Пролог

Марінетт пам’ятає їхню першу зустріч. Розсипаши яблука, вона встала на одне з них, послизнулась і коробка в якій були яблука, з усією силою влетіла у красиву, світловолосу дівчину. В цей момент Марі почувалася ще більшою розяпою, ніж зазвичай. Вона пам’ятає всі їхні зустрічі: те як її акуманізували; те як вона знімалася у кіно де грала головну роль; те як я вперше дала їй талісман бджоли. І ще багато чого. Але є один спогад, який Дюпен-Чен згадує без зусиль. Це признання Зої у любові до неї. В той день, вона мала такі дивні почуття. І  усмішка Лі коли вона говирила щоб Марінетт йшла до Адріана… Вона була як ніколи фальшивою, але озираючись назад, синьоволоса це розуміє тільки зараз…

Коли вона обнімає Марінетт говорячи, що буде сумувати за нею. Що дуже вдячна їй і всім друзям, та не забуватиме нам писати. Марі не вірить, що Зої їде у Нью-Йорк. Вона це намагалася заперечити, переконуючи себе в тому, що то лише дурний жарт от і все. Дівчина відчувала пустоту, наче частинку її кудись викинули, перед тим, гарненько зіжмакали, проносили деякий час у кішені і тоді викинули. Все ще тримаючи Марі за плечі, вона відсторонилася від неї. Дюпен-чен дивилася на неї сумним поглядом, навіть відчула як почали намокати очі. Але шморгнувши вона опанувала себе. Вони дивилися одна одній в очі. Лі посміхалася ледь помітно нахиливши голову в бік. Фальшивка. Ця усмішка не є справжньою. Але це тяжко зрозуміти. За цей рік у Парижі, вона досить добре покращила навички які потрібні актору. Світловолоса не дуже хотіла їхати, але якщо вірити тому, що вона каже, її покликали зніматися в одному фільмі, тому вона сама не знає, як довго триватимуть зьомки і коли вона поверниться.

Світловолоса забрала руки з плечей Марінетт і підійшла до Джулеки. В якусь хвилину Марі просто стояла опустивши голову в низ. Вона не могла свідомо думати чи що, але нікому нічого не сказавши, попігла геть з корабля де були всі її друзі. Єдине, що вона чула, це голос Зої у її слід, який кричав ,,Марінет!”. Та вона не звернула увагу. Дівчина бігла не озираючись. Може, хтось скаже, що це безглуздо і могло ранити Зої, але вона сама не знала чого так зробила. Вона бігла, бігла доти поки не прибігла до пекарні її батьків. З усієї сили розпахнула двері, та так, що вони чуть не зламалися.

-Марінетт, сонце, що сталось? – здивовано звернулась до неї її мати.
-Немає часу пояснювати! – вигукнула вона.

Зі швидкістю світла Марінетт взяла паперовий пакетик з логотипом їхньої пекарні, поклала у нього круасани та макаруни. Швидко піднялася до своєї кімнати. Перерила все у пошуку якогось конверту чи листка. Нажаль конверту не було, але був невеличкий клаптик паперу. Вонв скоро підписала його та закинула у паперовий пакет. Вибігла через задній вхід де стояв її скутер, який вона залишила дома, перед тим як іти у гості на корабль. Сівши і завівши його, вона похіла. Дюпен-чен хотіла їхати якомога швидше, але майже кожен поворот, дорівнює, поліція. Але все ж вона скоро доїхала до корабля. Лі якраз сідала у таксі, як Марінетт зупинила скутер перед дверима авто.

Серце Марінетт билося як ніколи. Можливо це хвилювання, а можливо адреналін в крові. Скоро вискочивши з скутера врна намагалася щось сказати, але не дуже виходило. Лише якесь бурмотіння під ніс. Вона б так і продовжила, якби не голос голубоокої дівчини, яка шоковано дивилася на неї.

-Марінетт.
-А, що? – тепер Марі була здивована, адже вона й забула, що перед нею Зоя. І що ви їй зробите? – Зоя.. а, ем.. Це тобі!

Вона передала їй паперовий пакет з круасанами та макаронами. Зоя глянула у нього. Марінетт дивилася на неї чекаючи її реакції. Вона не заставила довго чекати. Кутики її вуст піднялися у верх. І це не була її звичайна усмішка, це щось більше. Вона лише раз бачила цю усмішку, лише раз, світловолоса, їй її подарувала. Вона підняла погляд на неї і в цей момент серце Марінетт забилося швидше. Ця усмішка, цей погляд… такий теплий і щиросердечний. Як тоді.. як того дня, коли вони разом організовували святкування кінця навчального року.

-Дякую Марінетт – ніжним голосом сказала Лі.

Марінет провела її поглядом, коли вона сідала у машину. На останок Зоя повернула голову до неї де ще досі сяяла посмішка. І тоді машина поїхала. Дюпен-чен приклала руку до грудей, де відчувалося її серцебиття. Воно билося шалено…

Вона сіла на свій скутер і не поспішаючи поїхала додому.

***

Зої сиділа на задньому сидінні чорного таксі роздивляючись весь вміст паперового пакету. В очі попався рожевий макарун в білий горошок. Якщо пам’ять не підводила Лі, то він мав би бути з полуницею. Діставши його, та відкусивши, вона помітила невеликий клаптик паперу, можливо 15 на 12 сантиметрів. Доївши макарон, та витервши руки, вона дістала його. З одної сторони булр написано: Від Марінетт, для Зої.
А з другої текст. У деяких місцях він був написаний дуже дрібно, тому треба було добряче придивлятися: ,,Зої, надіюся ці макаруни і круасани, тобі засмакують. Вибач, що так різко втекла, але я просто не знала, що мені робити, як реагувати. Тому можна рахувати це невеличким подарунком. Дякую, що ти була поруч. З нетерпінням буду тебе чекати. Адже ми разом так і не подивилися фільм про зомбі. І я хотіла вибачитись за…”

-За, що? – повторила Зої.

Нажаль далі було настільки дрібно написано, що прочитати не виходило. Видихнувши, Зоя запхала записку назад у пакет. Відкинувги голову на сидіння, на її обличчі з’явилася півусміх. ,,Все ж, Марінетт, найдивовижніша дівчина, яку я бачила” – подумала світловолоса.

Таксі зупинилося біля аеропорту. Дівчина вийшла з машини, взяла свої речі і попрямувала в середину, де був, вже колишній, мер Парижу. Він провів Зої доти, доки можна було це робити. На останок обійняв її і вона пройшла у літак.

Вона сіла на своє місце справа, біля вікна. І з люмінатора спостерігала те як піднімаються крила, як вони змінюють форму і все у цьому дусі. Саме головне, вона їла макарони з пекарні Дюпен-Чен. Навіть поділилася одним із хлопчиком п’яти років. Тепер, вона знову сама…