Ристрето

Збите дихання, нагадує, що я живий.

І я мимоволі розплющую очі, гладячи постіль, та вона холодна. Хапаюсь за подушки, намагаючись вхопити залишки запаху твого волосся. Разом зі спогадами повертаються думки. Про те, як ти була тут і зранку робила каву. Вдавала, що лишила мене, а сама ховалась в ванній.

А я любив ці ранки і ніколи цього не видавав.

Зітхаю і підіймаюсь, скидаючи м’яту ковдру на підлогу. Монохромна чорно-біла квартира вперше здається чужою. Наче щось добре з неї пішло.

А, власне, так і було.

Холод обіймами стискав оголені плечі і тіло. Та мені було все одно, я попростував до майстерні, схопивши пляшку недопитого нами вина.

Ніби сподівався, що на ній ще лишився відбиток твоїх багряних губ.

Тут все ще пахне твоїми парфумами, хоча навіть не знаю, коли я в останнє тебе сюди пускав. Хоча що я – ти завжди сама заходила, без запрошення. І поводила себе тут, як господарка.

І мені це подобалось.

Пензель звично ринає у фарбу, а я змахую ним над полотном, як диригент – палицею. А сам не дихаю: боюся втратити образ чи зіпсувати його зайвим рухом.

«Я би тебе вбила… Але тоді нікому було б варити мені зранку каву», – казала вона і сміялася. А я й не був проти, якби це було серйозно.

На палітрі змішуються всі яскраві фарби, якими я вже багато років не користувався і, певно, більше не буду.

Ти казала, як сильно ненавидиш мене, а потім ніжно цілувала і завжди мені посміхалася. Навіть коли я казав, що мене не переймають твої почуття. Бо сам не хотів вірити, що закохався в ту, яка була на мене так схожа.

«Ми такі потвори… Що тільки один одному й підходимо. Бо тільки ми заслуговуємо так катувати один одного».

І я вже не бачу, що роблю: звичні рухи різки, злісні. Хоч я і переконував, що між нами нічого не має.

Я ж не сумую за нею. Так?

Бо ніхто з нас ніколи нічого не обіцяв.

Та я був впевнений, що ми будемо завжди.

Ти вміло рвала мої старі шрами і підігрувала, ніби віриш, коли я казав, що мені все одно, якщо ти підеш з іншими. І ти завжди йшла з ними так, щоб я бачив. Та завжди поверталась.

Пензель дряпнув полотно, а я лиш ковтнув дорогого, – та зовсім ніякого на смак, – вина, і образа прострелила десь в грудях з гордовитим смішком.

Обіцяв собі не стати, як батько, а сам заливаєш горе портвейном.

І тут же сміюсь, все лютіше вписуючи мазки на полотно: «горе». Хіба не стало легше без неї?

Без тої, хто жартувала так, що стискалися вилиці. Тої, хто приходила й шла, коли заманеться. Хто кусала до крові і царапала до подряпин, які заживали ще тиждень.

Але знала, що мені це подобається. І робила вигляд, що їй ­– ні.

Рука завмирає і я знов втрачаю подих: твої блакитні очі дивляться на мене з картини. Блакитні й холодні. Пальці ковзають по твоїм щокам і збиває дихання від твоєї лукавої усмішки.

Казав, що мені нічого не варто відпустити тебе. Але як це зробити, якщо ти займаєш всі думки?

І я нахиляюсь до цих губ, заплющуючи очі і уявляючи, що це дійсно ти ­– тут, поруч. Варто тільки руку простягнути.

Ми розбіглися, як в морі кораблі. Казали, що ніхто для іншого нічого не значить… Але чому так важко?

Я впиваюсь пальцями в тканину. Хочеться вирвати з неї тебе, як з пам’яті образ. Щоб нічого не лишилось, ні згадки. Спотворити картину й не бачити більше ніколи – як тебе. Що пішла, майже не прощавшись.

Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу…

Тебе, але найбільше – себе.

За те, що не сказав нічого проти і з полегшенням зітхнув. А тепер вбиваюсь алкоголем, поки ти, певно, вже з кимось іншим.

Вино з розбитої о триногу пляшку розплескується по підлозі в перемішку зі скляними уламками, а я роздивляюсь залишки шийки пляшки. Й сміюсь.

Яке кохання, такі й троянди. Під стать нашим хворим стосункам, в яких ніколи не було щирості.

І, може, краще що все так скінчилось. Поки ми ще остаточно не прикипіли один до одного.  Та чи не ти обіцяла, що навіть як наші зустрічі припинились, ми зможемо за потреби підтримати зв’язок?

Брехала. Бо майже одразу змінила номер і з’їхала кудись до друзів, які й чути про мене не хочуть.

Та й що там, всі знають, що Рафаель Неа й Вів’єн Бонне не в ладах. Хто ще в мистецькому світі так гризе один одному горлянки? І вони ніколи про нас не дізнаються. Адже тоді ми вдавали, що нічого нема, а зараз ти – що нас не було.

Залишки пляшки легко рвуть полотно з тобою на лахміття. Але почуття не вщухають, як би я не шматував всі згадки про тебе. Як би не рвав, не палив і не знищував.

Бо ти викарбувала своє ім’я десь в глибоко всередині. І без сумнівів лишила одного. Сам на сам.

З собою. Зі спогадами.

З думками про те, що колись, ми були щось більше, ніж просто знайомі.