

–          Авжеж, діво, ви просто, – холодно сказав Аракано. – Я все сказав, я йду.

–          Зачекайте, – кинула Ліероссе супутникам. Вона відчувала не стільки гнів, скільки відчай, сором і страх, проте не могла отак закінчити цю історію. Вона побігла слідом за Аракано і досягла його товариства в кілька кроків.

Артаресто, от він, золотоволосий, як мати, спокійний, мов вода, на щоці прилип лист конюшини, наче принц довго валявся в траві.

–          Ти знаєш мене, чи не так? – вимовила Ліероссе, дивлячись йому в очі і тремтячи від хвилювання. – Чи я колись комусь завдала шкоди?

–          Що сталося взагалі? – спитав Артаресто, і його сірі очі були сповнені здивування – він пригадував і не міг зрозуміти. – Ти…

–          То все буває вперше. Що тобі треба? – грубо спитав Аракано. Він був високий, він був грізний, і його очі палали люттю. – Ти ще не все сказала?

–          Ні, не все. Айканаро, – Ліероссе ледь не навшпиньки стала, щоб дивитися йому просто в очі, і вона готова була на місці провалитись, якщо бодай хтось помітить її страх та сльози, що тремтіли в горлі, мов упіймане звірятко. – Я прошу вибачити мені за той випадок. Присягаюсь, що ми планували тільки жарт, не злий, хоч, можливо, не дуже вдалий, і зовсім не спеціально опинились там одночасно з тобою та Мелкором. Але, шановні принци, ті підозри, які мені було висловлено – просто ниці. Як взагалі можна було таке вигадати?

–          Та я… – почав Айканаро, і запнувся.

–          Я, принце, можливо, молода і не розуміюся ще багато на чому, та подумай по справедливості, як взагалі таке могло в голову вступити тому, хто не думав про щось схоже сам? Мені б не могло. Я вишивальниця, яка не потикається у королівський дім, і не чує, про що там говорять. Даруйте, що витратила ваш час.

–          Та я взагалі не знаю, хто ти! – кинув Айканаро.

–          Це моя наречена. Збав оберти, кузене, – прошипів Моріфінве. І коли він підійшов? – Ходімо, Ліероссе. Недородичі..

–          Мені здається, треба всім охолонути, – м’яко сказав Артаресто. – Не варто пояснювати якоюсь змовою те, що справді легко пояснюється непорозумінням. Чи не так? Ліероссе, ти ж це хотіла сказати?

–          Саме так, – озвалась дівчина. – Я засмучена.

–          Я теж, – усміхнувся Артаресто. – Айканаро?

–          Я гадаю, ми справді всі надто стривожені, – уже спокійно і впевнено озвався той. Ліероссе позаздрила його витримці, раз – і він уже знає, що робити і казати. – І шкода, що я хибно зрозумів дівочу забавку.

–          Моріфінве, ти теж міг би бути ввічливішим, – ще м’якше сказав Артаресто. – Вийшло по-дурному, але..

–          Я міг би й не таке ще сказати, – відрізав Моріфінве. – І скажу, якщо ще щось почую про Ліероссе такого самого штибу, ясно?

Тяжко дихаючи і тремтячи, Ліероссе майже бігла назад через площу. В очах стояли колючі сльози, і площа, дерева, перехожі пливли в ній, переливаючись і мінячись кольорами плащів, листя, раптової веселки.

–          То ти що, налякала цілу купу принців? – спитала Аннавен, штовхаючи Ліероссе в бік. – Непогано!

–          Морьо, пробач, – ледь не плачучи, вимовила Ліероссе. – Я не думала, що це так скінчиться. Інділін заклалась, і я…

–          Я не сумніваюсь, – сказав він, обіймаючи її одною рукою, – що Айканаро тисячу літ тобі не снився. Не переймайся, ну от так у нас дехто здурів.

–          Та послухай же! Інділін заклалась, що налякає когось із принців. І мене в свідки запросила. Ми шукали, кого, зустріли Айканаро, а він не  лишався сам ані на хвильку! Ми за ним і йшли, поки…

Моріфінве розреготався, і Айкве підхопив його сміх , а тоді дзвіночком залилась Аннавен.

