привіт з минулого

написано на зимовий фікрайтерський з’їзд 2022, але війна трохи зіпсувала плани

 

укр_ав, в якому вей їн не падає з гори, а зникає разом з а-юанем на довгих тринадцять років

---

 

Виходять вони на світанку.

Здебільшого, це заслуга тільки Юаня, без якого старший проспав би до обіду і пропустив би всі можливості потрапити додому. Ледве роса встигла висохнути, як дві чорні фігури в капюшонах вже йдуть степовими стежками між трави і кущів. Навколо тиша, нікого немає, і чутно тільки нечасті скиглення Вусяня щодо такої години пробудження, хоча сам і наполягав на цьому: ще один день провести в дорозі не хотілося. Хлопцю доводиться вже тринадцятий рік вислуховувати таке бурчання щоранку, через що з часом перестав звертати увагу на половину з них.

Вітер тихим подихом перебирає темне волосся і шелестить листям дерев. Шум вулиць і людей зник за якимсь поворотом, і вони тепер сам на сам з природою. За підрахунками, ближче до вечора зможуть прийти до Курганів.

Взагалі, перші роки вони там не з’являлись навіть поряд: пил від битви і біль від втрат не зійшов повністю, і прийти на Кургани означало прийти на вірну смерть. Проте Вей Їн знав, що одного дня йому доведеться знов побачити сірі землі тих країв. Одного такого ж сірого дня вони зможуть прийти на те місто і осісти на якийсь час.

Так воно і сталося. Через чотири роки чоловік, натягнувши накидку на обличчя, за руку з маленьким хлопцем пішов на Кургани обхідними шляхами, щоб точно не помітили. Проте по дорозі вони нікого не зустріли, і в самому місці не було нікого. Все залишилося так, як і того дня, коли вони втекли від усього світу. Поставивши сильніші, аніж минулого разу, талісмани, Вусянь засів з Юанем на якийсь час. А потім одного дня знов пішли мандрувати світом, як і робили його батьки.

З минулого життя залишилися тільки біль і старенький метелик з того базару. А-Юань береже його і до сьогодні в мішечку на боці.

Перший час їхньої ранньої подорожі проходить в тиші, і тільки через годину чоловік таки відкриває очі і потягує спину. Ось тепер він не замовкне аж до самих Курганів.

— Як ти в таку рань встаєш, — широко позіхає, — я тебе таким дурницям не вчив.

Все бурчить, хмуриться і риється у зв’язці в пошуках води. Роса ледве почала сходити з трави і дерев.

— Інакше ми не встигнемо до вечора.

Вей Їн тільки фиркає і відкриває пляшку з водою.

— Знаю я таких, хто любить вставати в таку рань як на пожежу, — він трохи чухає носа, роздумуючи над всіма ідеями в голові, і усміхається, — може тебе в Хмарні Глибини відправити? Впевнений, Лань Джань буде щасливий побачити мене на порозі з тобою за руку.

А потім прийде ще і Лань Цижень, і вони всі разом порадіють такій події в їхньому житті. Ні, нема сумнівів, що великий Ханьґван-дзюнь спробує прикінчити їх ще на підході до входу. Насправді, Вей Їн не один раз думав над тим, щоб відправити молодшого в якийсь клан, щоб розуму набрався, але кожного разу А-Юань тільки хапався за ногу і сміявся з дурного жарту, від чого серце боліло від можливості розлуки. Так ніхто нікого і не відправив.

— Останнього разу він не був дуже проти нас, — між іншим вставляє хлопець і натикається на здивований погляд сірих очей. Колись вони були червоні, як кров.

Проте Вей Вусянь тільки сміється на такий аргумент і тріпає молодшого по волоссю. Ну звичайно, Лань Джань тоді не був таким войовничим проти нього, але після тої зустрічі багато чого змінилося. Які шанси, що після усього цього Лань Джань зможе хоча б подивитися на нього без бажання вбити прямо на місці? Так само, як сам Вей Вусянь вбив Дзінь Дзисюаня і Дзян Яньлі. Абсолютно точно не можна з’являтися перед ним.

А колись ще молодий Вей Їн просто хотів добитися його дружби. Хоча б дружби.

— А-Юань, А-Юань, — з маленькою посмішкою промовляє чоловік, — ти тоді ще малий був, щоб пам’ятати.

Сиджвей має дуже незгодний вигляд. Абсолютно незгодний. Проте зі стриманістю Ланей він лізе у зв’язку на боці і риється в ній якийсь час. Звичайно, Вусянь хотів, щоб його діти були більше схожі радше на Лань Джаня, аніж на нього самого, але ж звідки воно пробудилося в Сиджвеї? Вони зустрічалися тільки один раз, не більше.

