Пролог

— Рада бачити тебе, Ацуші. — Мізукі потиснула йому руку, відводячи до кабінету охорони будівлі, куди так поспішав Тигр.

Його терміново викликали на допомогу Міністерству внутрішніх справ, ситуація виходила з-під контролю. Стурбована блакитноволоса металася з боку на бік, даючи накази військовим. Накаджима напружився — охоплена багатоповерхова будівля, в одному з офісів якої зараз тримають у заручниках п’ятеро дітей, з наставленим пістолетом біля голови, а одна з обдарованих есперів у міністерстві місця собі не знаходить.
Його викликали на переговори, на вимогу маніяка, що тримав дітей у жаху: «Мені потрібна людина не з підготовлених есперів на переговори та пляшка води» — таке послання він передав через застреленого солдата, прикріпивши до нього записку. Накаджима був готовий— головна мета врятувати невинних дітей, але Мізукі все одно була неспокійною.

– Щось не так? Вас щось турбує? — спитав Тигр, акуратно підходячи до дівчини.
— Наш запасний план. Якщо він вийде з-під контролю, то їм усім кінець. — відповідала та сухо, перевіряючи телефон із частотою 30 секунд.
— Що за план?
— Твоє завдання, Ацуші, вона почала грубо, вивести його на мирні переговори, знайти його слабке місце, запропонувати викуп. Взагалі поводитися як завжди, але якщо на полі з’явиться ще одна людина, хапай дітей і біжи до виходу. Ти зрозумів?
— Так точно, пані Мізукі.
Прочитані хвилини залишилися до призначеного часу. Ацуші взяв дволітрову пляшку води, і тільки побачив кивок з боку жінки, відчинив величезні дерев’яні двері до просторого офісу. Зачинивши двері, він опинився, мабуть, у головному офісі директора цієї будівлі, і судячи з прикрас — тут було дитяче свято. Ця безсердечна сволота, як називав його тепер Тигр, сиділа за величезним шкіряним кріслом, в одній руці тримаючи пістолет. Він спрямовував його в бік, там, де сиділи п’ятеро пов’язаних дітей, від шести до десяти років.

«Як він може так легко розпоряджатися їхнім життям?» — дивувався Ацуші.

— Назви своє ім’я, щеня. — мерзенний голос луною пролунав по кабінету.
— Накаджима Ацуші.
— Сядь, а пляшку постав перед собою. — командним тоном наказав він.

Ацуші сів, продумуючи, що він зараз говоритиме, що робити. Непомітно зиркнув на прослуховування, яке прикріпили йому на комір лляної сорочки і поставив перед собою пляшку. Діти тремтіли і з жахом в очах тихо молилися за спасіння.

— Говори.

Хлопець видихнув, підбираючи слова:

—Я незалежний представник Міністерства внутрішніх справ. Ми просимо Вас вийти з нами на мирні переговори та відпустити невинних дітей! — спокійним голосом представився Тигр.
— Невинних? — Чоловік вигнув брову, — Вони породження дияволів, таких як ти, обдарованих.
— Але вони не еспери, вони не винні, що їхні батьки такі!
—Сила не приходить одразу, чи знаєш…

Як же ця мова нагадала Ацуші про наміри Достоєвського стерти всіх есперів з лиця Землі. Але того спіймали менше двох тижнів тому, це точно його послідовник, такий самий як Пушкін і Гончаров, людина з промитими мізками.

— просіть натомість, що хочете. Прошу Вас, не чіпайте дітей. — вимолив Ацуші.
— Ці діти, він скочив зі стільця, переходячи на крик, купка бісів, яких вразила пітьма. Я очищу їхнє тлінне життя їхньою ж смертю!
Він навів зброю на наймолодшого хлопчика, як у двері хтось увалився.