–          Оце так історія. Ну що ж, вітаю в нашому товаристві ельфів з жахливою репутацією. – вимовив Карністір, відсміявшись. – Не попередив тебе, що у дружби зі мною є тепер такі наслідки… думав, воно очевидно. Як схочеш, можеш всім казати, що то я твій посіпака, виконую таємні завдання. Мене це вельми потішить.

–          Це не потішить мене, – озвалась Ліероссе. – Чому хтось має бути чиїмсь посіпакою?

–          Ти просто не застала початку всього цього, – приязно сказав Айкве. – А то би звикла. То ми йдемо чи стоїмо? Дядько чекає.

–          Я тепер Айканаро так і зватиму, – повідомив Карністір, підхоплюючи її під руку. – Той кузен, що боїться мою кохану.

 

Галявина з вуликами ховалась у ліску неподалік від міста. Дядько Айкве був чимсь схожим на Койрондо – так рухався, так виважено і мало говорив. Лассе, ще дуже юний, кучерявий, мов кульбабка, жонглював чарками і сміявся, та Ліероссе було не до сміху. Вони натягали для господаря хмизу, наносили води, а той поки накривав стіл у затінку, неподалік безкінечно гуло живе бджолине золото.

–          То пиймо, – сказав Моріфінве. – Не дивитися ж на нього.

Ліероссе змахнула сльози і сіла. Що вона могла вдіяти, зрештою?

–          За тебе, Ліероссе, – сказала Аннавен. – Таких історій у нас іще не було!

–          Невесела це історія, – відповіла Ліероссе. – Зовсім не смішно.

–          Даруй, та це таки кумедно.

–          Аннавен, – без злості, але твердо сказав Моріфінве, – будь ласка, зупинись. Ти робиш тільки гірше. За кілька століть, Ліероссе, ти, можливо, над цим таки сміятимешся. Історія вийшла дурнувата, але ніхто в ній не винен. Давайте за всіх присутніх. Я вас люблю, без вас ця божевільня була би просто нестерпна. Але ж, – відпивши з простої глиняної чаші, він замислився, – я не думав ніколи, що арфінги бігають плакатись до Мелкора, а той у нас втішальником зробився.  Про нас же либонь говорили.

–          Не скажу, – похмуро відповіла Ліероссе.

–          І не треба. Аракано розпатякав достатньо. Якщо їх так розірвало на клоччя, то точно не з нещасним коханням ходив. Та й знаю я, що всім муляє, мені й самому те саме свербить. О, давайте лихословити про Мелкора. Кому ще огидна його пика?

–          За лихослів’я, – Айкве ґречно підлив дівчатам вина і сів на спинку лави, наїжачившись, як птах у холод. – Нашу єдину надію не схибнутися в ці дивні часи.

–          А чому тобі огидний Мелкор? – спитала Ліероссе. – Він же не хоче нічого поганого..

–          Він не робить нічого поганого, – відповів Карністір. – Можливо. А от в тому, що не хоче – я не певен. Не можу це пояснити, довести – не можу, але він мені не подобається. Валар чомусь вирішили, що він більше нічого поганого не зробить, але де наші одноплемінники, котрі зникли від Куйвіенен? Чому раптом він цілу епоху був поганий, а тут раптом став усім найкращим другом? Я Йаванну тут так часто не бачу,  та що там, нікого з них так часто не бачу тут, як Мелкора. А якщо відверто, друзі мої, то бісить він мене не тому, а просто бісить. Звертається до всіх так, наче про кожного знає, що йому треба. Я й сам це не завжди збагну – що треба мені, а тут стоїть вала, готовий люб’язно розповісти. Тьху.

–          Я вчився у нього, – сказав Лассе. – А що такого, вітражі робити вчився. Недовго.

–          І що воно? – спитав Моріфінве, наливаючи ще по одній спершу дівчатам, а тоді Айкве і Лассе.

Ліероссе сама не помітила, скільки пила. Вино було легке, мов крила метелика, пилося легко та смачно, і спершу здавалось, наче нічого не змінюється – навіть трохи сумніше стало. Тоді світ трохи поплив, але зовсім крапельку, тільки щоб трохи відсунувся той майдан, фонтан і ті здивовані погляди…і Айканаро.

–          Та знаєш, ніби і красиво все, а є в малюнках його щось таке, що відлякує. – озвався Лассе.