Хлопець з посмішкою дістає з сумочки маленького метелика. Серце старшого трохи болить від очей, повних надії; надії, що їх зрозуміють, підтримають, не будуть зневажати і ненавидіти. Як і цей метелик, який подарував сам Ханьґван-дзюнь ще маленькій дитині на базарі, коли сам Старійшина Їлін не зміг дозволити порадувати його.

— А-Юань, А-Юань, — тільки і каже Вей Їн. Ком в горлі стає від того, як, навчивши сина справедливості, доводиться показувати всі несправедливості світу.

— Навіть якщо весь світ ненавидить нас, я все одно хочу бути поряд з тобою, — і ховає іграшку назад.

Сиджвей згадує всі дні, проведені з його татом, коли вони сміялися під час полювань і риболовлі, коли вони замерзали від холодної води і бігали полями, аби зігрітися, коли їли спалену картоплю або гострий суп. І ні за що на світі він не обміняв би все це на примарну можливість бути прийнятим світом. Він не часто думає про «а якби», бо все саме так, як і має бути, але чим ближче вони до Курганів, то більше спогадів накатує.

Він знає, що в будь-якому випадку, що б не сталося, його завжди триматимусь міцні руки і споглядатимуть сірі очі. Так, їх ненавидять, але вони є один в одного.

— Е-е-е, А-Юань, ти не можеш таке казати посеред білого дня. У твого татка серце вже стареньке, — хапається за груди, і хлопець починає голосно сміятися, женучи морок ночі за горизонт. Сонце виходить з-за хмар, і тепер навіть роси немає на листі і траві. Світ прокинувся.

Маршрут лежить через ліси і річки, осяяні сонцем нового дня. Зупинившись на одному березі, Вей Їн все-таки відправляється зловити рибину і обливає молодшого водою з ніг до голови, від чого йому доводиться кинути всі свої речі і стрибнути у воду також. Вона трохи прохолодна від підводних джерел.

Виходять обидва повністю мокрі і тільки з двома рибинами.

І далі в дорогу.

***

Весело стає, коли після обіду вони проходять порослими тропами між горами.

— Ось засную я свій клан Їлін Вей і буду правити всіма знедоленими. А ти будеш моїм наступником.

Важко сказати, яким чином вони дійшли до питання заснування власного клану, але Вусянь вже півгодини приблизно описує весь устрій їхнього клану і всі правила, які зводяться до «не вбий невинного, не вкради в бідного і зневажай зарозумілих». Коли Юань нагадав, що сам чоловік був таким самим, він тільки відмахнувся і продовжив розповідь про їхні володіння.

— Як думаєш, як швидко Дзян Чен прийде вбивати мене, коли почує про це?

Хлопець робить вигляд, що дійсно замислюється над цим.

— За моїми розрахунками, приблизно одразу.

— Шкода, — чоловік трохи хмуриться, — я сподівався встигнути залякати весь світ.

Далі фокус зміщається на опис їхнього одягу, бо вони звичайно ж будуть всі ходити в чорному і червоному, тому що це стильно і небанально. Всі будуть вивчати чорне культивування і як йому протистояти, бо який сенс мати главою клану самого Старійшину Їлін, якщо там не будуть викладати таке?

— І жити ми будемо на Курганах, так? — Юань знизує плечима, тому що це місце абсолютно точно не підходить для життя цілого клану. Вони ж там живуть час від часу, здебільшого подорожуючи світом.

Ідею клану, що подорожує, хлопець не буде давати, бо тоді вони ризикують насправді створити клан і піти проти усього світу.

— В світі стільки місць! Ми точно знайдемо щось для нашої…

Замовкає він посеред речення, так і не закінчуючи його, адже щось тут відбувається. Вей Їн зупиняється, прислуховуючись до навколишнього світу. Гупання і крики надходять звідкілясь недалеко, немов з-за тої кам’яної гори. А якщо така справа, то недаремно вони пішли цим шляхом: шанс допомогти тим, хто цього потребує. Надягають чорні накидки.

— Перші претенденти на наш клан, — підморгує чоловік, поки Юань дістає меча.

Не встигають вони зайти за гору, як з-за неї вибігають культиватори різних кланів. Ще з першого погляду стає зрозуміло, що вони молоді, не старше за самого Сиджвея, і Вусянь трохи розслабляється. Можливо, не доведеться постійно ходити в цьому капюшоні.

Але коли за хлопцями не видніється небезпека, а вони вже повільніше підходять до двох прохожих, чоловік тільки ковтає гірку слину від розуміння, чиї це клани.

Лань і Дзінь.