— Вибачте, а не підкажіть. — до кабінету зайшла висока худорлява дівчина, у діловому костюмі з бежевою краваткою і пачкою паперів. Вона зупинилася, дивлячись на Ацуші, то на маніяка, то на дітей, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

«—Це їх запасний план?» — прокручуючи слова Мізукі, подумав Накаджіма.

— Я мабуть помилилася дверима, мені потрібний Директор.
—Він у тій шафі. — несамовито посміхнувшись, відповів чоловік, вказуючи на шафу, поряд із дітьми.

Дівчина на підборах продефілювала до сірої шафи, і акуратно смикнула за ручку. Серце Ацуші завмерло, він не зводив очей з трупа, що випав з шафи. Діти пригнічували блювоту, що підступила до горла, і крик, а на тлі вбивця почав реготати.
— Мабуть, він не зможе підписати Ваші папери, ніколи. — він навів пістолет на брюнетку, чиє довге волосся випадало з неакуратної гульки, — Ім’я, прізвище.
—Рамона. — дівчина повернулася до дула пістолета, роблячи кілька тихих кроків уперед.
– Ти тупа? Прізвище! — він очима пробігав мабуть за списком виконавчих осіб Міністерства.
— У мене немає прізвища, — вона підійшла ще ближче, і тут Ацуші помітив з-під її піджака військовий пістолет, такий, що дала йому Мізукі, перед тим, як зайти, — А в тебе мабуть немає честі.

Ацуші зреагував миттєво— він підбіг до дітей, штовхаючи з до виходу й Мізукі з озброєними людьми, а так звана дівчина без прізвища вибила ногою пістолет у чоловіка, дістаючи свій. Ацуші краєм ока помітив, як вона тактовно, наче все життя займалася боротьбою, схопила його за руку, заламуючи, підставляючи пістолет до його потилиці. Вона надрукувала його неприємне обличчя в стіл, коліном притримуючи потужну чоловічу спину.

— Добре спрацьовано, Рамоно-сан.

***
Він стояв за кілька метрів від неї, і зачаровано дивився на руки, вкриті чорними, мов імла, татуюваннями. Дівчина, відірвавшись від книги із заворожливою зеленою обкладинкою, жваво махала у бік Дазая та Ацуші, запрошуючи до неї за найдальший столик біля вікна. Її довгі чорні, ні, як зауважив Дазай — смолисте волосся струмком падали на світлі плечі, а акуратні тонкі губи розпливалися в променисту посмішку, від якої тільки в Осаму пробіг по спині холодок. Тигр різко рушив уперед, потягнувши за собою наставника.
<tab>У кав’ярні, що була пряма під агентством, у пообідній час рідко можна було зустріти відвідувачів, але ця особа, ця дівчина з рукавами з татуювань на дві руки, гармонійно вписувалася в спорожнілу залу, що вкрило сонце своїм заходом сонця. Привітавшись з дівчиною, що залишила своє місце, Накаджима вказав на Дазая:
— Це мій колега, Дазай Осаму. — вона розглядала представленого еспера з ніг до голови, звужуючи фіолетові очі, які при світлі заходу сонця наливались кров’ю,—— Дазай, це Рамона.
— Приємно познайомитись, Осаму Дазай. — Її трохи низький голос намагався не звучати грубо, але перевернуте звернення відображало лише неповагу до нового знайомого.
— А Ви, люба, у Міністерстві внутрішніх справ без прізвища працюєте, чи просто до Вас поваги не висловлюють? — з диявольською усмішкою відповів їй Дазай.
— У мене немає прізвища. — дівчина не прибирала посмішки з обличчя, а лише запросила Ацуші за стіл, сівши навпроти есперів, закриваючи книгу. — Як твої справи, Ацуші?
— Як твої справи, Ацуші?
— Все добре, Рамоно-сан, Ви так…
— Змінилася? — Рамона хихикнула, рукою підзиваючи до них офіціантку, — Моя посада не дозволяє мені виділятися на роботі, хоча мені здається, що в Міністерстві дуже багато офіціозу та правил, що стосуються зовнішнього вигляду.
-Доброго вечора, бажаєте повторити замовлення? — До столика підійшла офіціантка, яку раніше любив кадрити Дазай.
— Так, мені ще один американо з молоком, а ви що будете? — дівчина повернулася до хлопців, що сиділи навпроти.
— Латте з карамеллю будь ласка. — Ацуші шанобливо кивнув офіціантці.
— Осаму, ти що будеш? — чорнява перевела свій погляд прямо на детектива, заворожливо вдивлялася в карі очі хлопця.
— Боюся, у пана Дазая закінчився ліміт у нашому закладі, адже він ніколи не оплачує своїх замовлень. — з усмішкою на обличчі відповіла їй офіціантка.
— Осаму, замовляй. —Рамона наполегливо попросила його, простягаючи своєю чарівною татуйованою рукою кавову карту.

