Привид Києва

21

Тепер вдумайтесь.

Привида Києва сьогодні збили, він врятувався, добрався по землі на базу, отримав інший літак, вилетів і вже на ньому збив 21-го.

Це пізда.

Я чоловік, але хочу народити від нього дитину
у мене не має сумнівів шо йому це під силу!

***

– Це пізда, – каже Мартин. Ніс в нього почервонів та лупиться – як на гріх, примудрився застудитися саме перед війною. – Ну ти взагалі нормальний? Тобі дозволу не дадуть!
Привид просто дивиться на нього. Спина в нього болить як чортищо, від нестачі сну горять очі, в цьому Мартин впевнений.

– Та ти ж подивись на себе, – вмовляє він. – Ти ж, блядь, ледь стоїш. Тебе лікар заверне нахуй, як той руський корабель.

– Даш машину чи не даш? – питає Привид, і Мартин знає: йому хочеться швидше в кабіну. В кріслі за штурвалом зручніше, ніж навстоячки, і миттєво приходиш до тями та відчуваєш приплив сил, це він знає по собі. – Не зайобуй вже.

Мартин зітхає. Цьому спробуй ще не дати, сам же ж візьме. А потім дожене і ще разів зо два чи наскільки завзяття вистачить. Вже дешевше дати.

– Хоч поїж щось, поки перевіряти будуть, – віддається він на ласку переможця. – Бо потім знову ніхуя часу не буде.

– Не можу їсти. Кави вип’ю, – каже Привид. Мартину чомусь страх як хочеться його обійняти. Та хоча б просто торкнутися плеча. Це, певно, від полегшення: дуже вже налякався, коли почув, що Привида збили, ось тепер після того, як адреналін збіг з кровотоку, тягне наробити дурниць. – Зі мною будеш?

З ним Мартин готовий не просто випити кави чи висмалити цигарку – з Привидом, бляха, він готовий взагалі все, що би той не запропонував. Завжди так було, ще з першої їх зустрічі на Клочківській, дурними дітьми. Як почнеш отак згадувати – краще і не починати, їй-богу, бо одне тягне за собою інше, а часу нема, і все ж таки Мартин пам’ятає, як це було вперше. Коли Привид – тоді ще, звісно, ніякий не Привид, а Сашко, – спитав його те саме, тільки мова не про каву була, а про піти до дівчат в сусідню общагу.

– Буду. Чекай, згуща принесу.

Справжню посмішку видно і з-під маски. Просто треба дивитися в очі, а не на підборіддя в шорсткій щетині, що прим’ялася від маски. Мартин і дивиться, аж поки Привид не здіймає запитально брови – мовляв, ти чого? Затупив?

Та нічого. Задивився просто. Такого, звісно, казати не можна, і тому Мартин поспіхом йде за кавою і повертається, тримаючи в руках два гарячі стаканчики. Згущенки мало, і всю її Мартин вколошматив в каву для Привида. Той любить солодке. До того ж лікарка казала, що від глюкози кращає зір. Та й взагалі…

– А собі що? – пригубивши, питає той і гострим оком зиркає у Мартинову каву. – Що, все мені? Гуманітарна допомога?

– Та вже пий, – бурчить Мартин. Йому страх як не по собі. Не хочеться відпускати Привида, він же ж бачить, як той стоїть – ніби розслаблено, перенесши вагу тіла на ліву ногу, але з тою ледь помітною напругою, яка видає постійний біль. Катапультуватися двічі поспіль – вбити хребет, так теж казали. Струс, якісь там пошкодження у хребцях та хрящах, треба встигнути відновитися, і попри те, що Мартин стовідсотково впевнений, що другий раз в одну дірку не прилітає, серце не на місці. А раптом прилетить. – Зараз пригонять тобі запасну коняку.

– Кицю.

– Кицю, – погоджується Мартин. – Про тебе вже скоро нетфлікс серіали знімати почне. Я серйозно. Донька дзвонила, казала – весь тік-ток гарячим сцить.

Видно, як до ангару бігом йде той старлєй, якого Мартин послав по дозвіл, як велика гостроноса птиця ледь помітно виглядає зі свого гнізда. Ніби клюва вистромила. Привид теж дивиться в той бік, ледь помітно посміхається, і за цю посмішку Мартин життя готовий віддати, хоч вона і ховається під простою чорною тканиною.

А колись же ж боялися ковіду. Носили маски, щепилися, бризкали руки антисептиком, чекали на закінчення пандемії. Зараз смішно навіть згадувати про це. Справжні проблеми тоді навіть не починалися…

– Дурня якась, – розслаблено каже Привид, і в цьому спокої вся впевненість чоловіка, що знає свою справу і робить її як слід. Його робота – збивати. – Вони б ще фан-клуб відкрили.

Мартин посміхається. Є і фан-клуб, просто не треба Сашкові про це. Не зараз. Нехай не думає про всякі дурниці, нехай…

Блакитна птиця повільно викочується з ангару, і видно, як механіки похапливо та діловито метушаться навколо, перевіряючи все в останній – крайній, скільки разів повторювати! – раз. Привид ковтає залишки кави і дивиться на Мартина так, що в тому ніби вмикають сирену. Тіло ціпеніє, пересихають обвітрені губи, хочеться лише того, чого робити ніяк не можна.

Побажати берегти себе. Сашко не зрозуміє, вони ж тут не для цього.

– Повертайся, – каже Мартин. – Ми тобі F-35 знайдемо. П’ятого покоління.

– І півроку перепідготовки? От ти хитрий, – качає той головою, віддає Мартину ще теплий від рук стакан. – Викинеш де-небудь?

“Бережи себе, – думає Мартин. – Бережи себе. Бережи”.

Він знає, що це дурне, неправильне. Треба думати про інше, треба навіть в думках не дозволяти собі слабкості, треба думати про збитих птахів – страшних, чорних, огидних ворожих птахів, що б’ють ракетами по мірняку, – але Мартин не може. Не зараз, коли стаканчик, дешевий шматок пластику, ще гріє йому пальці.

– Викину, – обіцяє він. – А волонтерам “Фантома” закажу. Хай буде. Щоб ти наступного разу автостопом до бази не вертався.

На хвильку в Сашкових очах він бачить яскраве, прозоре, неймовірно чисте небо.

В цій приголомшливо-ясній блакиті провидінням майбутнього падає двадцать перший чорний птах.

***
30

“Привид” став “Фантомом”🔥
Після того як наш ас збив 30-го, було прийнято рішення дати йому новий F-16. Бо якось незручно, що він на старенькому літакові збиває пачками усі ті русняві “анало говнет”. Треба дбати і про історію. Щоб у шкільних підручниках картинка гарніша була.

Так тримати! Слава Україні!

– Та брешеш. Де б ви його взяли?!

Мартин посміхається. За дві доби він спав десь три години загалом, і тепер у скронях тоненько дзижчать сталеві бджілки. Шалені, суко, бджілки. Донька їх любить, і у Мартина по кишенях завжди була пара штук. Тепер вона майже зовсім доросла, вчиться у Вроцлаві і, певно, береже зуби, але звичка залишилася, і зараз Мартин перебирає теплі м’які тільця цукерок, як живі малі створіння, що пригрілися під долонею.

– Та так, – з удаваною байдужістю каже він. – Я ж казав, волонтерам замовимо. А вони ж в нас сам знаєш які.

Очі у Привида вже не блакитні, а червоні від нестачі сну. Він в польоті проводить більше часу, ніж на землі, і це вже не перший день, тому шанс зробити фатальну помилку росте геометрічно. Рано чи пізно втома стане справді вбивчою, і Мартин не може цього допустити.

– Ні, ну а якщо по-чесному? – Привид обережно тре очі. Мартин пам’ятає, як воно відчувається: ніби сипнули піску або солі. В нього самого зараз перед очами пливе – як і завжди тепер після аварії, але Сашкове обличчя він завжди бачить ясно, нібі закарбувалося. – Де взяли?

– Ти краще спитай, де ми тобі взяли інструкцію з цього, блін, Ентерпрайзу, – відповідає Мартин. – Вчитися тобі ще і вчитися. То ізраїльська діаспора підігнала. Кажуть, від жидобандерівців жидобандерівцю.

Привид сміється так само, як колись у позаминулому житті, яке здається марою, що тане і мерехтить у золотавому сяйві кленів. Такі росли біля їх університетського гуртожитку – пишні, яскраві, червоно-гарячі. Якщо пройти тихою вулицею під ними, можна було дістатися парку Горького, а там курсанту завжди було чим зайнятися. І дівчата. Які ж там фланірували дівчата! Горді, статечні, показні…

Та вони – Сашко, ще ніякий не Привид, і він сам, Мартин, більше розмовляли про літаки, аніж про жіночі принади. Якось так повелося, що це було цікавіше: обидва з дитинства були закохані в небо, хоч одеситу Мартину логічніше було втрачати розум за морем. Але не так сталося, як гадалося – або, навпаки, саме так і склалося, як мало бути.

– Передаси подяку, – просить Привид, відсміявшись. Щось бачить у очах Мартина і нахиляється нижче. – Що? Знову голова?

І голова, і очі, і чорт знає що ще, але Мартин у житті не зізнається. Досить того, що тоді втрапив у халепу і вже не може літати, тільки дивиться, як літає друг – і робить все і ще трішки, щоб той літав безперешкодно, вільно, щоб його сталева птиця-киця була найліпшою, щоб встигав відпочивати та не мав жодних турбот, окрім однієї.

Вбивати ворогів. Мерзотних свинопсів, які бомбардують школи та пускають ракети по лікарнях, домівках та чергах до аптек. Мартин ненавидить їх так сильно, що важко дихати, і знає, що Сашко ненавидить теж.

У нього немає доньки у Вроцлаві. І дружини немає, навіть колишньої. Наче є якась дівчина – принаймні, Привид інколи замріяно дивиться у простір і посміхається так, що був би Мартин жінкою – певно, ревнував би. Але головна любов Сашка – елегантна сталева панна, що важить дванадцать тонн та за секунду розганяється на двісті п’ятдесят чотири метри, і от вона, нарешті з ним.

– Агов! Мартине? Друже, прийом!

Тепер в його голосі справді чутна тривога, і Мартин приходить до тями.

– Нормально все, замислився. І голова нормально.

Після тої аварії, де Мартин добряче приклався головою – дурний був, ще й не пощастило, – він почав стрімко втрачати зір. Польоти прийшлося спинити, і якби не Привид, якби не дружня підтримка, не надійне плече поруч… бачив Мартин, чим закінчують люди, що в одну мить втратили сенс і суть свого життя. Бачив, як вони зсихаються зсередини, меншають, як гаснуть їх очі, коли згасає полум’я душі. Привид врятував вже багатьох, кожен його успішний виліт – це лікарня, повна людей, в яку не вдарить бомба чи ракета, або школа, або дитсадок, які не розсиплються страшною купою цегли, що димиться, – але першим він врятував його, давнього друга.

За це Мартин любить його так, що подих перехоплює. І життя готовий віддати.

– Точно? – мружиться Привид і щось для себе вирішує. Дивиться на принадну, статечну, сповнену гордості та гідності сталеву панну, яка ще не відчувала приторку його руки, і навіть не зітхає. – Знаєш що, брате, підемо трошки перепочити. Я хоч дійсно цей талмуд подивлюся хоча б навскісно.