Ось і прийшла їхня смерть, просто до дорозі додому.

— Здається, тепер нам потрібна допомога, — тихо шепоче хлопець.

Вей Їн чистим розумом розуміє, що ці адепти замолоді, щоб знати його в обличчя, вони просто спокійно пройдуть вперед і забудуть цю зустріч.

Можна навіть не вітатися, хлопці занадто зациклені на власній розмові, щоб звертати увагу на дві фігури на краю дороги.

— Агов! — кричить хлопак в світлому одязі клану Лань і схрещує руки на грудях.

Перед тим, що старший встигає щось відповісти, Юань робить маленький крок вперед.

— Так? — якомога ввічливіше відказує хлопець.

— Туди не можна. Там небезпечно.

Це одразу зацікавлює Старійшину Їлін, але про це відомо тільки їм двом.

— Але нам треба пройти саме тим шляхом, — Вусянь критично оглядає дорогу на наявність прихованої небезпеки.

— І що ж там такого важливішого за ваше життя? — нетерпеливо викрикує хлопець в золотому убранні і тримає лук на плечі.

Чоловік вже збирається розповісти, як треба поважати дорослих і порадити його батькам зайнятися його вихованням, коли він повністю оглядає малого. Золотий багатий одяг, зверхній погляд, лук і меч, до болю знайомий меч.

Він тільки тихо, майже нечутно видихає:

— дзінь Лін.

Сиджвей перериває розмову на слова і дивиться на свого блідого, як смерть, тата. І тільки через кілька секунд розуміє сенс сказаного імені. Його племінник.

Перед очима пробігають всі моменти з сестрою і її павичем, але останні б’ють занадто боляче. Моменти їхньої смерті.

Юань стискає чужу руку в німій підтримці.

Проте ніхто не помічає паузи, а тільки починають пояснювати, чого ніхто не може піти в той бік.

— І що ви там все одно забули? — хлопець в червоному убранні виходить трохи вперед.

— Ми йдемо в Їлін.

Відповідь злітає з язика хлопця легко і невимушено, і саме це відрізняє його найбільше від всіх Ланей. Хоче зрештою, він не так і збрехав.

— А той другий розмовляти не вміє? — Дзінь Лін кидає погляд на згорблену фігуру Вей Їна, який від моменту зустрічі так і не сказав ні слова.

Якийсь хлопець з клану Лань намагається попустити його на місце, адже це не ввічливо ось так в лоба питати, чи німа людина, проте ні на кого то не діє. Вусянь з болем розуміє, що він його сестри малий дуже мало взяв; він такий самий зарозумілий, як і татко.

— Нам дійсно треба пройти саме тим шляхом, — повільно каже Вей Їн, — якщо ви так налякані, то не треба нам забороняти впоратися з небезпекою.

Дзінь Лін надувається, червоніє від злості, але не встигає розразитися лайкою, коли це робить все той самий адепт Лань.

— Нічого ми не боїмося! Не думай, що ти кращий за адептів таких великих кланів, — і в кінці кілька разів б’є себе по губах. Правила.

Чоловік тільки усміхається: якби вони знали, кого намагаються вберегти і попустити. Звичайно, він не великий Ханьґван-дзюнь, а всього лише якийсь забутий Старійшина Їлін.

— Дзин’ї! — ледь не шипить хлопець в червоному.

— Вибачте, якщо змусили подумати, що ми ставимо наші вміння вище за ваші, — Юань поважно кланяється, особливо перед племінником, — але досвід в подібних полюваннях теж маємо.

На мить стає тихо, і тільки Дзінь Лін хоче сказати щось у відповідь, як гупання поновлюється. Отже, те щось все ще залишається нагальною небезпекою. І якщо раніше захищати доводилось худобу здебільшого, то зараз це адепти великих кланів, які прекрасно знають про Старійшину Їлін. А ще тут племінник.

Поки хлопці дістають мечі і готуються нападати, Вусянь непомітно тримається за флейту і робить кілька кроків вперед. Ось тепер дійсно не нудно йти додому.

В голові він перебирає приблизні варіанти того, що це може бути. Це не має бути щось надзвичайно серйозне, адже Лань Джань навряд чи відправив би таких молодих на відповідальне полювання без нагляду.

Впевненість зникає того моменту, коли на дорозі з’являється статуя Богині, що танцює. Якраз та статуя, яку ще змолоду Вей Їн переміг з Лань Джанем. Цього не може бути.

Але ось воно є, йде прямісінько на них.

Коли хлопець ззаду намагається вибігти на неї, чоловік зупиняє його рукою:

— А-Юань, це Богиня, що танцює. Її мечами не перемогти.