На правій руці дівчини, серед маленьких ієрогліфів та малюнків, від зап’ястя до самого плеча розташувалася масивна сколопендра, яка виділялася серед інших і ніби була яскравішою, детальнішою. Дазай, замовивши капучино, розглядав величезну комаху і навіть не хотів уявляти, з яким болем це набивалося в бліду шкіру дівчини, як довго вимальовувалися на її тілі всі ніжки найнебезпечнішої комахи. Рамона жваво щось обговорювала з тигром, поки Дазай продовжував розглядати руки дівчини – образи японських демонів, ієрогліфи, сонце з місяцем, ще щось… Та ну нафіг цю витівку.

— Будь-яка, — звернувся до Рамони Дазай, — ви з Ацуші познайомилися на вчорашньому його завданні?

Дівчина змінилася в обличчі — промениста посмішка спала, схрестивши руки перед собою вона відповіла:

— Так, завдання про вбивство дітей есперів. Ми з Мізукі знайшли ще трохи інформації про цю справу, але жодних мотивів убивці ми не виявили.
— Справа в тому, пане Дазай, що вбивця, якого ми зловили, зізнався у всіх злочинах. — продовжив Ацуші.
— Але вбивства почалися в інших містах Японії, ми припускаємо, що тут замішана ціла організація з винищення дітей. Кому тільки таке могло спасти на думку? — дівчина нервово видихнула, почухавши перенісся.
— Ти сказала «дітей есперів»? — Дазай запитально оглянув її.
—Всі вбиті та викрадені діти, так чи інакше, діти есперів. Відомих-невідомих, не має значення. —Ромона витягла з чорної робочої сумки папку з ділом, простягнувши її Осаму.

Дазай, акуратно взяв сіру папку з рук дівчини, розкривши: його жаху не було межі – фото розірваних на шматки дітей, розстріляних, підвішених на мотузках – жах застиглий на їхніх обличчях і благання про пощаду змусив серце Дазая трохи стрепенуться.

— Чому сколопендра? — він раптом поставив різке запитання. — Ця комаха небезпечна, практично не вбивається, розрубаєш навпіл, все одно вжалить. Ти хотіла показати, що ти така сама чи тут задіяний європейський фольклор?
— Таке ж татуювання було у моєї матері. — низький грубий голос Рамони лунав у приміщенні. — Це на честь пам’яті про неї, яким сильним солдатом вона була.
— Ваша мати теж була військовою, Рамоно-сан? — поцікавився Ацуші.
— Військовий лікар.
— А Ваш батько? — при згадці батька, та стиснула губи.
— Головнокомандувач армії.
— Тебе папочка влаштував у міністерство, так? — Допивши свій капучино, Дазай єхидно кинув погляд на Рамону. — Не можу уявити, що така кволенька особа, як ти, може підняти пістолет.
— У десять років мій батько навчив мене закладати міни у ворожому полі, а у п’ятнадцять років мама вибудовувала мені кар’єру танцівниці, поставивши хрест на моїй військовій професії. — дівчина спокійно відповідала, навіть трохи посміхаючись на зло хлопцю, — Після смерті матері я пішла з дому і сама пішла у військову кафедру міністерства у справах есперів, не маючи здібності. І вже як три роки особисто збудувала собі кар’єру.