Дякувати богу. Значить, хоч трошки перепочине. Мартин йде, відчуваючи, як важка втома затоплює тіло, вузька казенна постіль здається найкращим ліжком в світі, і Привид, що лягає поруч та вовтузиться, щоб вмоститися на такій самій незручній постілі, бурмоче:

– Світло, блін, забули.

– Лежи вже, я сам, – каже Мартин. Його ще вистачає, щоб дотягтися до вимикача, а потім в їх спартанській кімнаті для відпочинку стає тихо і темно.

В цій темряві перед напівосліплими очима Мартина розгортається, розквітає і грає, немов море рідного міста, неймовірне українське небо, якого більше немає ніде. Воно палає, мерехкотить, йде шовковими складками, ніби прапор, лине до лиця, гладить та ніжно пестить, мов мамина долоня.

Це небо вони з Привидом завжди бачили на двох і завжди будуть. В це Мартин вірить так само міцно, як і в перемогу ЗСУ.

І як в те, що жодна сталева панна не встоїть перед Привидом. Та й та, що з плоті і крові – теж.

Та й чоловікам деяким краще б…

Цю думку Мартин не докінчує. Спить.

Їх палаюче небо спить теж, укриваючи землю долонями.

Chapter 3: 34

– Крі-во-ла-пов, – розтяжисто читає Гук. Він взагалі з таких, повільних і неквапливих дядьків, які спокійно збираються, спокійно беруть зброю в засмальцьовані важкою працею руки і так само спокійно, без зайвих емоцій вбивають ворогів одного за другим. Пілотний шолом в його великій руці здається порваним м’ячиком, з якого вийшло все повітря. – Кріволапов. І якого хуя він сюди приперся?

Гук родом з Полтавщини, а прізвисько взяв від дружини-западенки. Воно значить “водоспад”. Мартин тільки раз її бачив, і то на бігу – з колежанками-вчительками привозила зібрану допомогу, – але їй, здається, підходить. Галаслива, швидка, невтомна…

– Штурман всьо, – підсумовує Гук, не чекаючи на відповідь. – А пілота, суку, взяли?

Мартин знизує плечима. Йому не докладали, не на Сушці ж ганятися за збитим втікачем. На Сушці його вже наздогнав Привид, тепер черга інших…

– Хоч би не пристрелили під гарячу руку, – каже він, щоб щось сказати. Вочевидь, це залежить лише від долі, навіть не від наказу: чи пристрелять цього вилупка, спіймавши, чи ні. Якщо вирішить відбиватися…

На його місці Мартин би нахуй застрелився ще до того, як вперше сісти за штурвал. Або в колисці здох, всім би було краще.

– Нє, – серйозно відказує Гук, – він нам для Гааги треба. Сука, по мірняку працювати.

Мартин з подивом чує в його голосі справжнє почуття. Ненависть, глибоку глуху лють, велику настільки, що вона випирає з колеги по страшній роботі-війні з усіх боків. Вона в посивілих від гніву очах, в рухах брудних пальців, в усій поставі, навіть в тому, з якою відразою він тримає закривавлений шолом. Нема нічого дивного. Конкретно цей уйобок день за днем утюжив Чернігів. Мартин краєм ока бачив наслідки, і йому, військовому, цього вистачило з головою. Тут аби на шматки живцем не розірвали.

Над їх головами звично здригається небо, і Мартин посміхається крізь лють. Він знає цей літак, впізнає за голосом. Тільки дурні вважають, що всі літаки однакові. Що всі пілоти – більш-менш схожі: витримані, зі швидкою реакцією, без зайвих рефлексій. Хєр там вони однакові. Привид аж з лиця спадає, коли бачить, що ця тварюка і йому подібні роблять в Харкові, Сумах, Охтирці, повсюди, куди добралися, і попри всі зусилля Мартина літає все більш відчайдушно. Що з цим робити – незрозуміло.

– О, – каже Гук, – чуєш? Взяли.

Справді, десь з зеленки чутно галас, когось ведуть, ніби звіра, тріщать кущі та гілки. Нарешті, на світ являються двійко побратимів – Мартин забув, як їх звати, але вони обидва з чернігівських лісничих, знають тут кожен закапелок, кожну галявинку, кожну гілочку та кожний кущик, – і між ними, важко хитаючись на ногах, шкандибає товстун в синьому комбінезоні. З розірваної щоки струменіть кров, плямуючи перед колись білої футболки, в очах пусто – це шок, Мартин таке вже бачив. Хтось з хлопців-шукачів, вивернувши звідкілясь, різко та болісно б’є русака по кнурячому кендюху.

– Відставити! – рявкає Гук з несподіваною злістю, і Мартин бачить – він би й сам. З превеликою насолодою. Але не можна. – Він полонений!

– Сука він! – зривається у відповідь. – По спальнику ракетами хуярить! А-а-а, блядь…

Хлопця перехоплюють, відводять вбік, хтось дає йому прикурену цигарку, якою він і до губ не зразу попадає: дуже вже трусяться руки. Він чернігівчанин. Та всі вони зараз трошки чернігівці, сумчани, харків’яни, херсонці – українці, навіть ті, хто не має навіть краплі української крові. Он як Гук. Він хоча й з Полтавщини, але за походженням чистопородний московит. А душою – свій. Мартин колись сумнівався, не знав, що сильніше, кров чи душа. Тепер знає напевно.

– Тихше, – каже Гук, и від цього короткого слова полонений починає труситися, як у пропасниці.

– Я сдаюсь! Сдаюсь! Не стреляйте!

– Сука, – каже Мартин. Він не збирався, воно якось само собою. Його нудить від огиди, і таке відчуття, ніби груди набили мокрою ватою, мов у ляльки. Серцю немає де битися вільно, вдихнути глибоко теж нема куди, і це дуже болить. – От же ж сука.

Тютюновий дим обпікає рота – гіркий, міцний. До війни Мартин кинув палити, але яке там, знову почав. Інколи здається, що він збожеволіє, якщо просто зараз не ковтне гарячої сірої отрути. Привид це не схвалює, але і не осуджує. Ще б пак. Мартин сам бачив, як він кам’яніє обличчям, коли десь чує новини і не може не бачити, що саме стоїть за кожним “були обстріляні жилі квартали міста”.

– Тварюко ти гнойна, – каже хтось і ледь спиняє руку. – Гніда. По жінках з дітьми лупив! У мене теща в Масанах!

– Я работал по координатам! – верещить кнур, і з Мартина досить. Гарячий гіркий дим застилає очі, так що в них виступають сльози – теж пекучі та полинові. – Я работал!..

– В пеклі ти работал! – гарчить Мартин. Зарікався ж не дивитися новин, тільки оперативні зведення, але інформація, як вода, протікає в шпарини і щілини, тут не вбережешся. – Хулє ти сюди поперся, свиното?!

Все ж таки він бере себе в руки і відходить, бо не впевнений, що втримається і не затопить руському в обличчя. Не можна. Це цінний свідок. Може, і справді до Гааги доживе.

Телефон починає вібрувати в кишені, і Мартин вихоплює його побите тверде тільце, бачить знайомий номер. Це Привид вже сів і хоче знати, куди його біс заніс.

І, проти всіх жахіть війни, Мартин несвідомо починає посміхатися.

Він ще не знає, наскільки цінного свідка їм вдалося взяти, як не знає і того, що за пару-трійку днів російські пілоти перестануть потрапляти в полон, бо їх парашути перестануть розкриватися. Масово, самі собою. Просто так співпало, і, кажучи словами одного воскреслого журналіста, “родіна тебя всегда бросіт, синок”.

Нічого цього він не знає. Просто посміхається і видихає дим – в грудях, нарешті, розклало, серцю є місце битися. Як воно так працює? Хрін його зна. Але ж працює, і це найголовніше.

– Привіт, – каже він, і недопалок обпікає йому пальці, а якась вже звична, але незрозуміла гарячінь обпалює серце. – Цей вже тридцять четвертий. Ти їх всіх сьогодні вирішив перебити чи щось на завтра лишиш?

Привид переводить подих і каже:

– Де ти в біса взагалі? Їдь до мене, бляха.

Серце колотиться як дурне, як скажене. Як щасливе. Навіть зараз, навіть тепер – після Охтирки, Сум, Харкова, Чернігова, Маріуполя. Після руїн та жінок з дітьми, засипаних камінням та пилюкою. Вбитих, розтерзаних, розтрощених людей і життів. Навіть зараз.

– Скоро буду, – каже Мартин. – Перепочинь поки що.

В цю добу Привид збиває ще двох. Так вже склалося.

Нехуй шастать.

41

Здавалося б, шолом має тиснути, а маска – заважати, одначе ж ні. Під маскою миттєво стає комфортно, спокійно. Повітряна суміш лоскоче ніздрі, спалахують звичні вогники на системі зору, надійною важкістю на плечі лягають фіксатори, і літак ніби відзивається на доторк руки, що вже стала йому рідною.

Олександру теж випадає розкіш перевести подих. Тільки що на землі була звична передполітна хапанина, коли головою вже в повітрі, а ногами ще біжиш по бетонці, і кожен крок занадто повільний, ніби застряг ногами в річковому мулі або в піску, а тепер зверху опускається ковпак, і – все. Мамо, я в хатинці. В своїй хатинці.

В дуже непогано озброєній хатинці, що вже тут казати. Дякувати керівництву тут не те щоб було за що, але дали – і те добре. Передполітний чек-лист добігає кінця, долоні під рукавичками вже сверблять від передчуття штурвалу, коли в навушнику лунає голос, який він часто чує навіть уві сні:

– Привиде, викликаю.

– Плюс.

– Затримайся на хвилину. Дуже треба.

Що це ще за хєрня, питається? Але Мартин не просив би даремно. Олександр перехиляється на сторону, не відстібаючи фіксаторів, дивиться, як по бетонці до нього біжить Мартин. Світле волосся чубом стриміть над лобом, на розпашілому обличчі – роздратування навпіл з провиною.

Підіймати ковпак та повертатися в непривітний зовнішній світ зовсім не хочеться, але ж це Мартин. Його друг, навіть більше, ніж друг. За довгі роки поруч вони ніби вросли один в одного. Він таке бачив у дерев, що живуть поруч та інколи так сплітаються корінням та гіллям, що не розчепиш, не одразу навіть зрозумієш, де скінчається одне й починається інше. Зараз без слів зрозуміло: Мартину ніяково, що він смикає отак, перед самим злітом, але варіантів нема: мусить.

– Що таке? – питає він, коли Мартин, хекаючи, видряпується на трап. – Що трапилося? Відбій?

– Та яке там, блядь, відбій, – Мартин лізе в кишеню і витягає телефон. – Сказали срочно аж усратись, довбойоби штабні, сука блядь…

– Не матюкайся, – просить Привид. Мартину не личить. Ні, може й ввернути слівце-інше, але просто зараз матючиння здається неприроднім на цих тонко вирізьблених вустах. – Що трапилось, льотне завдання поміняли?

– Хєр там… – Мартин крізь шолом бачить його очі, переводить подих і вже спокійніше каже. – Треба фотку зробить. Для піару. Тьху ти. Для бойового духу в соцмережах.

– Вони там точно головою йобнулись, – каже Привид. – Мене-то не видко буде, а ти в масці відобразишся!

– Фотошопом затру, – каже Мартин, але Привид хитає головою. Знає він, які бувають спеціалісти.

