про життя яке стає трішечки краще

написано для Осіннього Фікрайтерського З’їзду 2021

ключ: “все, що не вбиває”

п’єтро кохає. палко, щиро, так, як ніколи бо… ну, до цього він ніколи й не кохав. здається для нього весь світ сходиться на цій ніжній білявці з проникливими зеленими очима.

він кохає з щирого серця, якого у нього ніби-то немає. просто… п’єтро не вміє кохати у звичному розумінні цього слова. а для приїжджої дівчини, яку це місто на кожному кутку намагається перетворити на «вкрай погану жінку» таке кохання стає найгіршим прокляттям

і вона їде.

тікає, правильніше було б сказати. тікає, рятуючи власне «я».

а п’єтро залишається з маленькою дівчинкою на руках. і не знає, що думати.

все, що не вбиває

***

і без того злу людину гнів захоплює з новою силою. розбите серце уламками впивається в мозок та очі. отруює кожну клітинку свідомості.

декілька разів п’єтро зводить пістолет на ридаючу аннунціату, яка ще й голови підіймати не вміє. з чітким наміром сьогодні точно не дати промах.

***

— має ж бути якась міра твоєму егоїзму!

вибухає жінка, що стоїть посеред кімнати. завжди усміхнена юлія зараз виглядає напрочуд стурбовано і… розчаровано? цезар поряд з нею тримає на руках однорічне малятко і спалює п’єтро поглядом.

— чим аннунціата винна, що у тебе такий паршивий смак? — продовжує тираду юлія — дитина вже є і ти її нікуди не подінеш.

п’єтру дах зносить від гніву. та що ці пихаті псевдозірки собі дозволяють? що вони в біса розуміють?!

***

аннунціата знову заходиться гірким плачем, а п’єтро уже нудить від цих нескінченних волань. таке враження, що ця тричі клята дитина тільки ридати й вміє. а ще створювати безлад, який п’єтро ненавидить. він ривком підводиться з дивану, підлітає до колиски, уже з очевидним наміром заносить руку, коли та завмирає.

дитина у колисці дивиться на нього проникливими темними очима. зацікавлено, зовсім не налякано, хоча п’єтро боялися усі та усюди. все життя його боялися. навіть ця білявка-курортниця з проникливими зеленими очима.

але дівчинка дивиться на нього зовсім без страху. і раптом щиро усміхається.

і п’єтро відчуває, як усередині нього щось з тріском ламається.

все, що не вбиває

***

розгніваний п’єтро повертається у готель. та хай цей світ провалиться. він відпрацював зміну у ломбарді, де пів години сварився з покупцем, якого все не влаштовувала оголошена вартість. а у кінці робочого дня п’єтро зловив перший міністр. і почалося пекло з тисячу й одним документом і звинуваченнями в ухиленні від сплати податків.

на вході адміністратор ойкає, коли п’єтро проходить повз нього. покоївки писклявими голосками віталися з ним, намагаючись не підіймати голови. правильно. нехай бояться.

ривком п’єтро відчиняє двері у власний номер і з гуркотом кидає ключі. так само роздратовано скидає пальто й взуття. краєм ока помічає себе у дзеркалі. ну і видок. тільки рогів не вистачає.

— тату!

чується швидкий тупіт і в секунду у п’єтро на талії опиняються дитячі руки. аннунціата міцно його обіймає, притискаючись усім тілом

— нарешті ти прийшов!

п’єтро дивиться вниз. аннунціата сміється йому у сорочку

«не сказати, що моє життя особливо змінилося…»

чоловік присідає поряд з донькою і бере в долоні її обличчя. аннунціата радісно дивиться на нього своїми темними очима.

«але… напевне, воно… стало хоча б трішечки краще?»

все, що не вбиває — робить нас сильніш.