Дазай закрив сіру папку, відсунувши на другий край столу. Ацуші заворожено дивився на дівчину, без змоги сказати пару слів.
— Має бути важко вибудовувати «кар’єру еспера», не маючи сил? — Без знущання цього разу спитав Дазай.
— Мої батьки були найсильнішими есперами в японській армії. Звичайно, складно, навіть до цього дня. — Вона розслаблено розташувалася на дивані, спираючись на руки, знову мило посміхаючись хлопцям.

Чому ти така проста, але тінь твого минулого так і нависає над тобою? — подумав Дазай, крадучи ковток у Ацуші.

— Я прийшла сюди з пропозицією до Детективної агенції. Міністерству потрібна ваша допомога. — вона склала справу в сумку, дістаючи пачку цигарок, — Я залишу вас на подумати, це правда дуже важливо.

Вставши, Рамона попросила рахунок, а сама вийшла з сигаретами з приміщення, вставши на місце для куріння — прямо навпроти вікна, за яким сиділи детективи. Діставши сигарету, щільно наповнену тютюном, вона запалила, легко видихаючи дим.
— Пане Дазай,— ввічливо звернувся Ацуші,— ми ж допоможемо міністерству з цією справою?
— Адже це її особиста справа?
— Так, Ви маєте рацію, але…
– Тоді ні. — перебив його Осаму. — Не люблю курців хамок.
— Просто Рамона-сан трохи специфічна особистість. — Тигр глянув на крізь вікно, що курить.
— Ти знаєш її день, Ацуші.

Спокійно ніжившись на сонечку з цигаркою в зубах, Рамона в душі сподівалася, що агентство погодиться їй допомогти. Вона б не пішла до них по допомогу, якби не була впевнена в позитивній відповіді. Оглядаючи фасад будівлі, та згадувала підліткові роки, коли та заходила сюди на чашку чаю і тихо проводила час, поки на лікарняному ліжку її мама обливалася холодним потом від болю, що пронизує. Варто їй тільки згадати її фіолетові пониклі очі, яка та успадкувала, як і колір волосся, що благають про допомогу — та здригнулася від звернення на її адресу:

— Тьотенько, у Вас зараз пальці обпаляться! — прокричала їй маленька дівчинка, що відстала від мами.

І справді: Рамона настільки задумалася, що не помітила як сигарета стліла до фільтра, потроху спалахуючи. Вона загасила недопалок і викинула в урну, мило подякувавши дівчинці. Помітивши через скло спостерігачі погляди хлопців, вона кивнула їм і поспішила піти, як дівчинка підійшла ближче і простягла ручку:
— Не бійтеся, навіть якби обпеклися, моя мама Вас вилікувала б! Вона фея! — дівчинка взяла в руку пальці, що пахли тютюном, і оглянула, а встигла за нею мати мило посміхалася.
— Боже, вибачте за це невгамовне дитя! Дізналася, що можу лікувати людей так все! Усім допомога пропонує. — молода дівчина ще раз вибачилася, відводячи дитину за руку.
— Ви ж еспер, правда? — отримавши позитивний кивок, та продовжила, — Будьте дуже акура-

Постріл. Дівчинка в гарному рожевому одязі лежала в калюжі власної крові, прямо перед Рамоною. Детективи, що весь цей час спостерігають за милою бесідою, вибігли з кав’ярні, прямо до місця злочину, вишукуючи людину, яка стріляла в дитину. Рамона застигла перед трупом, над яким нависала мати дівчинки, яка щойно, на своїх очах, втратила свою дочку. Сльози градом скочувалися по щоках, а несамовитий крик пролунав на всю вулицю, змусивши людей розвернутися, застигнути в страху або втекти від місця злочину геть.