– Взяли б, бляха, із Топ Гану, – бурчить він, відбирає телефона. В рукавичці йому незручно, Мартин це розуміє без слів та стягає її з лівиці.

– Давай вже, блін, пілі селфач, – він зітхає. – Що написати? Є побажання?

Лискуча куля шолома не влізає в кадр, і Привид невдоволено совається в кріслі. Нарешті, ловить своє зображення і натискає на гашетку. Тьху ти. Робить знімка.

– Пальцями ще ракету візьми, – радить Мартин, і якби це був хтось інший – вже отримав би на горіхи за знущання. Але Мартину можна.

– Може, ще танка на долоньку посадить? – гримає Привид, одначе складає пальці правиці, ніби охоплюючи недобру білу голівку ракети та робить ще знімка. – Все, забирай, блін!

– Я тебе кохаю, – серйозно каже Мартин. – Хто б інший вже за руським воєнним кораблем послав би.

– Когось іншого і послав би, – Привид віддає йому телефона та дивиться Мартинові в очі. Оця паскудна каламуть, що з’явилася після аварії, на мить ніби розчахнулася, і в двох каро-зелених яскравих вічках він бачить все, що Мартин мовчазно та вперто носить у собі. Добре, що його лице зараз прикрите – не втримався б. Як хочеться знову літати парою, як колись, якими вони були дурнями, що не цінували цієї радості раніше… – Але ти теж не наглій.

– Не буду, – обіцяє Мартин і вдягає його долоню в теплу рукавицю. – З богом, Привиде. Надери їм дупи.

– Оце і напиши, – каже Привид, знаючи, що про дупу не пропустять. Напишуть щось романтичне, бойове. Та й байдуже.

Він сподівається як слід надрати руських дуп. Треба ж за сорокет перевалити.

Chapter 5: 41

Пам’яті Ан-225 “Мрія”, яку знищили руські окупанти і загарбники.

Але ми її відродимо, тому що Мрії не вмирають.

***

– Давай, Мартине, в тебе п’ять хвилин! – швидко каже Галя. Псевдо в неї таке, що не одразу вимовиш: кендериця. Мартин спочатку думав, що то щось образливе, потім – що справа в зачісці, в тугій косі, що дійсно схожа на чепурний золотавий качанчик дрібної кукурудзи. Це вже потім виявилося, що Галя має такі спритні руки, що в них миттєво може сховати майже все що погано лежить – і перекласти туди, де воно буде працювати з повною віддачею, а кендер взагалі якась фантастична тварюка, що вміє тягти все що гвіздками не прибите. Саме кендерку Галя грала в останній довоєнний сезон рольових ігор, і ось – пристало.

Одним словом, простіше вже прийняти як є. Кендериця то кендериця, не якась там драконяча матір, і то вже хліб.

Мартин йде за нею поспіхом, пірнає під низьку білу стелю, завертає праворуч. Десь дзвенить скло, гостро пахне якимось лікарським начинням, долинають голоси – в жодному немає паніки, і Мартину стає трохи легше, – і, нарешті, в маленькій кімнатці з без вікон він бачить Привида.

Той сидить, схилившись набік, і повільно кліпає очима: приходить до тями. Комбінезон з нього стягли до пояса, видно, що по спині розтікається здоровезна червоно-синя пляма гематоми, але це все повна хєрня. Те, що найбільше лякає Мартина, не має до синців жодного відношення.

– Йди сюди, – каже він, не даючи собі клопоту задавати ідіотські питання на кшталт “як ти?”, “що трапилося?” і навіть “чим тобі допомогти?” Привид хуйово, це і так очевидно. Трапилася війна з усіма її звірствами, а от допомогти… допомогти Мартин може спробувати. Аби ще тільки вийшло! – Давай. Ось так.

Привид весь ніби з каменю. Застиглі скрижанілі плечі, набухлі вузли на вилицях та підборідді, осклянілі очі – шок, це зрозуміло. Мартин його не засуджує, він теж бачив той ангар. Але часу обмаль, ось-ось з’явиться яке-небудь начальство – воно завжди напоготові, аби з’явитися у найгірший момент, – і якщо хтось зі штабних побачить Привида в такому стані, то хрін йому, а не штурвал та бойові виліти. Тому Мартин притискає до себе стрижену голову з пасмами сивини на скронях і тримає так. Час калатає в ньому скаженим метрономом, швидко, швидко, ще швидше! – але Мартин гладить цю нещасну посивілу голову і мовчить так голосно та щиро, як не можуть звучати жодні слова.

– Тільки каркас, – нарешті, каже Привид. Голос в нього скреготливий, ніби теж з каменю. Один кремінь тре інший, аж до гострих болісних іскор, що підпалюють щось і в Мартині теж. – Тільки каркас. Кабіна, ліве крило, частково фюзеляж.

Мартин не стільки слухає ці важкі кам’яні слова – як вони підіймаються з глибин, незграбно котяться, лунко стикаючись між собою, як викочуються назовні і падають, падають…

З кожною такою каменюкою Сашку стає легше. Мартин пестить гостро наїжачену зачіску, пропахлу димом та сморідом згарища, і слухає, збирає це каміння. Перекладає до власного серця, що щемить все дужче.

– Навіщо?! – відчайдушно видихає Привид. Його подих гаряче торкається Мартина під груддю, застрягає в теплій флісці, вовтузиться в ній, як маленька тваринка, і так хочеться накрити долонею, затримати, втішити. – Нащо? Що це за… нелюди, орда! вона така була одна-єдина в світі, це як Джоконду!..

Він замовкає, бо Мартин міцніше притискає його до себе. Нескладно притуляється стегном до столу, на якому ще парують скривавлені серветки і ще якийсь медичний мотлох – Галя не встигла прибрати, але зараз повернеться, треба встигнути. Конче треба. Не можна лишати в такому стані не тільки Привида і друга, а взагалі будь-яку живу людину. Сашко завжди обожнював цей літак, відносився до Мрії як до живої їстоти, хотів коли-небудь власноруч нею кермувати… і ось.

– Буде друга, – каже Мартин так жорстко і твердо, ніби всі камені чужого відчаю склалися в надміцний незламний щит, яким він просто зараз закриє Сашка від горя. Дасть відсапатися, перевести подих, ковтнути води – отямитися, щоб жити далі, навіть коли мрія всього твого життя, заповітне бажання порохом просипалося з безсилих рук. – Чуєш? Буде друга. Відбудуємо. Ти її ще обкатувати будеш.

– З тобою.

Так тихо, що Мартин скоріше відчуває дотик цих слів, ніж чує їх. Знову гладить суворий сивий їжак волосся і запевняє:

– Якщо захочеш – зі мною. Ну? Разом. Віриш, Сашко?

Довгий преривчастий вдих – і у відповідь тихе, але тверде:

– Вірю. Все, друже, пусти. Вже пройшло. Щось мене так поплавило – сам не думав.

Відпускати Привида не хочеться, але Мартин покірно робить крок назад, озирається, шукає йому щось прикритися. По плечах вже мурашки повзуть, кому це треба? Нікому.

В дверях виникає Галя, бачить, що все вже під контролем, і, ховаючи полегшення, сварить:

– Розвели тут! Привиде, тобі взагалі лежати ще треба, я що казала? Лягай!

– Просто зараз, навіть не повечеряємо? – язвить Привид, і Мартина зненацька роздирає сміхом, як Привида нещодавно роздирало каменями страшної втрати. Він пирскає, пхикає, намагається затиснути рота долонею – яке там, сміх так і лізе з нього, як лава з вулкану.

Коли Галя підносить йому ватку з нашатиром, він все ще сміється – майже болісним, нездоровим, неприродним сміхом. Від нашатирю перехоплює подих, і Мартин нарешті знову приходить до тями.

– Все, – каже він. Привид дивиться на нього с сумнівом. – Правда, все.

– Добре, – каже той. – Тобі – повірю.

За три дні потому флайрадар починає показувати, як над Києвом невтомно і грізно кружляє Мрія із позивним “FCKPUTIN”.

Коли Мартин показує це другу, Привид тільки міцно стискає його плече.

Chapter 6: 53. Будемо жити.

– Заїдь ти до них, може, тебе послухають, – просить Сашко. Він ніколи не просив Мартина про дріб’язкові речі, і зараз так само. Бо ця – не дурничка, у нього вже котрий день серце не на місці. – Це ж я їм онук, а до тебе вони завжди прислухалися.

 

– Коли це таке було? – Мартин справді намагається згадати – і вірно. Сашко весь вдався в дідуся, славетного капітана Титаренка, який провів свою другу ескадрілью від рідної Київщини аж до Берліна, і як раз за це обидва старики і вважали його ще тим шибеником. Але до найліпшого друга свого бешкетника Леонід Федорович та Ольга Ярославівна ставилися аж ніяк не краще. – Коли нас за вуха з планера знімали?

 

Було і таке. Ох, та чого тільки не було. І ледь не піднятий на крило планер, і канатна дорога в зелених вербах над Десною, куди обох пацанів здавали на все літо заклопотані роботою батьки, і стрибки з парашутом, зробленим з старого простирадла, і страшна евакуація вісімдесят шостого, і тепле море під Одесою, і взагалі все те яскраве, дорогоцінне, незгорянне, що зветься скарбами дитинства та лежить у кожній живій душі – і що вони з Сашком ділили на двох.

 

– А хоч би й тоді. Мені обіцяли дупу надрати, а тобі – тільки вуха, – суворо нагадує Привид. – Врешті, я вже намагався, язика собі обідрав – не слухають. Може, хоч тебе…

 

Мартин довго їде – спочатку труситься в попутці до міста, нашорошеного війною, потім через метро, що стало величезним бомбосховищем, добирається до стадіону і, нарешті, повз блокпости прямує у самісінький центр, де в старому будинку, облямованому розписними кахлями, вперто живуть двійко старих, що навідсіч відмовляються їхати в евакуацію.

 

Товсті двері, широке чисте парадне, смішний старий ліфт у дротовій чорній сітці, целулоїдна кнопка дзвінка – і після довгого очікування, сповненого тихими старечими кроками, клацає замок.

 

– Мартине!

 

Стара до прозорості жінка з тонким сніговим пухом волосся, що прибране в зачіску, повільно рухається просторою кухнею. Мартину ніяково настільки, що пальці на ногах підібгаються самі, він каже:

 

– Ольга Ярославівна, та я не голодний, я… я давайте допоможу?

 

– Сиди вже, помічник, – лунає незворушна відповідь, і сухий старик навпроти ледь помітно хитає головою – мовляв, не чіпай її, не треба. Але сам підіймається, стукає палкою по блискучо-чистій підлозі, тягнеться до широкої тарілі з печивом, виставляє на стіл.

 

Мартину страх як хочеться дати їм хоч щось. Грошей обидва не візьмуть, це очевидно. Ліків в нього нема, та і це ж треба знати, які саме ліки! Він майже в розпачі дивиться на те, як неймовірно стара жінка, прозора, ніби прадавня викопна мушля, повільно готує для ньго чай, кладе в кришталеву розетку сухе київське варення, як накриває на стіл так само звично, як робила це сім десятків років поспіль, а то й довше…

 

Тут його, нарешті, пробиває думкою, і він швидко каже:

– Я зараз. Машину переставлю і назад. А то евакуатори…

 

Нічого розумнішого в голову не прийшло, які там в біса евакуатори! На фронт відправлено все, що може рухатися – і воно їздить, возить, труситься розбитими дорогами, тягає непідйомне тіло війни, рятує тих, кого ще встигають рятувати, довозить хліб, воду, ліки, зброю, одяг, очманілих від страху та крижаних від гніву людей. Тут вже не до того, хто як напаркував свою сталеву ластівку, але старі люди – що малі. Вони завжди думають трошки в минулому, як діти – завжди трошки в завтрашньому. Тому Мартина ніхто не зупиняє, тільки Ольга Ярославівна вслід йому суворо каже:

 

– Багато не пали. І взагалі кидай цю потворну звичку. Дівки любить не будуть.