–          От і я кажу, – погодився Карністір. – Все є, а червоточина там якась. Дивно, скільки народу її не відчуває. Іноді я думаю, що більшість тіріонських мудреців – непрохідні тупні.

–          А як ви збираєтесь йти в цей похід? – спитала Ліероссе. – Ви спатимете на землі? Просто неба? Чи хтось шиє намети на все товариство? – ця тема була уже непереносима. Їй хотілося позбутися видіння Мелкора і всього, що сталося потім.

–          Правду кажучи, я до цього не дійшов, – відповів Моріфінве. – А що? Ти знаєшся на наметах?

–          Та ні. Лише на тканині. І я подумала, що можна було б виткати на станку потрібні полотнища одразу такого кольору, аби не надто вкидалися у вічі тваринам чи…комусь іще, про кого говорив Койрондо. Так? Тоді вони б легко збиралися разом, і…

–          І ти можеш таке зробити? – зацікавилась Аннавен. – От просто на пробу. Де ти раніше була, Ліероссе?

–          Я…десь поруч, – усміхнулась дівчина. – Зовсім поруч.

 

Вони повертались, коли вулиці були геть порожні. Місто згорталося клубком, як дикий кіт на ночівлю. Та брами були відчинені, і їх наповнював ніжний туман. Хто взагалі хотів тут замикати двері, в цьому безтурботному краї?

–          Чому воно все повзе ліворуч? – нарешті спитала дівчина і перечепилась через власну спідницю.

–          Та ми тебе напоїли!  – здивовано повідомив Моріфінве. – Де були мої очі.

–          Я пила сама.

–          Та звісно ж, і воно того вартувало. – він зупинився і заступив їй шлях вдивляючись в обличчя. – Вони прийняли тебе. Це не обов’язково, але дуже мене радує, знаєш. Я міг би хвалити тебе, і ніхто б мені не заперечив, та я хочу, щоб всі бачили моїми очима. Мені..дуже хотілося, щоб вони полюбили тебе самі, і щоб раділи тобі. Здається, вийшло.

–          Для цього треба було з ними напитися? – Ліероссе чомусь стало дуже смішно. Вся печаль, що переповнювала її від зустрічі в Тіріоні, перероджувалася сміхом.

З дому пахло смажениною. А раз так – значить, батько зайнятий і навіть привітатись не вийде, бо пильнує м’ясо на вогні. Лінте поливала трави в саду. Вона була не надто дбайлива, і часто її садок завдячував своїм виглядом тільки турботі Ліероссе. Та зараз все змінилося, геть усе. Ліероссе  відпустила руку нареченого і вдихнула запах дому, міркуючи, чи їй не надто тяжко дійти до дверей.

–          Тобі просто треба лягти і поспати, а прокинешся як і не було нічого, – сказав Моріфінве. – Це  таке вино…засмучених сильніше валить, я перевіряв.

–          Що ти, пробач, перевіряв? – суворо спитала Лінте, виходячи їм назустріч як була – із глеком в руці. Пишна коса, перекинута через плече, сорочка чоловічого покрою, зашнурований до горла жилет – наче на полювання просто зараз.

–          Все гаразд, Лінте, – відповів той, махнувши рукою, наче зупиняв когось перед собою. – Наслідків не буде, вино хороше.

–          Он як, все гаразд? – іронічно спитала мати. – Ти певен?

–          Впевненішого за мене в місті немає, – відповів Моріфінве.

–          Воно й видно. Від скромності ти, принаймні, не помреш.

–          Леді Лінте, нащо тобі зять, який планує померти?

–          Йшов би ти з очей моїх. – сміючись, відповіла Лінте. – Моріфінве.

–          Добре, наступного разу наливати почнемо з тебе.

Срібне світло поступово набирало сили. Друге срібне світло, яке для більшості тіріонців було прийняте як час для сну. Проте завжди по сусідству був хтось, хто не спав. Дзвеніли далекі дзвоники, переливаючись, мов вода через край кам’яної чаші. В домі було напівтемно і гуляв легкий вітерець – вікна навстіж.

–          Ви не рано почали собі це дозволяти? – спитала Лінте. – Ти пила.

–          Було смачно, – озвалась Ліероссе, падаючи на постіль.

–          Не схоже, щоб ти була надто весела. Що сталося?