І якщо Лань Дзин’ї звертає трохи уваги на його слова, то Дзінь Лін чимдужче летить на потвору і стріляє в неї. Очікувано, це не має ніякого ефекту. Декілька адептів біжать битися з нею на мечах, які тільки відбиваються від її тіла і не допомагають абсолютно ніяк. Хтось кидає талісмани, але і вони не змінюють ситуацію на кращий бік.

Він не збирався використовувати флейту, особливо так поряд до всіх відомих кланів, але все заходить далеко, і тепер від загрозою не тільки його життя, але і життя його сина і племінника. Тепер треба боятися за них, а не майбутніх наслідків. Можливо, доведеться залягти на дно на якийсь час і швидше втекти від усього світу. Знов. Але зараз найважливішим є врятувати цих дурних дітей, які навіть викликати когось дорослого не можуть. І куди взагалі Лань Джань дивиться?

Вусянь дістає флейту і прикладає їх до губ. Треба просто викликати когось з мертвих, тут повно чужих могилок, проблемою воно не буде. Він не робив цього давно, дуже давно, але і в такій небезпеці він не був так само давно.

Він починає грати.

— Батьку! — кричить розгублено Юань, адже не можна так відкрито називати їхні імена. У світі може бути повно А-Сяней, але чи багато в світі А-Сяней, які флейтою викликають мертвяків?

Вей Їн тільки хитає головою у відповідь. Сиджвей киває і біжить відволікати увагу Богині. Кілька адептів зупиняються поряд з ним і зозла фиркають:

— І це твій хвалений досвід? Зовсім розум втратив?

Вей Їн продовжує грати, очами стежачи за битвою перед ним. Дзінь Лін намагається прострілити її тіло, поки Сиджвей впевнено махає мечем.

Коли ті ж хлопці із шоком видихають і показують кудись в небо, Вусянь розуміє, що вдалося. Так, його можуть викрити, але тепер мертвець зможе впоратися з Богинею.

Чорне тіло летить в їхній бік, і довгі ланцюги навколо тіла створюють новий шум. Чоловік подумки радіє. Діти розбігаються в боки, опускаючи мечі, і чоловік усміхається на слова про відсутність досвіду. Радість зникає, коли мертвець встає посеред галявини, і вітер обдуває з обличчя чорне розпущене волосся.

Перед ним стоїть Вень Нін. Той самий милий і ніяковий Вень Нін, якого Вусянь вчив стріляти з лука, який допоміг під час війни з Венями, якого майже вбили і якого Вусянь перетворив на першого ходячого мертвеця. Примарного Генерала. Проблема в тому, що Вень Ніна вбили; і сталося ця тринадцять років тому.

Мелодія на якийсь момент збивається.

Проте думати зараз про це – означає програти Богині. А в них немає такого варіанту. Саме тому Вей Ї знов прикладає флейту до губ і грає мелодію з новою силою.

… знищити богиню …

Вень Нін коротко киває і зі стрибку летить до потвори, вдаряючи їй у скроню. Хлопці розбігаються в різні боки.

— Це … це … це ж Примарний Генерал!

— Його ж вбили …

— Хто його викликає …

— Ми помремо …

— Це він! — хтось кричить збоку, і боковим зором чоловік помічає, як Дзінь Лін показує на нього.

Сиджвей відповідає, зав’язується сварка, поки Вень Нін впевнено б’ється з Богинею, відламуючи їй то руку, то ногу. Пилюка розлітається навкруги.

І через кілька хвилин потвора падає додолу. І тої ж секунди, не даючи Вусяню порадіти від перемоги, адепти обступають Примарного Генерала. Спершу він стоїть, опустивши руки, але коли лезо меча впирається в нього, Вень Нін починає наступати на хлопця.

Знадобилась секунда, щоб в голові з’явилась потрібна мелодія. Вей Їн не знає, звідки він її знає, але вона якраз прекрасно підходить.

Починає грати. Вень Нін повертає голову на нього, знов опустивши руки, і майже слухняно йде на мелодію.

… йди на кургани …

Мить – і він зникає за горами і кущами.

Всі десятки голів спрямовані тільки на них. Вусянь помічає паніку в очах хлопця, розгубленість. Їх викрили, знають, хто приховується під чорною накидкою, і тепер не буде їм спокою точно.

— Хто ти?

— Яке ти маєш право на це …

— Це Вень Нін?

— Хто ти такий?

Сиджвей встигає кинути відволікаючий талісман, після чого обидва зникають в лісі, прямуючи на Кургани якнайшвидше. Кінець їхньому нудному життю.

А через кілька хвилин з’являється Ханьґван-дзюнь.