 

Вона завжди так каже, і він завжди відповідає так само:

 

– Так спочатку ж літаки!

 

Знову двері, парадне, мармурові сходи, начищені до блиску – ані пилиночки, ані папірця, тільки між горщиків з квітами на вікнах сидить забутий кимось м’який заєць з довгим рожевим вушком, – і вулиця, повна димного весняного світла, знову приймає Мартина. Чергу він бачить відразу і розуміє, що бачив її і десять хвилин тому, коли поспішав повз неї, просто не відмітив її у свідомості, бо де він і де черга.

 

Дружина б вже мозок виїла. Десертною ложкою. Та й бог з нею, з Настею, казали ж йому з самого початку: не бери за себе росіянку, гірше того, москвічку. Не послухав, думав, що самий розумний, ото і маєш собі. Хоча і це вже такі давні справи… але ось що робити з чергою? Мартин у житті своєму по головах не ліз.

 

Він зупиняється в самому хвості довжелезної змії, що тісниться між стіною будинку та червоно-білою стрічкою, якою за якимось дивом затягли проміжки між тоненькими молодими каштанами. Попереду нього важка жінка в драповому старому пальті, поруч неї дівчинка водить пальцем по розписних кахлях, що прикрашають стіну.

 

– Аня, перестань! – різко каже жінка. – Сколько можно!

 

Попереду хтось розмовляє по мобілці, чутно тільки “їхати… Кривой Рог… Польща пропускает, только ждать долго… да ты шутишь, что ли? Какое там! Кому мы тут сдались, все нас бросили!..”

 

– Мама, – по-дитячому голосно каже Аня. На вигляд їй років шість. – Мама, а дядько – воєнній?

 

Жінка повертає голову. Дивиться на Мартина, ніби шматує його поглядом, і одного цього достатньо, щоб знати, що буде далі. Він весь підбирається серцем, змушує себе приготуватися до образи, пекучого болю несправедливих слів, до всього, що може сказати військовому власної країни жінка, що ночувала з онучкою в бомбосховищі, а тепер три години поспіль стоїть у черзі за молоком в центрі Європи. В двадцять першому сторіччі.

 

– Военный, – повторює вона і якось ніяково, ніби вперше у житті, поправляє себе. – Військовий. А что же вы молчите, господи? Идите вперёд.

 

Це настільки несподівано, що Мартин робить крок назад. Натикається на когось. Той не зойкує, а каже густим голосом:

 

– Давай-давай наперед, синку. Люди, пропустіть! Це ж свій, ну!

 

– Та ви що… – починає Мартин, але його ніби підхоплює струменем бурхливої ріки, тільки замість води – люди. Кожен торкається його, підштовхує, намагається потиснути руку, щось вигукує чи шепоче, ніби передає з рук в руки, аж поки все величезне зміїне тіло не лишається позаду, а перед Мартином з’являється страшно втомлена жінка за наспіх переобладнаним прилавком. Окрім молока, привезли ще й хліб – велика цінність! – і навіть яблука.

 

– Що вам? – питає вона, і Мартин розуміє, що вона його не бачить, що спить з відкритими очима, а замість себе залишила працювати те, що зветься автопілотом. – У нас тільки готівкою.

 

Мартин бере три літри молока, буханець хліба і два кілограми яблук. Великий скарб для двох старих, які не те що чергу не вистоять – дай бог, щоб змогли самі спуститися до бомбосховища. Звісно, до них має їздити соціальний працівник, але де він, той працівник…

 

– Двісті чотирнадцять гривень п’ятдесят копійок, – каже автомат по формі продавчині, і Мартин ще не встигає витягти гаманця, як хлопець геть не військової зовнішності, що був у черзі першим, витягає з вуха ейрпод і каже:

 

– Я заплачу. Йди, солдате, бий цю наволоч.

 

Такого пекельного сорому Мартин в житті своєму не відчував. Він нащось намагається витягти гроші, але хлопець – підрізані штані, якесь дурне чортишо на шиї, дорогий телефон, – відтісняє його плечем і повторює:

 

– Я заплачу. Блін, в мене цигарок тобі нема, тільки стіки…

 

Мартин швидко йде геть – боїться, що не зможе видихнути все те, що стоїть та млоїть в грудях, – і тільки в останню мить чує, як Аня питає у бабусі:

 

– А він танкіст? Как папа?

 

– Нет, детка, – відповідає та і швидко витирає очі. – Нет. Он лётчик.

 

В великій квартирі, де відлуння ганяється за відлунням по поцяткованному сонячними зайчиками паркету, пахне малиною і домом. Де вже Ольга Ярославівна знайшла те печиво, Мартин намагається не думати, але кладе свої подарунки і каже:

– Це з адміністрації передали, а я забув. Від Кличка. До дня… до дня українського добровольця.

 

Леонід Федорович дивиться на нього з насмішкуватою повагою і підіймає палець – мовляв, молодець, хлопче, гарно брешеш.

 

– Ми ж не добровольці? – дивується Ольга Ярославівна, бере одне яблуко – рум’яне, червонощоке, – і дивиться на нього, як на диво. – Але дуже вчасно. І молоко…

 

– Сашко дуже просить, щоб ви їхали, – каже Мартин, поки йому ще не поплавило серця і він може думати про справи. – Дуже просить. Ми допоможемо, правда. У Львові красиво, спокійно, ви ж завжди хотіли там погостювати, і це ненадовго зовсім. Тиждень-другий – і назад!

 

– Ні, – тихо і твердо каже стара. Ставить перед Мартином чашку чаю, кладе те саме яблуко – вже мите, порізане на рівнесенькі скибочки, коли тільки встигла! – Ні. Ну сам подумай, яка з мене львівянка? В мене і вишиванки нема.

 

– Ольга Яросла…

 

– Ні, – так само тихо, але вже жорстко відповідає вона. – Сашкові скажи – у нас все добре. Сусіди приходять, хто залишився. Соціальна дівчинка вчора звонила, аж плакала – не може з лівого до нас дістатися. Обіцяли, дадуть когось іншого. Та ми й самі…

 

– Будем жить, – каже старий, і на мить Мартин бачить крізь зморшки та сивину, крізь старечу гречку по всій шкірі та вицвілі від віку очі – того, молодого й жвавого, впевненого, щирого Маестро, що гнав окупантську наволоч з неба над рідною Україною. Що довів свою співочу ескадрілью до Берліна і назад. Що на дотик, на смак, на подих визначав, що б’ється над рідною землею і дихає її неповторно-блакитним небом. – Чуєш? А Сашку скажи, я ним пишаюся. Тільки прізвисько дурне, Привид якийсь. Звали б Месником.

 

Мартину дуже хочеться сказати, що Месники вже є, що це супергеройська франшиза, одна з багатьох, і що всі вони, всі ці Бетмени та Супермени, навіть взяті разом, заслабкі порівняно зі справжніми. Що тепер діти будуть клеїти на шкільні рюкзаки і пенали не Залізну Людину чи Чоловіка-Паука, а портрети Шевченка та Франка в бойовому строї. Але він мовчить, сьорбаючи чай з варенням і яблуком, а про печиво каже:

 

– Сказали, і так товстий, в кабіну не влізу.

 

В кабіну він не влізе за іншої причини, але не треба турбувати старі підтоптані серця. Найчистіші, найміцніші, які він у житті своєму бачив. Нарешті гостювання сягає кінця, і він збирається, незграбно тупцяє в передпокої та ніяк не може відкараскатися від почуття, ніби бачить обох старих востаннє.

 

Це хєрня, повна хєрня, просто він втомлений, от і лізе в голову маячня. А ще від Сашка вислуховувати, який він молодець, двох старих не зміг умовити поїхати в безпеку. І вислухає ж…

 

– Йди сюди, синку, – каже Леонід Федорович. Прихиляє палицю до стіни і міцно, не по-старечому дужо обіймає Мартина за плечі. – Ну. З богом. Сашка поцілуй.

 

– За яблука спасибі, – підтримує чоловіка Ольга Ярославівна. – Тепер точно вистоїмо. Чорта їм лисого, а не Київ.

 

Мартин виходить, ще дихаючи запахами непокинутого житла, паркетного поліролю, яблук, малини та чаю, двох старих людей, квітів у горщиках, величезної бібліотеки аж під стелю, мільона різних дрібниць, дбайливо підібраних в одне довжелезне життя на двох, і не бачить, але відчуває, як старий Маестро хрестить його в спину.

 

– З богом, – шепче він. – Сашка бережи.

 

І закриває двері.

 

Мартин палить, як давно вже не палив. Втягаючи дим на повні груди, в яких щось клокоче і не хоче розходитися, хоч плач. Плакати він не може теж, хоча це було б полегшенням, але яке там. Був би жінкою, може, було б легше. А може, й ні. Точно ні, якщо згадати сухі очі Аніної бабусі. Де зараз її син-танкіст, на яких теренах боронить Україну?

 

Мартин на мить підіймає очі до високих вікон старого будинку в розписних кахлях і бачить – справді бачить! – сто раз бачену стіну в пожовклих фотокартках. Літаки, літаки, літаки, співоча ескадрілья у повному – ще тоді повному! – складі, Сергій Скворцов, знову літак, цей окремо, з нотними знаками на фюзеляжі…

 

– Будем жить, – погоджується він і йде геть від будинку, що став фортецею Києва разом з усіма своїми товаришами, і двох старих героїв, що обрали його боронить замість бігти.

 

Поки є хтось, хто захищає своє, жодних шансів у ворога немає.

55 (та хто б їх там далі рахував, господи)

20 березня 2022 року в мережі з’явився телеграм-канал Привида Києва.
За добу він набрав більш як 50 тисяч підписників

– Я повернусь, – сказала донька, і Мартин неймовірним зусиллям стримав лайку на самому кінчику язика. Аж засвербило. – Ну що ти так дивишся? Я українка! Я теж її захищатиму!

– Нікуди ти не повертаєшся, – розсердився Мартин. От же ж блін, виростив на свою голову, хоча це, звичайно, несправедлива думка. Він Софійку майже не ростив, нею весь час займалася дружина, і це, можливо, було неправильно, але в їх полку у всіх було саме так. Це тепер стали брати дівчат навчатися, і не тільки на штурманів, а й на пілотів, а двадцять років тому про таке і не чули, тож чоловіки йшли служити, жінки – працювати де доведеться та ростити дітей. Софійку до нього тягло, це він пам’ятав – як тоненькі дитячі пальці торкаються долоні, як відчувається її легке тільце на власній шиї, – але робота, завжди робота… – І не думай. Тут війна, тут вбивають. Твоя робота – вчитися!

