Пролог

— Ваша подруга, припускаємо, мертва, міс Мартін, – шериф Харлоу сидів навпроти мене і був трохи блідим, через що його яскраво руді  вуса були ще яскравішими, ну або мені просто так здавалося.  Від нього було добряче чути перегаром. Зазвичай він не часто пив, п’яним наскільки, щоб не могти керувати власним тілом я його і не бачила, навіть на різних святкуваннях він був хіба злегка веселим, не більше. Але закінчення сином старшої школи хороший привід для того, щоб перекинути чарку-другу, правда?  Лише кілька годин тому він був для мене містером Харлоу, без форми і значка і посміхаючись на всі зуби галантно допомагав мені вийти з машини, щоб я не заплуталася у своїй довгій випускній сукні.

— Ні, – я відповіла твердо, у голосі не було й краплі сумніву.  Наче він сказав, що два помножити на два буде п’ять, а я лише заперечувала такий абсурд, не замислюючись ні на хвилину.

— Звичайно, всі ми на це сподіваємось, але докази… – він затнувся.  Зазвичай на роботі він був серйозним, не людина – камінь, тільки зелені очі іскрилися добротою, дивлячись на нас, дітей.  Зараз очі були, як і раніше, зеленими, але втомленими, і тією безмежною добротою не сяяли.  Густі руді брови нахмурилися і на мить він заплющив очі, ніби заспокоюючи себе, або лаючи, або дратуючись. Не було зрозуміло. Коли він заговорив, голос був уже не той формальний і серйозний, а більш людяний, – Ешлі, люба, ми кинули всі сили на її пошуки, одна пошукова група прочісує вулиці, друга ліс, почалися пошуки за річкою.  Але ж ти бачила … – Він знову зам’явся, напевно не знаючи як описати коридор у квартирі моєї кращої подруги, залитий кров’ю.  А може, його турбувала відсутність реакції.  Але він говорив таку фантастику і з таким серйозним лицем, що хотілося або засміятися, або закотити очі. Ну фантистика ж… Принаймні, тоді я так думала.  Я дивилася на шерифа, людину, яку вважала одним із найрозумніших у нашому місті, як на ідіота і була такою.

                              **************

Слова, які до цього лилися з мене ніби нескінченним струмком зникли. Потрібно було перевести подих, зібратися і згадати решту історії. Говорити про минуле часто буває неприємно, а події, про які йде мова для мене найгірші в житті. Та і часу пройшло вже – 20 років, не жарти, еге ж? Хоча справа не в часі. Наступні декілька днів я пам’ятаю в найдрібніших деталях, а от мій перши допит…

Буває таке, що намагаєшся згадати сон, а виходять лише певні уривки, які не складаються в єдину картину – от це головна проблема: я не пам’ятаю цілісно те, про що говорю. Лише окремі фрагменти. Руді вуса шерифа, світло лампи в кімнаті для допитів і те, як спалахував від цього світа значок шерифа. І пам’ятаю свій абсолютний спокій і зневагу до розумових здібностей шерифа. Як для людини, яка лише декілька годин тому побачила місце смерті своєї подруги я була занадто спокійною. Ніяких хвилювань, лише тверда впевненість.

— Чесно кажучи, шок, який тоді мною оволодів був занадто сильним, щоб я могла вам розповісти більше про ті моменти. Шерифа я вважала дурнем, а себе абсолютно адекватною, – я намагалася посміхнутися, але посмішка вийшла сумною. «Вибачте, шерифе, від дурня ви далекий» – подумалося мені. – Це все, що я можу згадати з мого першого допиту. Потім я дізналася, що в кімнаті крім шерифа було ще двоє поліцейських. Їх я не пам’ятаю, пам’ятаю лише шерифа. Ще пам’ятаю, що мені задавали питання, але не пам’ятаю їх змісту, відповідей, мені здається, що я не давала, хоча насправді на кожне запитання я відповідала «Роксана жива» і відмовлялася слухати або говорити будь-що інше. – Я замовчала, намагаючись роздивитися лице людини, що стояла переді мною і очікуючи наступне питання. Продовжувати не хотілося. Присмак попелу і жовчі в роті став ще більш відчутним. Про своє рішення бути тут я вже пошкодувала, але давати задню було пізно.