«Ще одна дитина» – подумала про себе дівчина, що тяглася за робочим телефоном.

Час ніби зупинився — вона оглядала дах будівлі навпроти себе, шукаючи хоч невелике відблискування. Крики зневіреної матері вбитої туманили розум, ніби це вона, що ридає над бездиханим тілом своєї мами, що останніми роками свого життя стала для Рамони великою дитиною, не в змозі за себе постояти. Фіолетові очі ковзали по дахах найближчих будинків, вишукуючи свою здобич. На вулицю вибігли решта членів детективної агенції на чолі з Фукудзавою.

— Магдалена? — кинув у її бік директор агенції.

Опустивши голову, вона зрозуміла, що весь цей час стояла не рухаючись, тільки очима шукаючи заповітну крапку. Округлені очі директора відразу змінилися на здивовані не на жарт, він підійшовши ближче крикнув ще голосніше:

—Рамона!

На цей вигук вона лише привітно кивнула, обійшовши труп. Порівнявшись із членами агенції, вона все ще продовжувала спокійно оглядати відкриті дахи:

— Ви почали плутати людей, дядечку Фукудзава? — колко кинула вона, дістаючи пістолет з-під своєї просторої сорочки.
— Ти просто стала надто схожа на свою маму. Чергове вбивство дитини?

«Дядечку?» – прокричали у своїй голові члени агенції.

— Він втік ще до пострілу. — вона перевірила заряд пістолета, і вставши по стійці смирно, вклонилася директору Збройної детективної агенції, — Пробачте мені, я не вчасно помітила небезпеку, що насувається.
— Ти не винна, ми теж не встигли. Шкода, що наша зустріч через кілька років відбулася за таких обставин. Поліція розбереться, підемо всередину.
—Я тільки оплачу рахунок. — і прошмигнувши повз Дазая, дівчина зайшла до кав’ярні.

Вона спокійно, немов комп’ютерна програма наступна алгоритму, дістала купюру, сплативши за всіх рахунок, перекинувшись ще парою фраз з наляканою офіціанткою, забравши сумку вийшла до Фукудзави, що чекав на вулиці, і парі детективів. Дазай помітив – рухи ніби механічні, за військовим рахунком – дівчина виглядала як схиблений на полі бою солдат, готовий понести заслужене покарання. Все ж таки, Дазай зрозумів, чому він стане їй довіряти, хоч і не визнає цього — вона вся несправжня, фальшива, наче гарна актриса. В її очах не було жаху, провини або навіть краплі співчуття – вона позбавлена ​​почуттів і їй глибоко все одно на чергове гарматне м’ясо для цих маніяків.

Рамона вийшла, і пішла за Фукудзавой, який розмовляв з Ацуші, залишаючи йти її поруч із Дазаєм, що дратував її своєю присутністю.
Гарне ім’я. — розмірено сказав він.
– Що?
— Магдалена. Німецьке?
—Єврейське. — фиркнула дівчина, ображена поведінкою детектива.
— Не дуйся, я не надто обізнаний у цій сфері складних імен. Рамона також єврейське?
– Іспанське.
— Мм, ні краплі фантазії. Не здається, що наш з тобою простенький діалог не вписується в рамки події, яка щойно сталася?
— Будеш мовчати і не дошкулятимеш мені, отримаєш винагороду. —Рамона почухала довгасте підборіддя, не бажаючи далі продовжувати бесіду.
— Твій батько так само тобі наказував, так?

Дівчина різко зупинилася, холоднокровним поглядом впиваючись у Дазая, що йде по сходах. Прикривши очі, зробивши пару глибоких вдихів, вона продовжила свій шлях:

— Тільки моя винагорода буде справжньою. — Вона обігнала хлопця, заходячи до офісу агентства, прям за Ацуші.

Дазай посміхнувся тому, що відбувається, попрямував прямо за нею, в набридлий йому офіс.