– Та ми все одно тут не вчимося майже! – гарячо запевнила маленька дівчинка в каламутному моніторі. Зображення нечітке, і тому Мартин бачить в ній не майже дорослу жінку, студентку аж цілого другого курсу пристойного вишу, не майбутню магістрантку, дружину якогось європейського хлопа, до якого Мартин вже не відчуває геть нічого доброго, і не турботлива мати мартинових майбутніх онуків – ні. Він бачить п’ятирічну Софійку, що стрибала на батуті під його наглядом, невдало підскочила і перелетіла через пружний гумовий бар’єр просто на асфальт. Минуло півтора десятки років, а Мартин досі пам’ятає нутряний батьківський жах і ту застиглу в часі, як в густому абрикосовому сиропі, нестерпно-довгу мить, коли Софійка ще не кричала і не плакала, а дивилася просто йому у вічі дуже здивованими очима. Її маленькі вуста склалися здивованою “О”, очі теж скруглилися, в них ще навіть не бриніли сльози, а Мартин за цю неймовірно розтягнуту секунду встиг передчути та передбачити все те страшне, що могло скоїтися з його донькою, такою маленькою, такою вразливою до будь-якого лиха!

Потім нескінченне секундне пекло, в якому зішлося все страшне в світі, скінчилося з майже фізично чутним ляскотом, і Мартин знову зміг дишати. Софійка заволала, з подряпин на лікті і колінці дрібними краплями виступила кров, парадні білі колготки розійшлися брудною дірою, якась жінка, що була неподалік, кинулася до дитини наввипередки з Мартином і мільон коліщат життя завертівся далі. Але Мартин не забув. Зараз, дивлячись в віконце старомодного скайпу – втомлений довгим життям ноутбук не тягнув нічого більш сучасного, – він знову був в тій страшній перерозтягнутій миті, знову бачив здивоване коло рота і сльози, що ще не вилилися, бо тільки-но проступили. Бачив, як Софія перелітає через пружний гумовий край – і відчував свої безпомічні повільні руки болісно-безсилими.

– Ні, – сказав він. Мара трошки відійшла і дала можливість дихати. – Ні. Софіє, я тебе прошу. Я – прошу. Ти… ти розумієш, чому військові завжди відправляють своїх в тил? В евакуацію, світ за очі?

– Бояться, – тихо відказала Софія. В її голосі бриніли сльози образи. – Ти досі думаєш, що я в тебе не вірю. Що думаю, ви програєте. Тому і не хочеш, щоб я була поруч. Привид би так не зробив. Привид би дав мені роботу! Щось робити, хоч марлю різати, хоч сітку плести, щоб я не відчувала, як життя проходить повз мене, війна іде, а я сиджу на парах, як якесь одоробло, якому “какая разніца!”

В Мартина вже в грудях палала дошкульна і груба відповідь, але Софійка згадала Привида, і йому чомусь заклало, а довга негарна сентенція про соплюх, що лізуть в геройки, так і не побачила світу.

– Хочеш, я його покличу? – так само тихо спитав Мартин. – Без питань. Він зараз тут неподалік. Він тобі скаже те саме, що я. Чоловік може дратися в повну силу тільки коли знає, що його найдорожчі люди – в безпеці. Якщо ні, якщо він постійно згадує дім і не знає, чи був туди приліт, чи не трапилось там щось – розумієш? Не можна дратися з розірваним серцем.

– Мартине, ти що тут за політінформацію?.. – донеслося зі спини, і Мартину здалося, що перервався зв’язок: зображення зависло, широко розкриті очі та вуста знову нагадали йому про той день, коли він вперше не зумів бути ідеальним батьком. А скільки ще буде таких днів! – Ох. Даруй, друже. Привіт, мала.

Вона дивилася з екрану ще декілька секунд, поки змогла заговорити.

– Дядько Сашко. Ви – Привид?! Ви?!

– А хто ж іще? – здивувався він і приклав пальця до вуст. – Військова таємниця. Її треба берегти, а це дуже важко – берегти щось важливе. Ось твоя робота у війну, гаразд? Зумієш?

Софія зненацька почала плакати, і це було так нестерпно, що в Мартина ніби гарячі камінці прокатилися під шкірою на вилицях. Не одразу він зрозумів, що вона і сміється теж – водночас, ніби літній дощик, що йде у сонячний день.

– Зможу! – плакала вона. – Я зможу. Ми кошти збираємо. Ми… ох, дядьку Сашку, ви бережіть себе, ви…

– Ну блін, понеслася, – пробурчав Мартин, але на його плече лягла важка долоня Привида. Той перехилився наперед і повільно, щоб в бурі емоцій та невпевненому вайфаю з мобілки не загубилося жодного слова, сказав:

– Софіє, дитино. Тобі буде куди повернутися, чуєш? Ми її тобі збережемо. Все життя вчились саме на цей випадок. В тебе буде твоя країна, віриш?

Поки Софія героїчно шморгала носом і гамувала сльози, Мартин сидів і лише відчував гарячу долоню Привида, що водночас прижимала його, гріла, заспокоювала і якимось незрозумілим чином перетворювала роздратування, тривогу та втому на спокійну впевненість: так, їм вдасться. Вони зуміють, зможуть. Софійці не треба буде все життя поневірятися в чужих краях, хіба що сама захоче залишитися – але Мартин сумнівався. Вони з Привидом – і ще багато, багато змарнілих від втоми, неймовірно впертих та самовідданих чоловіків і жінок, – мали єдину мету: зробити його Софійці і всім іншим українським дітям безцінний подарунок.

Країну. Велику, єдину, міцну. Дім, куди можна повернутися і який треба будувати кожним маленьким життям. Софія вже давно втишилася і тепер розмовляла з Привидом про якісь дріб’язкові речі, а Мартин все ще бачив її – цю майбутню Україну, не пошматовану війною, а квітучу, сповнену єдністю розбудови так само надійно, як зараз вона була сповнена люттю святої боротьби.

– Домовилися? – проговорив Привид над його головою, і Мартин прокинувся від мрії і побачив, що Софія вже посміхається і киває.

– Слухайте, – сказала вона перед тим, як попрощатися, – дядьку Сашку, ви просто… а, та що там. Може, хоч ви зумієте його, – тут вона зухвалим оком кинула на батька, – перевчити зі скайпа на телегу?

– З літака на телегу не зміг би. Зі скайпа… подивимося, – Привид усміхнувся і ледь чутно стиснув Мартину плече. – А нащо взагалі?

– Щоб він за вас його вів, – серйозно пояснила Софія. – Розумієш? Як Холмс та Ватсон. Я б підписалась. Просто… мені так легше стало. На сто тисяч тонн. Я донесу оце, що ви мені сказали, до інших, але не до всіх. А треба всім! Я ж не одна тут така… перелякана…

Привид зітхнув тихенько і пообіцяв, випередивши Мартина на коротку хвильку:

– Та заведемо, щоб воно таке ні було. Його хоч гуляти не потрібно, як того собаку?

Нарешті вона засміялася щиро, без краплі сліз на донці, і Мартина відпускає зовсім. Господи, а правда ж: на тисячу тонн легше. Як це Привид робить, хто його зна, але…

Вже після, коли обидва палили на подвір’ї, глибоко затягаючись міцним тютюновим димом, Мартин пробурмотів:

– Дякую. І пробач за оце все. Діти, блін, такі діти…

– Не починай, – спокійно відказал Привид. – Гарна в тебе дівчина росте. Наша. На кого, ти казав, вчиться?

– На міжнародні відносини. Чи міжнародну екологічну безпеку, забув. Щось точно було з екологією.

– Нормально, – похвалив Привид, насмішкувато подивився на Мартина. – Чуєш, батько року, ти навіть не починай себе картать. Головне ти в ній виховати встиг. їй не похуй. А все інше прийде. До речі, давай і справді спробуємо?

Мартин дивився на нього так, що будь-хто, окрім Привида, вже б злякався чи засоромився. А той – ні, як з гуски вода.

– Інформаційна війна зараз як раз на часі, пам’ятаєш, що на нараді говорили? Отож. Заведи, будь ласка, цю скотину. Будемо вдвох писати.

Недопалок обпікав пальці, а Мартин все не міг відвести від Сашка очей. І як тому завжди вдається підбивати його на якісь дурні авантури? Але вдається, годі й пручатись. От і зараз вдалось.

– Добре, – покорився він, витяг запасний телефон, змінив сімку, мружачи короткозорі очі, та взявся до справи. – Чекай, фотку знайду…

Привид не попереджав його, кажучи щось на кшталт: “будь обережний, перевір тричі, чи на тій фотці нема чогось зайвого”. Тут дурних не було і необачних теж, але фатальну помилку Мартин все ж зробив.

Забув закрити коментарі до першого ж запису з запрошенням долучатися до каналу Привида Києва.

– Та що там, бляха, таке в тебе долбає? – не витримав Привид хвилин п’ять потому. Телефон в кишені Мартина не просто стрибав гопака, а перейшов до режиму “на зліт” та сіпався, бо не мав куди летіти. – Хто там тобі наярює?

– Мені? – гмикнув Мартин. – Це тобі, друже, наярюють. Шанувальники таланту. Хочеш, почитаю, поки цю лавочку не прикрито?

Привид знизав плечима. Мартин розцінив це як дозвіл робити що заманеться.

– “Привиде, я вмію все на світі і борщ, візьми мене за себе!”, – процитував він перше, що кинулося в вічі. – Сорок вісім відповідей, вже пересрались, який борщ правильний. О. Тут хлоп пише, що теж хоче за тебе. І ще один. “Привиде, любий, ось тобі мій нюдс” – гхм… а нічогенька така… і одразу срач. Але криків про те, як тебе раді бачити і як тебе люблять і бажають удачі, переважна більшість.

Привид взяв у нього телефона, що безперервно трусився і блимав. Вимкнув звук. Потім відключив вібрацію – так само спокійно і по-діловому, як в кабіні вимикав який-небудь датчик, що забарахлив. Пробіг очима останні декілька повідомлень. Мартин бачив, що їх стрічка нескінченна: варто було прочитати десяток, а знизу вже наростала сотня нових.

– Аж жалкую цю розвагу зупиняти, – пробурчав Привид. – А донька твоя, Мартине, розумниця. Бачиш, як все вірно передбачила. Я б сам не допер, що таке людям треба… до речі, ти хоч не проти, що я на тебе оце повісив?

Мартин посміхнувся, глянув на ленту коментарів – та росла на очах, невпинно, мов життя. Як у житті, в ній щомить спалахували срачі, блимали палаючі серця, крутилися щирі і не дуже посмішки, острівцями виринали світлини, не завжди пристойні, і відчайдушні, як поцілунок зненацька, зізнання.

– Напиши їм щось, – сказав Мартин. – Коротке. Вперше і востаннє, потім я буду вести, тобі часу нема.

Привид посміхнувся, забрав у нього телефона і швидко написав:

“Все буде Україна. Ваш Привид”.

Повернув Мартину його майно і попросив:

– Не вимикай коментарі ще хвильку, хай порадіють трохи.

Лютий березень

Доки Мартин дійшов до ангару, його ледь не здуло тричі. Такого вітрюгану він давно вже не пам’ятав: полосаті конуси вітровказувачів ледь не зривало зі штанг. З самого Мартина вітром збило окуляри; він спіймав їх, бурмочучи прокляття, знову посадив на ніс, ввалився, хекаючи, під захист стін ангару – і завмер, намагаючись не виматюкатись.