— Тобто смерть вашої подруги ви заперечували? – голос людини, яка задала це питання був майже байдужим, а та крихта зацікавлення, яка в ньому все-таки була здавалася фальшивою, ніби вимученою. Думаю, що якби не яскраве світло лампи, яке било мені в очі і періодично змушувало примружувати очі я б зустріла повністю байдужий вираз обличчя. Хоча і добре, що його обличчя я не бачила, бо з поглядом тих сірих, водянистих очей будь-яке бажання говорити майже повністю зникало. Його погялд – це перше, що кинулося мені в очі при особистій зустрічі з містером Шелдоном Смітом. Його лице було звичайнісіньким: широкий лоб, гості риси обличчя, зморшки біля глибоко посаджених очей та вічно зціплених губ. Таких людей тисячі, але його очі засіли в моїй пам’яті, хоч це не було чимось приємним. Дивні очі, ніби постійно злі, хоча цей чоловік радше не злий, а меланхолійний. Відверто кажучи, Шелдон Сміт був негарним, якоїсь надзвичайної харизми у ньому я також не побачила, а про почуття гумору від напевно і не чув. Хоча я прийшла не на побачення, тому, загалом, це не дуже важливо.

— Так, заперечувала. Це було не тільки на допиті. Вона близько місяця вважалася зниклою безвісти, її продовжували шукати ще довго. Для нашого маленького містечка така подія була занадто резонансною, щоб залишити когось осторонь. Волонтерські добровільні групи шукали її дуже довго. Тоді кого не запитай – був задіяний у пошуках. А поки тривали пошуки – у всіх була надія, що вона жива, хоча з кожним днем її було все менше. Але я навіть не вагалась в тому, що вона жива, – я замовчала. Слів перестало вистачати. Я згадала ті відчуття і ті надії, за які я так відчайдушно чіплялася. То був страшний місяць. Кожен день тягнувся ніби рік, і одночасно пролітав ніби година. Хотілося вже закінчити цю розмову, але містер Сміт навряд чи мав такі наміри.

— Ви можете сказати, що було далі? Вас вважали головною підозрюваною? Допит продовжився? – Ешлі хотілося сказати йому заткнутися, хоча б на хвильку, однак перед камерою напевно не варто було цього робити.

— Так, мене вважали головною підозрюваною два рази, принаймі лише двічі я була про це сповіщена. Перший – ті декілька годин від смерті Роксани і до затримання справжнього її вбивці, а другий був після її похорону. Це, звісно, абсурдно. Всі, хто знали нас навіть не допускали думки щодо моєї причетності до її смерті. Але це було очікувано, адже я була першою, хто… був там, у її квартирі. Я викликала поліцію. Тоді мене відразу забрали у відділок і відвели на допит, – мені захотілося знову посміхнутися. Дивний порив, тим не менше. Я закінчила свій випускний вечір приїхавши у відділок поліції в наручниках та випускному платті, яке було заплямоване кров’ю моєї кращої подруги і була головною підозрюваною в її холоднокровному вбивстві. Незабутній випускний. – Щодо продовження допиту, то його не було. Шериф зробив ще декілька спроб до мене достукатися, але марно. Я твердо заперечувала можливу смерть подруги, а на всі питання відповідала, що вона жива, навіть якщо питанн було про інше. Користі від мене не було. Тоді я вперше зустрілася зі смертю і була в сильному шоці. Шериф сказав, що продовжить допит пізніше.