–          Ну… його двоюрідні спитали,  чому я за ними стежу. – Ліероссе лежала горілиць і дивилась в стелю – у сірі щільно пригнані плити, під якими танцювали білі пилинки у сірих навскісних промінях.

–          І він що, спустив це? – сердито поцікавилась Лінте, сідаючи в ногах у дочки.

–          Звісно ні, – Ліероссе сіла і підтягнула коліна до підборіддя. – А тебе хвилює тільки це?

–          А що ще мене має хвилювати? – різко відповіла Лінте. – Ти ж не думаєш, ніби мені цікава вся гидота, яку носять на язиках? Це вигадати таке! Таке!

–          Чому це так важко, мамо? – прошепотіла Ліероссе. – Я думала, можна ні з ким не сваритися, а виходить – не можна. Майстер Феанаро правду мені сказав –  якщо я виходжу за Моріфінве – то наче я виходжу за це все.

–          Бо часи нелегкі, – озвалась Лінте, дбайливо прикриваючи їй ноги сірим покривалом. – Принц Феанаро намагається впоратися з ними як може. Він ще непогано тримається, як на мене. Ми підтримуємо його, бо поважаємо. Та це все не має стосунку до сімейних справ. Доню, чому у тебе серце не на місці? Хочеш за Моріфінве – то я благословлю вас. Не хочеш – про мене, відмов хоч йому, хоч іще десятьом. Вирішиш зачекати – то й зачекай, куди тобі квапитись, ти ж дитина іще. Ми з твоїм татом зичимо тобі тільки щастя, ти для нас дорожча за всі скарби цього міста і за всіх принців гуртом.

–          А він мені дорогий, віриш?

–          Ну, ти чудово могла, наприклад, обрати нашу сторону, – спокійно відповіла Лінте. – І то ще давно. Бо ми дорогі тобі. Добре, що принаймні він спонукав тебе про це замислитись.

–          Мамо!

–          Я не серджусь. Діти завжди знаходять свою дорогу самі, такий порядок речей. Проте не буду приховувати – мені в глибині душі приємно, що ти нарешті вирішила це все помітити. Ліероссе. Послухай. Ти не можеш примирити тих, кого не сварила, хай у тебе і велике серце. Та ти можеш витрачати сили на те, аби любити тих, кого любиш. Хіба вони не варті того? Може, – Лінте накрила долоню дочки своєю, – може, це взагалі єдиний вихід зараз, я не знаю.

 

–          Мені сумно, Мелкоре, – Макалауре сховав флейту і сів на траву, підібгавши довгі ноги під себе. – Не грається.

–          Яка прикрість, – майже ніжно відповів вала, схиляючись до співрозмовника, мов збирався повідомити якийсь секрет. – Що так бентежить тебе?

–          Я ..дізнався нове слово. «Шпигун», той, хто потай спостерігає і дізнається чужі таємниці, щоб переповісти без дозволу. Це нехороше слово. Воно мені пече.

–          А…я його підказав твоїм родичам, – безтурботно відповів Мелкор. Він потягнувся, і листя дерев затремтіло, і довгі стрічки веселок поповзли по землі, зникаючи в росянистих заростях.

–          Ти? – здивувався Макалауре

–          Явище є, його ж треба назвати, чи не так? На валарині це було б дуже довге слово, а квенья така дзвінка, наче срібло. Якби ти дізнався не слово, а поняття, чи ж ти б утримався від того, аби вигадати назву?

–          Я не певен, що я таке явище зустрічав, у тому-то й справа, – сказав Макалауре. Флейта за пазухою пекла йому, мов розпечена. – Мені здається, це вигадки. Завжди можна ж спитати, піти й спитати!

–          І як, тобі це останнім часом помагає? – Мелкор поманив до себе дрібну малиновку, і вона пурхнула на рукав, мов завжди там сиділа. – Чи не дуже? Як дружина?

–          Мабуть так само недобре, як я, – озвався Макалауре. – Мені останнім часом перестала допомагати навіть музика. Я геть не знаю, чим втішитись.

–          Втішся новими словами, – відповів вала. – поки що нічого іншого не лишається, еге ж? Скажи. А як би ти назвав свій теперішній стан? Може, якщо ти знайдеш ім’я, тобі полегшає?