Ангар був пустий. Цілком, абсолютно, хоч очі протирай. А політного дозволу між тим не давали ще з учора, в цьому Мартин готовий був заприсягатися хоч кому!

– Привиде! А щоб ти… був мені живий-здоровий!

Жодної відповіді, звісно, не було. Мартин кинув папку, за дорогоцінним вмістом якої бігав вже тиждень, і вискочив під вітер знову. Той вчепився в лице, в куртку, в очі, кидаючись, як тхір. Мружачись та відпльовуючись від пилу, він добіг до вежі, де й зіткнувся з першим-ліпшим диспетчером. Той тільки здав зміну і йшов спати, а на Мартина подивився здивовано.

– А ти тут як? Ти ж у лікарні?

– Відпустили вже, – не задумуючись, збрехав Мартин. Лікарів он поважав і ненавидів водночас: вони робили свою роботу без зайвих сантиментів, вони ж були надійною перепоною між ним та вилітами, і саме від одного з них Мартин сьогодні почув слова, від яких досі гостро та солодко тьохкало в серці. Він ніс їх Привиду, хотів вигукнути, щойно побачить того, знав, що друг зрозуміє, розділить з ним велику і водночас ще дуже непевну радість, а той… – Де Привид? Хоча і так зрозуміло. Хто йому підписав дозвіл?

Диспетчер мовчки показав пальцем догори, і Мартин ледь не заскрипів зубами. Ну звичайно. Тепер, після настирливих та ідіотських чуток про загибель Привида, його намагалися берегти люди, що не мали жодного відношення до армії, навіть не дуже добре уявляли собі армійські порядки, але мали великі пишні кабінети і левову частку свого життя витрачали на розмови. Від цих балачок шкоди було більше, ніж від будь-якої зброї, і тепер, коли кожен з цих базікал мріяв зробити з Привида козиря в колоді власних карт, Мартин відчував до них палку та пристрасну ненависть.

– Але ж вітер! – ледь не загарчав він. – Там вже бетонку рулетом загортає, він що, сказився? А ви?

Жодної користі від нападу його гніву не було, Мартин це розумів і казився ще більше. Диспетчер дивився на нього як людина, що спить навстоячки, втомлена настільки, що не має сил навіть заплющити очі, і Мартин знав – так все і є. З самого початку війни вони не могли собі дозволити не те що виспатися досхочу, а навіть просто добрати норму, і зриватися на свого було неправильно, але…

Він глибоко набрав в груди повітря и повільно видихнув. Стало зовсім трошечки, але все ж таки легше.

– Пробач, – сказав Мартин. Диспетчер вже зовсім спав і навіть очима не кліпав. Мартин відійшов вбік, звільнивши йому путь, і той повільно пішов далі, не зачіпаючи стін та повертаючи де треба – вочевидячки, знав шлях до кімнати відпочинку напам’ять. – От же ж блін…

В вежі стояв суцільний рівний гул – голоси, доповіді і команди перепліталися, створюючи діловий шум, що дивним чином заспокоював. Мартин пройшов між схилених спин диспетчерів та безпомилково вицілив того, що вів Привида. Від того ледь пара не йшла, до того запрацювався.

– Курс шістдесят вісім… шістдесят сім, ешелон вільний. Грозова хмара за десять кілометрів, рухається у напрямку північ-запад. Прошу підтвердити прийом.

– Плюс, – крізь тріскотню та шум долетіло до Мартинових вух, і він вже зразу міг сказати: Привид зараз зайнятий. Дуже зайнятий. – Ціль на шість годин. Ціль на десять.

Мартин аж захолов: двоє водночас! А казали, що бояться літати, коли Привид у повітрі. Чи то брехали, чи тепер розцінювали його як бажану здобич. І вітер не відлякав.

– Дозвіл на зворотній курс… – почав диспетчер, перемкнувся на старшого штурмана зміни і викликав його собі на допомогу. Той моментально з’явився, зиркнув на Мартина недобрим оком, але ганяти не став – не мав часу, та й знав, що марно. – Привиде, вітер дужчає!

– Нехай, – донеслося до Мартина. У нього калатало серце, а в роті висохла слина. – До бази не йду, приймаю бій. Квадрат сорок три-п’ятнадцять, попередьте наземні служби…

Далі він замовк. Мартин знав, що Привиду зараз не до балачок, пам’ятав це неповторне відчуття люті та зосередженості, коли тебе крутить, мов в бляшанці, і в кожну хвилину вміщається ціле життя. Коли бачиш тільки небо і ворога в ньому – огидну чорну тушу, швидку і гостроносу, і за всяку ціну намагаєшся вловити її в перехрестя прицілу, що стрибає та крутиться перед очима, та не потрапити під вогняні риски, що прошивають небо наскрізь. І це коли лише один ворог, а якщо двоє…

Мартин не вмів молитися. Згадалося тільки, як легендарний командир співочої ескадрільї, Сашков дід, хрестив його на удачу і просив – збережи. Зараз Привид бив ворога, крутився і заходив то з одного, то з іншого боку – Мартин чув це так ясно, ніби сам зарза сидів поруч з ним, – і як же йому зараз не вистачало дружньої допомоги! Якою вчасною була б робота вдвох, для проводія і провідного, наскільки б спокійніше було б зараз воювати поруч, відчуваючи, як від перенавантажень стискаються щелепи та біліє в очах, аніж труситися від безсилої люті і жаху тут, у порівняній безпеці!

– Привиде, третій! – видихнув штурман. В той же час диспетчер, що досі тамував подих, щасливо та щиро виматюкався.

– Попав! Попав, їбать його в сраку!

– Костя! – гаркнув штурман, але диспетчер і сам вже замовк, його пальці відбивали по клавіатурі шалений ритм. Матюкатися він не перестав, просто робив це пошепки, і Мартин бачив, як він щерить зуби, беззвучно вимовляючи страшні прокльони і побажання руським пілотам. Мартин і сам бажав їм тільки здохнути, а от Привиду – зовсім іншого. Жити, перемогти, повернутися – до нього, до Мартина. До життя.

– Давай же, – одними губами попрохав Мартин так, ніби Сашко міг його зараз чути. – Давай, ну! Ти зможеш, я знаю…

В навушниках диспетчера так гаркнуло, що навіть у Мартина засвербіло в голові. Краєм ока він бачив, як на одному з екранів висвітилося попередження для наземних служб та пожежників: палало, без сумнівів, добряче. Чути було, як всі, хто був у вежі, дихають в унісон: хто тільки міг, вже побросав роботу і тільки дивився на екран, де шалено вертілася, падала і здіймалася знову, танцювала, як полум’я та стрибала, як серце Мартина, позначка Сашкової киці.

– Другий! – штурман аж майже впритул нахилився до екрану. – Ну ж бо, Привиде, давай!

Мартин заплющив очі. Так йому було краще видно – без радарів і локаторів, без великих моніторів і зібрання людей, голим серцем, що бачило все так ясно і чітко, що хотілося замружити цей безжальний внутрішній погляд, крикнути – досить!

Але Мартин не міг. Так вже працює душа, сповнена любові. Він бачив, як чорна трикутна туша руської Сушки виринає з-під сонячного проміння – той, от же ж гад, заходив так, щоб Привид його не бачив, – як той, зайнятий переслідуванням ворога, підставляє беззахисний бік, як ворожа гармата плюється вогнем, і розжарено-біла стрічка хижою змією кидається через небо, намагаючись вкусити літак Привида. В Мартині все скам’яніло, але в ту ж мить Привид якимось неймовірним вивертом вивів свою кицю у вертикаль, відкриваючи пострілам ворожий літак, над яким секунду тому нависав, щоб знищити. Той не встиг відвернути: біла змія втрапила йому в самісінький двигун, і в тому щось вибухнуло і зайнялося швидким полум’ям, жовтим та блакитним, ніби квітка іриса. Довгий чорний дим прослався небосхилом, відпрацювала катапульта, але кульбабка парашюту не розкрилася, а потяглася довгим безпорадним хвостом. Привид вже заходив на атаку, підминаючи під себе останнього ворога, і страшний вітер гнав до них обох тучу, в якій гриміла, гуркотіла і ляскала гроза. Довга блискавка розпорола димний слід навпіл, спритно, як добра швачка ножицями ріже тканину, і друга, нестерпно-блискуча, вдарила зверху донизу, до самої землі. Чорний загнаний звір ще крутився, огризаючись, але Привид…

Хтось потрусив Мартина за плече, і той підскочив, ледь не давши в ніс штурману зміни, що необережно схилився над ним.

– Тьху ти блін! – той відсахнувся. – То спиш де прийдеться, то стрибаєш. Ти як взагалі?

Мартин пробурчав щось незрозуміле, що могло зійти за вибачення, і швидко глянув на диспетчерів. Серце серцем, але він хотів бачити, що з Привидом все добре, і очима теж.

– Казали, ти знов на комісію подавався? – вів далі штурман. – І як?

– Нормально, – Мартин вже пошкодував, що прийшов сюди. Розмовляти на болісну тему власної неповноцінності аж ніяк не хотілося. Він нарешті угледів яскраву точку, що відмічала сталеву панну Привида, і з полегшенням зрозумів, що той повертається. Короткий передих перед новим нападом війни, не більше і не менше, і Мартин сподівався зробити цей недовгий час незабутнім. І почати з того, что відірвати Привиду його дурну голову, це ж треба – під ураганний вітер, в грозу, проти трьох!

Публіка буде в захваті, що й казати. Аби сервери телеграму витримали.

– Агов? – штурман, як виявилося, щось казав – якщо не весь цей час, то принаймні деякий. – Ти тут взагалі?

– Тут, – буркнув Мартин. – Я чимось можу зарадити?

– Я казав, – терпляче повторив штурман, – що ми тут трохи поговорили з диспетчерським складом. Ми ж не слі… гм. Коротше, ситуацію розуміємо. Є курси, не такі вже довгі, пройдеш – і будеш диспетчером, зможеш сам його водити, ну? Що скажеш?

Мартину аж заціпило. Він дивився штурманові в обличчя і мовчав. Той якийсь час теж беріг непевну тишу, що запала між ними, потім сказав:

– Зрозуміло. Ну, як знаєш, хлопче.

Мартин тільки після цього зміг вийти надвір. Вітер не вщух, але якимось чином, заховавшись за рог, йому вдалося запалити цигарку. Дим ліз в очі, лоскотав в носі, але Мартин вперто тягнув його в себе, щоб гірким та гарячим перебити ще більш гірке та гаряче, що підіймалося в грудях.

Диспетчером! Ні, це краще, ніж його теперешній незрозумілий статус, який дали – і він це дуже добре розумів – за колишні заслуги та тому, що жаліли його. Від цієї жалості Мартину хотілося вбивати. Але диспетчером… завжди бачити в небі – інших. Вести – інших. Знати, що більше ніколи не підіймешся сам, що навіть остання надія на це зникла, бо ти вбив її сам, погодившись на щось менше і змирившись з ним…

– На хуй, – шепотів Мартин, поки судомно допалював, розтирав недопалок ледь не голими пальцями та пускав залишки на вітер. – На хуй. На хуй таке життя. На хуй.