Я знову замовчала. Містер Сміт немовби відчував, що мені потрібно декілька секунд, щоб зібратися, тому з наступним питанням не поспішав. Насправді я не знала, що йому ще сказати про той ранок, коли був допит. Ранок 25 травня 1990 року був в найтуманнішим та найзагадковішим в моєму житті. Всі спогади того дня були лише серією картинок в моїй голові і навіть 20 років не змогли допомогти їх об’єднати. Я пам’ятала бліді лиця батьків. Пам’ятала дуже добре, бо коли їх побачила, то згадала, як вони вночі сміялися і вітали мене з закінченням старшої школи. Сильний контраст. Пам’ятаю дискомфорт від наручників. Наступне, що пам’ятаю – це рожева вода в старому умивальнику, коли я уже без наручників змивала кров Роксани з рук та обличчя. Пам’ятаю кінчики волосся, які злиплися від крові. Тоді в мене було довге волосся, довше за пояс, але пам’ятаючи кров на русих кінчиках я вирішила змінити зачіску і підстриглася. Ну і крику наробила тоді мама. Ще пам’ятаю погляди поліцейських. Більшість з них не вірили в те, що в цій ситуації є моя вина і дивилися співчутливо, хоча були і ті, хто мене справді підозрював.

— Ви довго пробули у відділку? – Голос у Шелдона Сміта був абсолютно незацікавленим. Навіть та нещасна нотка зацікавленості зникла. Так розмовлять касири в магазинах в кінці зміни, так розмовляють дітки в дитсадочках, коли розказують віршики, і так розмовляє відомий режисер документальних фільмів. Насправді, відомість прийшла до містера Сміта доволі неочікувано, під час зйомок чергового документального фільму. Склалося так, що він знайшов вбивцю молодої дівчини, яка загинула 6 чи 7 років тому. Мій тоді ще чоловік також працював над цією справою і брав інтерв’ю для своєї газети у детектива та судмедексперта, і слухаючи від нього деякі подробиці я справді ціпеніла від жаху. Поліція не змогла знайти вбивцю, а Шелдон Сміт зміг. А все за допомогою таких от інтерв’ю, на якому зараз присутня я. З того часу його фільми почали набирати популярність, а фільм про розкриття вбивства Діани Деймор став найуспішнішим його витвором, і навіть здобув премію на якомусь кінофестивалі. По правді кажучи, ці всі події обійшли мене стороною і про такого от Шелдона Сміта я дізналася лише після його дзвінка. Його зацікавила історія набагато загадковіша і давніша – історія жорстокого вбивства Роксани Естермонт. А я була однією з головних фігур в цій історії, але не хотіла до неї повертатися, тому щоб отримати це інтерв’ю містер Сміт добряче потрудився.

— Ні, не дуже, після обіду мене вже відпустили.

— Ви були головною підозрюваною,  хіба вас взагалі могли відпустити, не кажучи вже про те, як швидко це відбулося? – Я знала, що більшість з того, про що я сьогодні розповідала вже було відомо містеру Сміту, і це питання також було задано для того, щоб проінформувати радше майбутніх глядачів, а не самого Шелдона. Він знав набагато більше ніж показув і це було видно по кімнаті, в якій ми знаходилися. Хоча квартира, яку він знімав, з його слів, вже два тижні була його постійним помешканням, та цього не відчувалося і близько. Коридор, кухня, вітальня – все виглядало пустим та запиленим, ніби до нього ніколи не торкалися. А от окрема кімната, яку містер Сміт виділив собі під кабінет просто кишіла його речами: фотографіями, комп’ютером та іншою апаратурою, картами і медичними висновками. Щоб створити гарну картинку в кадрі на невеликому столі переді мною також було розкладено карту, на якій червоним маркером позначався останній маршут Роксани та декілька фото  з моїми колишніми однокласниками, які були тими, хто останній бачив її живою; там була і я, був батько Роксани, її хлопець, але найбільшим було інше фото, з молодим і доволі симпатичним хлопцем, однак дивитися на нього без відрази я не могла, і саме в цьому фото крилася відповідь на питання містера Сміта.

— Тоді, коли мене відпустили, я уже не була головною підозрюваною, адже арештували справжнього вбивцю Роксани – Генрі Адамса.