 

Макалауре повертався додому самотній. Тіріон співав йому – вулицями, провулками, металом і відлунням від кам’яних мурів. Та пісня ця була не така, наче в неї вплівся дисонанс, прикрий, мов колючка в чоботі. Вперше менестрель замислився, чи не так звучало викривлення задуму Творця під час першого співу… Тоді смикнув сам себе – надто вийшло урочисте порівняння. Хісілінде не спала. Лежала нерухомо, дивилась широко розплющеними очима в склепіння над головою – дах тут був округлий, мов цибулина тюльпану, а мешкали вони високо, ближче до пташиного співу, до хмар.

–          Ти теж це чуєш? – пошепки спитав він, зачиняючи двері – всі двері в цьому домі були важкі, наче у скарбниці. – Тиша і цей неправильний спів?

–          Авжеж, – відповіла вона – не словами, а подумки, наче не хотіла промовляти ані звуку. – Я бачу. Може ми б поїхали на якийсь час?

–          Я потрібен батькові і братам як ніколи. – віднедавна, збираючись спати, він клав флейту поруч із лютнею та…мечем, простим мечем без прикрас та коштовностей, полірованим, з чорним руків’ям. На темній дошці лежав цей символ чогось, що навіки змінилося…часу? Його душі?

–          Ти потрібен мені.

–          Знаю. І я твій. Та хіба можна обирати?

–          Іноді мені здається, що нам доведеться скоро.

Макалауре  постояв поруч із мечем і не поклав флейту, як завжди. Тепер, у цій невеликій кімнаті, де вікна були відкриті небу, а двері замкнено, він відчув, як музика повертається в кінчики його пальців. Сів просто на підлогу і тихо заграв. Простеньке, з дитинства, з перших спроб. Вона сіла, обхопивши коліна, і просто слухала, ворушачи губами, мов лічила ноти подумки, як петлі у плетиві. Тоді встала і принесла свою флейту. Вони грали, прихилившись спина до спини, і їм зовсім не треба було дивитись одне одному в очі. Два тонкі струмочки простої мелодії зливались в один, і Макалауре здавалось, що повітря очищується, хмари розступаються десь високо над дахом, над його головою…ненадовго, але свіже, чисте небо, хрустке, як цукровий кавун.

 

Інструменти поклали в цьому кутку саду і накрили рядном. Їх слід було перерахувати і прикинути, чи все потрібне в наявності. Нерданель підійшла у розпал цієї роботи, так що він навіть не помітив її, подумки відмічаючи, де треба вдатися до дрібного ремонту. А тоді – помітив.

–          Не можу повірити, що ми це робимо, – сердито сказав Моріфінве. – Він серйозно хоче, аби ми зараз розбирали бруківку і будували фонтан?

–          Сину мій, – Нерданель підійшла ближче, поклала руку йому на плече. – Фінве робить все вчасно і вдало. Я теж думаю, що це хороша робота, яка багатьох із багатьма примирить.

–          О, – Моріфінве криво всміхнувся, – у мене є прекрасна поважна причина не брати участі в цьому …цій виставі. Я готуюсь до весілля, я дуже зайнятий.

–          От і подаруй своїй нареченій мирне місто.

–          Я б зірку з неба їй подарував, але її набагато легше дістати, ніж це. – він зітхнув. – Мамо, ти так завзято нас мириш, а сама?

–          А що я?

Він взяв Нерданель за обидві руки і притягнув долоні до себе, до серця.

–          Скільки фонтанів, ставків та озер мені викопати, аби ви примирилися з батьком?

Вона завмерла, наче він геть знахабнів і жорстоко образив її. По її точеному, суворому обличчю побігла швидка тінь – а може, здалося, а може, то вітер гойдав яблуневі гілки.

–          Карністіре, це тебе не стосується.

–          Знаю. Але болить.

Мати обійняла його, майже як в дитинстві. Притисла до себе голову, скуйовдила і вимовила:

–          Ти вічно спершу кажеш, а тоді думаєш.

–          Я кажу те, що думають всі інші, – глухо озвався він. – Кожен це думає, навіть стільці та кухлі. Тільки я наважусь. Він тебе кохає.

–          Іди і збудуй фонтан для мене, – відповіла Нерданель. – Це ти правда можеш зробити.