Знайомий гуркітливий голос долинув з неба, і Мартину на якусь хвильку стало легше. Хоч би там що, а у нього був Привид, і з таким другом не страшні були жодні випробування. Навіть напівсліпота, наслідок важкої черепної травми, яка Мартину переламала все життя. Якщо Привид скаже, якщо вирішить, що так треба – що ж, Мартин буде диспетчером. Не найгірше життя, якщо так розібратися. Допомагати другові, який буде робити те, що вміє найкраще в світі: вбивати ворогів, і не цуратися жодної роботи, яка наблизить перемогу – чи ж можна вигадати щось краще? Він підняв погляд і побачив її – Привидову птицю-кицю. Кажуть, неможливо розпізнати два літаки однієї серії, але це повна маячня: Сашкову панну Мартин впізнавав навіть по голосу. Він вийшов під вітер і стояв, мружачи очі, що стікали мимовільними слізьми, поки Привид впевнено та чітко саджав свою кицю на бетонку, вправно маневруючи при боковому вітрі. Навіть коли він виліз з кабіни, Мартин не зійшов з місця, і Привид сам підійшов, вп’явся пильним поглядом, від якого Мартину зробилося водночас зле і хороше, ніби тіло само не могло зрозуміти, чого зараз більше: остраху чи надії.

– Отакої, – сказал Привид, зняв окуляри і нахилився до Мартина. Пальцем обережно торкнувся щоки, холодної та мокрої, похитав головою. – Бачу, що якась хуйня, але не розумію, яка саме. Можеш розказати?

Повітря тяглося в груди повільно та неохоче, ніби його потік був зав’язаний вузлами, і вони чіплялися за все підряд. Привид терпляче чекав; від його кремезної статури до Мартина ніби йшло неподвладне жодному буревію тепло.

– Я на комісії був, – сказав Мартин нарешті. – В окуліста. В нєвролога. В хуєлога.

– Це фігурально, – зрозумів Привид. – У хуєлога тобі робить нема чого.

– Плюс два з половиною, – зопалу видав Мартин. Вітер накинувся на нього, поніс ці слова кудись, де їх закрутило і заглушило, ніби й не було ніколи. – Чуєш? На лівому плюс два. І на правому два і п’ять. Я буду бачити як раніше!

Привид притис його до себе так міцно та неочікувано, що Мартин і ахнути не встиг. В щоку вп’ялась якась тверда штукенція – чи то пряжка на ремені, чи ще щось, – вітер миттєво вщух, бо Привид собою закривав Мартина від вітра. Головним же ж, від чого перехоплювало подих, було відчуття захисту, надійного обладунку, майже родинного спокою, що був йому, одинаку, дорожчий за усі насолоди світу. Привид тримав його так, певно, менше хвилини, але за цей час Мартин встиг нагрітися на рік наперед. Потім Привид щось сказав, і до Мартина дійшло, що вони стоять обійнявшись посеред бетонки, а зовсім поруч, напевно, є якісь люди. А може, й нема нікого і нічого – принаймні, саме таке було відчуття. Ніби крім цих дружніх обіймів не існувало нічогісінько, навіть часу.

– Пробач, – сказав Привид і відпустив його. Мартин покліпав очима і з’ясував, що вітер принишк і вже не намагається зірвати волосся з голови, а окуляри з носа. – Я дуже радий, Мартине. Дуже.

– А якщо ні… – почав Мартин, і Привид різко хитнув головою.

– І не думай навіть! Все вдасться.

– А якщо ні, – з впертим притиском наполягав Мартин, – я справді в диспетчери піду. Там вимоги не такі суворі, як…

– Ти будеш літати.

Це пролунало так, що Мартин миттєво замовк і тільки дивився Сашкові в очі. Той відповів прямим, як постріл, і таким само безжальним поглядом.

– Ти будеш літати, – повторив він. – Я ще не знаю, коли, не знаю, чи треба буде тебе відправляти до Німеччини, щоб там лікарі зробили що треба, чи вигадувати щось ще – не знаю, брате. Але ти будеш літати. Ми вдвох будемо.

Мартин згадав, яким катуванням був нещодавній бій, який він бачив так ясно, ніби і не було в його медичній карті паскудного діагноза. Уявив, якою це буде насолодою – летіти і бачити краєм ока, як стрімголов проноситься поруч металева птиця Привида.

– Добре, – майже безшелесно погодився він. – Добре. І ти вже один проти трьох крутитися не будеш.

– Та вже ясно що ні, ти ж мене не пустиш, – весело погодився Привид і додав, – дякую, Мартине.

– Це за що? – здивувався той. – Я ж нічого не зробив!

– Чекав, – коротко відповів Привид і повторив, перш ніж піти, нарешті, з льотовища, що було відкрите всім весняним вітрам крижаного лютого березня. – Чекав, друже.

Мартин так і не вирішив, що на це можна відповісти.

Хіба що – наступного разу знову чекати так, як не вмів чекати ніхто інший.

Українське сонечко

Дуже раджу подивитися спочатку оце:

І дякую творцю відео за порцію натхнення!Натисніть, щоб завантажити #5 "Привид Києва" 2022 :) Анімація ;)) за згодою третьої сторони.

Шолом приємною важкістю давив на скроні, перехрестя пасків на плечах відчувалося як обійми. І ще – було тепло. Сонце било крізь скло кокпіту, пронизуючи весь ковпак, примудрялося пробитися навіть через захисні окуляри шолому. Зазвичай це була б завада, бо засліплений авіатор не бачить цілі, але Мартин не був в претензії. Намерзся за цю скажену весну до того, що кожен промінчик зараз сприймався як порятунок і жадана крапля тепла.

На приборній панелі спалахнули вогники, ніби краплини різнокольорового сонця. Мартин колись любив дивитися на світ крізь скельця, молоде напівпрозоре листя, крижинки, що ховали в собі веселкові уламки, навіть крізь обсмоктаний барбарисовий чи то дюшесовий льодяник – крізь все, що змінювало світ, додаючи йому кольору та блиску. Але дивитися на світ з ковпака рідної сушки – це незрівнянне відчуття, в якому пацанячий захват сплітався з щемливою та різкою, як удар, любов’ю до всього, що Мартин зараз бачив заздалегідь, ще навіть не здійнявшись в повітря: і клаптики полів, і сірі стрічки доріг, по яких бігали маленькі іграшкові автівки, і блиск ріки, і краєчок великого міста, що здіймало до неба кирпичики новобудов та кранів, ніби намальованих на небі тонким пером…

– Сорок восьмий, дозвіл на зліт надаю згідно плану. Чекаю підтвердження.

– Я сорок восьмий, вежа, зліт підтверджую, – відказав Мартин, і кожне слово було як повернення додому, як після довгої страшної зими побачити перший ніжний листок, що вигулькнув назустріч сонцю, як саме це сонце в склі лікарняної палати, коли нарешті зняли бинти. – Привиде, почекай хвильку.

– Чекаю, – відгукнувся той, і це теж зігрівало. Бувають щасливі дні, прозорі та радісні від весни, що йде всупереч всім негараздам та впертим холодам, а в цих щасливих днях трапляються найщасливіші хвилини, і саме така випала зараз, коли Мартин всім тілом відчував свій літак. Той біжав, прискорюючись, по бетонній смузі, серце калатало в грудях, майже еротична насолода скорого польоту пронизала кожен нерв, кожен м’яз, і ось в самий гострий момент цього задоволення Мартина нарешті прийняло небо.

– Я тут, – видихнув він проти всіх правил польотних сповіщень, але вежа змовчала. У них там і завжди так багато роботи, щоб ще чіплятися до розмов в кабіні. А Привид – Привид почув, відізвався м’яким мугиканням на межі зі сміхом – мовляв, еге ж, де тобі ще бути, зрозуміло, що тут. Мартин його ще не бачив, але вже примітив тінь його панни – темний витягнутий трикутник, що стрімголов біжав по полях, ледь встигших вкритися першим зеленкуватим серпанком. Від виду цієї прудкої тіні хотілося всміхатися. Так, вони поруч, в одному небі, чого ще можна було бажати?

Саме в цей момент щось велике і незрозуміле, а головне – несподіване, всілося Мартину на ліве око. Пляма була велика і якась незграбна, ніби хтось линув в око чорнилом. Мартин від несподіванки аж сахнувся, але наступної миті зрозумів: комаха. Це було просто сонечко, малий червоний жук з чорними плямками. Маленька істота забилася десь у шпарину та спала всю довгу холодну зиму, а тепер прокинулася і вилізла на божий світ погрітися.

– Мартине, прийом? Щось ти дуже тихий, – стривожено озвався Привид.

– В мене тут пасажир, – повідомив Мартин і посміхнувся. – Заєць. Безбілетник. Просто на носі вже сидить, Привиде. Щасливий я хлопець, вірно?

– Якийсь метелик чи що? – миттєво зрозумів Привид. – Не вбивай, не треба.

– Я тобі що, руський? – образився Мартин, обережно зігнав комаху з шолома. Невдоволене створіння здійнялося в повітря, тріпочучи маленькими крильми, зробило розвідувальне коло по кабіні та сіло знов-таки туди, де й було хвилину тому. Чи то місце було таке зручне, чи ще щось, хто його зна. – Чи цей, денацифікатор хуєв?

– Не матюкайся в небі, – суворо відказав Привид, і Мартин зітхнув: винен. Так давно не був у повітрі, що все перезабув, навіть соромно. Як до церкви зайти після десяти років занедбання: як молитися, як хреститися, кому свічку ставити? Добре хоч літати не зовсім розучився, але за це варто подякувати Привиду, який над цим сумлінно працював. – Роби як я.

Вправи зовсім простенькі. Як колись ще курсантами зеленими: зліт – проліт – посадка, зліт – відпрацювання розворотів та фігур – посадка, зліт…

Тільки вони й не думали сідати. Привида і так не повинні були по голові гладити за витрати пального та робочого часу, та й Мартин, незважаючи на довгу перерву, давно вже не був хлопцем, який не знав, з якого боку за штурвал хапатись, але… але було добре, що Привид тут. Що серед скаженого графіку знайшов дві години, щоб допомогти другу знову опанувати неймовірно велике українське небо та себе в ньому. Мартин все робив, як робила прекрасна Сашкова панна перед ним: підіймався, опускався, повторював кожен рух. Йшов за своїм другом та провідним так, як нитка йде за голкою, як ледь не все життя йшов за Сашком, що би той не вигадував, до яких шалених затій не спонукав, яку б ідею не мав в голові. Небо кружляло над ними і з ними, приймало в свої величезні долоні, де треба – підтримувало, де треба – підштовхувало, але головне – покорялося з жадібною згодою, як покоряється любощам закохана жінка, що жадає їх. Мартин давно вже не відчував такої щирої насолоди, і коли прийшов час заходити на посадку, вже мріяв ще раз піднятися і літати. Привид порівнявся з ним і посміхнувся – Мартин бачив цю посмішку навіть через подвійне скло кокпіта та кисневу маску і шолом, посміхався у відповідь і знав, що Привид теж бачить. Маски могли заважати, перепони – дошкуляти, але в головному вони завжди розуміли один одного. І бачили.

Маленька комаха, про яку він геть забув, переповнений відчуттям польоту, знудилася сидіти та знову почала кружляти кабіною. Не забути б потім спіймати та відпустити на волю, ще й примовити, як колись його вчила трирічна Софійка… як же ж там було?

