Пролог

На вулиці світало, над академією повільно повзли сірі хмари, схожі на пухнастих баранчиків, що вирішили розбрестися пасовищем. Сині смужки неба грілися в обіймах першого сонячного проміння, яке наповнювало ранішню блакить малиновими фарбами.

Від холодного нічного повітря пахло кіптявою в перемішку з ялицею. Велика її кількість росла обабіч спільного гуртожитку для чарівників, що зараз в чому попало стояли на прохолодній осінній галявині, а поряд лежав підсмалений телевізор комендантки.

Старшокурсники шепотіли замовляння, спрямовуючи свої сили аби загасити охоплені жевривом стіни першого поверху. В незадоволеному галасі підлітків, яких нещастя збудило задовго до будильника можна було почути голос Насті.

– Трясця, забираю свої слова назад. Початок першого курсу був ще на диво нормальним, але це вже занадто!

Я кивнула, перескакуючи в капцях з ноги на ногу. Щиколотки лоскотала висока трава, просочена льодяною росою. Ліля тупцяла поруч, намагаючись вкрити нас краєм своєї кофти.

– Стейсі, йдемо допоможемо іншим, хоч зігріємося.

– Не будемо лізти аби гірше не зробити. В мене від несподіванки усі заговори з пам’яті повилітали, – велесівка похитала головою.

– Там патрульні разом з Гайдою, краще справді не лізти, – Ліля зіщулилась труснувши плечима від холоду.

Ми стояли поруч зелених кущів ялиці, коли до нас підійшов Єсен. В руках він ніс вовняний коц, яким огорнув нас, підійшовши ближче.

– Ось ви де, – блондин ласкаво посміхнувся. – Скоро вже можна буде повертатися до кімнат. Заняття молодших учнів перенесли на вихідні, а в нас все за розкладом.

Староста ще трохи постояв поряд з нами, перевіривши чи ми зігрілися, й пішов далі допомагати. Ліля провела хлопця поглядом, прикривши раптово почервонівші щоки частиною пледа.

– Хтось закохався-я, – Настя гмикнула, хитро зиркнувши на першокурсницю.

– А сама не такою рік тому була? Чи нагадати про твоє перше кохання в академії? – я поглянула на сусідку.

– Цить, Маріє, не було в мене ніякого «кохання», –  велесівка зніяковіло перевела погляд на небо.

– Було-о, чого ти соромишся? Хіба не…

–  Замерзли, красуні? Все вже закінчилося, можемо повертатися.

Нашу розмову перервала Олександра. Усе обличчя другокурсниці вкривав бруд у перемішку з потом. Вона виявилася однією з перших, хто пішов допомагати гасити пожежу. 

Я на хвилинку остовпіла, замилувавшись сонячним промінням, що переливалося в Сашиних оливкових очах, мов рідке золото.

Ми кивнули та попрямували назад в будівлю.

В кімнаті стояв чад, тому довелося спати з відчиненими вікнами. Я одразу залізла під м’яку ковдру, намагаючись придрімати й спіймати за хвіст бачений раніше сон, але сусідка ніяк не могла заснути. Все виглядала чорного кота. Настя вже не раз жартувала, що це створіння охороняє її сон. Так і було. Варто кішці лягти на краєчку постелі, як велесівка моментально засинала. В цей раз довелося застосувати мелатонін. 

Настала відносна тиша, поки на столі не завібрував телефон, сповіщаючи про 8 годину ранку. На своєму ліжку сиділа трохи похнюплена Настя.

– Кішка, мабуть, злякалася й більше не прийде, – сумно відповіла дівчина й почала збиратися.