Пролог

Тепле світло проходить крізь крони дерев вниз, своїми невагомими промінчиками торкаючись самої землі. Це проміння таке непостійне – блукає, немов у танці: роз’єднується та зливається, створює нові форми, що змішуються на густій траві з тінню у грайливе море.

Вітер різко дужчає. Його не приніс за собою циклон, а створили крила неймовірного розмаху. Від помаху дерева хиляться додолу, а листя зриває з гілок. Знизу, під кронами лісу, не видно їхнього власника, густе листя реагує на присутність великого створіння, та гілля не розступається, щоб дати можливість поглянути. Через рідкісні сині просвіти видно лиш тінь та швидкий рух, що розсікає небо. А потім знову тиша. Море із світла і тіні, що штормило по траві повертає собі спокійний біг. Ліс знову тихий і мрійливий. Десь між гір, в далечині, чутно відголосок звіра, його ревіння, це останнє, що нагадує про недавню зміну мирного потоку на тривожне буйство.

Простір стискається, наче витікає в дірку битої чаші, ліс відступає, зелене змінюється сірим та білим. Картинка знову стає чіткою… довкола сніг. Небо згрібає в себе попіл та дим, густіє та стає тяжким. Врешті, воно не витримує всього того об’єму, що постав із втрати, відчаю і страждань. На білосніжну землю у вигляді сірих брудних пластівців повертається лавина останніх подихів. Вони належать тим, хто вже не розкаже своєї історії.

У цьому світі, як і в будь-якому іншому де вирує життя, іде боротьба.  Де вмирають одні, ті що забирали і віддавали тепло та енергію в своєму циклі буття, там з пилу постають інші.

Про що буде ця історія? Про зміну страждання та щастя один одним?

Там де на сніг ляже попіл, з часом, коли прийде весна, проб’ються з під землі нові пагони.