– ..лети, лети, сонечко на дідове полечко, на бабине зіллячко, на наше подвір’ячко! – прошепотів Мартін. Щось заважало говорити, ніби трубки, що подавали в шолом повітряну суміш, якимось чином пролізли до горла і вросли там, спотворюючи голос та не даючи дихати вільно. – Сонечко, сонечко, вилети в віконечко, полети на небо, глянь кому що треба…

Він закашлялся, і маленька істота закружляла навколо, то наближаючись до обличчя, то відлітаючи далі. Ця безладна руханина якимось чином викликала запоморочення, і Мартину зробилося зле так різко та зненацька, що він злякався на все серце: адже під ним просто зараз був аеродром, вежа, повнісінько людей, і якщо він зараз схибить та розіб’є літак…

– Sorgfältig! Doktor, geben Sie mir noch eine Dosis Beruhigungsmittel!

Різка чужа мова, яку Мартин навіть в школі не вчив, дзвеніла водночас в шоломі, що стискав голову, і чомусь вдалині. Рівно хекав та сопів апарат, що подавав повітря до трубок – і в горлі від тих клятих щупалець копилася гидь, яку так хотілося відхаркати, висмикнути зайве, вдихнути на повні груди.

– …ми тут гуляєм… – спробував доказати Мартин. Привид знову щез кудись, і лише комаха з червоними і чорними крилами стала неймовірно великою, заслала собою весь світ. – Тебе… виглядаєм…

Різкий укол в правицю змусив його здригнутися, і світ навколо поплив, завертаючись та змінюючись так швидко, що Мартин не міг схопити всі ці зміни. Земля внизу десь зникла, звичні голоси вежі перетворилися на незрозумілі вигуки чужою мовою, яка сприймалася як щось хрустке і медичне, крохмально-білі хмарки злетіли з величезного неба і запахли праскою та дезінфекцією, зайняв весь простір навколо Мартина, і чийсь суворий владний голос промовив:

– Stör ihn nicht. Der Patient braucht Ruhe.

Це він казав про Мартина, це він був пацієнтом, це…

Короткий біль в правиці вщух, і від міста ін’єкції попливло тепло, м’яке та виснажливе, ніби Мартин весь день важко працював, а потім його нагодували та посадили на сонце відпочивати, і не було сил противитися цій м’якій непереможній слабкості. Мартин ще смикнувся – посадити, посадити літак! – але навколо вже не було ніякого літака, не було нічого, окрім хрусткого білого простирадла під самим підборіддям, клятих трубок у горлянці та чогось важкого – шолома? перев’язки? – що стискало змучену голову та закривало очі так надійно, що Мартин міг бачити лише великі чорні крила маленької комахи, що закривали цілий світ.

Прокинувся Мартин від сонця. Те повзло йому по носі і лоскотало, ніби жива істота. Бачити сонячне проміння він не міг, але відчував всім тілом. До того ж гидотні трубки кудись поділися, і тепер в горлі просто стояла посуха, як і в роті. Мартин застогнав, згадуючи останній свій намріяний політ у всіх підробицях, і зненацька второпав, що він не один, що хтось ще просто зараз дихає поруч з ним, займає крісло для відвідувачів в палаті. Більше того, якимось чином Мартин точно знав, хто це. Розумів, що бути цього ніяк не може, але ж було, було!

– Сашко, – пробурмотів він, стидаючись цього короткого вмовляння. Ніби він просив, кликав і благав водночас. – Сашко…

– Я тут, – сказав Привид. Голос був цілком реальний, але Мартин зараз не вірив вже нічому. Навіть коли той торкнувся його, стис руку в теплій надійній долоні. – Прилетів, як зміг. Як ти, друже?

Питання було важке. Як він? Та хрін його зна. Мартин спробував ковтнути, але в роті було сухо, аж шкребло. Привид зрозумів, підніс йому води, і Мартин дійсно повірив в його реальність лиш коли перші краплі несмачної води перелилися через пластикове вінця і затекли йому до рота.

– Жити… – Мартин закашлявся. Гидотні трубки лишили по собі пам’ять невдоволеного тіла. – Жити буду. Як ти тут?..

– Та була можливість вирватися ненадовго, – сказав Привид, і Мартин одразу зрозумів: бреше. Не було можливості вирватися, але ж він якось зумів і тепер сидів поруч, дихав одним повітрям, тримав у губ Мартина кухоль-непроливайку, як для дітей. – З тебе ж мають бинти сьогодні зняти. Я, ну…

Вода ледь не пішла Мартину не в те горло, але він якимось дивом проковтнув її, і вона ніби миттєво випарилась – язик знов пересох. Цієї хвилини він чекав і боявся. В цю саму хвилину він міг втратити чи отримати все, програти з розгромним рахунком чи перемогти – і Привид був поруч, занадто близько, щоб мати змогу зібрати себе докупи, затиснути серце в кулак та приготуватися до страшної поразки, яка вже чатувала поруч. Краще б Привид не приїздив. Почути в його голосі зневіру та нестерпний жаль – що може бути гірше?

– Тихше, тихше ти, – Сашко читав його напружену мовчанку, як у нещодавньому сні – посмішку. Без слів та зайвих зусиль, з надприродною легкістю. – Тобі ж доктор Вайсмюллер що казав? Що найгірше – якщо залишиться як було. Повільний прогрес чи його відсутність. Нема чого боятися. Зовсім. Ну? Покликати когось?

– Не треба, – видихнув Мартин. Привидові слова зробили йому водночас гірше і легше. Так, не було чого боятися, але ж від цього страх не робився меншим. І водночас Мартин розумів та відчував, що поруч з Сашком зможе пережити навіть таку приголомшливу поразку. – Не клич нікого. Сам… сам зумієш?

Привид, якого Мартин не бачив, а лише чув, обережно торкнувся його плеча.

– Звісно що зумію, – він поклав руку на потилицю Мартина, на яку і так тиснув важкий шолом з бинтів. – Тобі хоч не боляче? Я нашкодити боюсь.

Мартин чесно спробував зрозуміти, чи боляче йому, не зміг і про всяк випадок похитав головою. Долоня Привида шорхнула по бинтах з тихим шарудінням, і щось знайоме було в цьому ледь чутному звуці, що Мартин знову згадав свій сон. Чи ж то сон, чи то мрія, що завжди жила у ньому і прожогом кинулася збуватися, як тільки наркоз відключив свідомість? Та яка, в біса, різниця.

– Не боляче мені, – сказав він, і Привид чомусь зітхнув та почав розкручувати, зрізати, знімати шари білої тканини. Мартин сидів з серцем, що калатало вже десь не в грудях, а в горлянці, і навіщось заплющив очі, хоч вони останні декілька діб і так не бачили нічого, окрім темряви.

“Хоч би не заволати на весь голос, – думав він. – Тільки б не заголосити. Дорослий чоловік, військовий, від сорому потім згоріти, та й по всьому…”

Шолом легшав, легшав, нарешті скронь, потилиці, лоба торкнулося повітря. Привид старанно оббирав якісь ниточки з гострої щітки, що встигла відрости на тім’ячку та не торопив Мартина ні словом, ні ділом. Той сидів, як прибитий, і лише відчував, як сонячне світло торкається заплющених повік. Ця тиша і це очікування неминучого нарешті стали нестерпними, і саме в цю мить Привид, ніби відчувши, стис Мартина за плечі.

– А, та що вже там! – видихнув той і розплющив очі – ніби кидався в провалля. Навколо миттю загорнувся надмірно яскравий великий світ: блакитна кімната, білі меблі, рослина на підвіконні, холодний гострий блиск ножиць, що стирчали з купи зрізаних бинтів, стурбоване Сашкове обличчя, дуже засмагле і чомусь неголене, витягнуті сонячні квадрати на підлозі, щось зелене і тріпотливе за вікном. Все це ніби вдарило Мартина в очі водночас, аж до болю, і він замружився та притис до очей долоні, як дитина, що боїться.

Привид його обійняв. Тепер це було чомусь простіше.

– От завжди ти так, брате, – промовив він тихенько. – Все й одразу. Ти потроху, потроху давай. Що зараз бачиш?

– Нічого.

Привид трошки відсторонився, і Мартин вже не втикався носом в його груди. Піксель плив перед очами, плями рухалися, ніяк не можна було зрозуміти, чи все погано, чи навпаки. Мартин мружився, кліпав очима, але не міг опанувати зір.

– А тепер? – м’яко спитав Привид і позадкував ще трохи. Світла кімната навколо нього налилася кольорами, кожен абрис, кожну деталь Мартин тепер бачив різко і чітко, ніби хтось нарешті навів правильну різкість в очах, що так довго бачили лише каламуть. – А? Мартине?

Він не міг відповісти. Сидів, дивився на новий світ навколо і плакав. Звісно, то була лише реакція на занадто різке світло. Звісно, що так.

– Я… – почав Мартин і знову змовк: в кадику ніби щось застрягло, перехоплюючи голос. – Я… бачу. Так.

Привид стрімко обійняв його і знову втис щокою до запіксельованих грудей. Потримав так, відпустив, ніби зніяковівши.

– Та вже бачу, що бачиш, – вимовив він нарочито насмішкувато. – Мені тут лікарі на тебе жалілися, казали – всю операцію літаки на смугу саджав. Добре, що хоч не дарма.

Мартин дивився і дивився. Не міг надивитися. За два роки з тої проклятущої аварії він майже забув, як це – бачити ясно та різко, у всіх найменших підробицях, а тепер згадував – швидко, щасливо, повно. Сльози текли собі й текли, він не втирав їх, аж поки краплі не побігли з підборіддя. Тоді, схаменувшись, він обтер обличчя долонею.

– Ти обережно давай, – стривожено сказав Привид. – Очі не чіпай, ще щось пошкодиш там, вони ж ніжні.

– Так мені ж не їх оперували, а в голові копирсалися, – нагадав Мартин. Посмішка лізла до нього на обличчя, як скажена, неможливо було її стримати – широку, хлопчачу, непереборну. – Ти б краще за голову переживав.

– Вона в тебе тверда, – заперечив Привид и схилився до Мартина, ніби ще досі не вірив, що – вдалося. – Точно все нормально?

– Сонечко, – сказав Мартин. Побачив зблизька здивовані очі Привида і ткнув пальцем в напрямку вікна. – Сонечко. Он сидить на шторі.

Привид озирнувся і просяяв обличчям так, що Мартину стало ніяково. Востаннє таким щасливим він бачив друга так давно, що вже не міг і згадати, коли саме.

– Я уві сні його ловив, – чомусь зізнався він, хоча навіщо каже такі дурниці, не міг би сказати ні за що. – В кабіні. І ти поруч був, літали разом.

Комашка на долоні Привида здавалася такою крихітною. Здивовано підняла вуса, коли з’ясувала, що замість звичної штори навкруги величезна жорстка площина долоні, помальована заглибинами та височинами, прорізана глибокими лініями, укріплена шорсткими мозолями, але зорієнтувалася і поповзла до пальців. Привид з Мартином дивилися на неї разом, як на якесь диво. Стурбований такою пильною увагою, жук зупинився і розчепірив жорсткі надкрила, ніби намагаючись захиститися.

– Та відпусти, хвилюється ж, – попросив Мартин, а Привид зізнався:

– Слова забув.

– Я пам’ятаю, – Мартин спустив ноги з ліжка. Встав, хитнувся, схопився за бильце ліжка в ту саму мить, як Привид його підхопив. – Нормально, голова закружилася.

– Це від незвички, – Привид обережно відпустив його, готовий схопити знову, якщо що. – Точно тримаєшся?

– Та вже не впаду, – буркнув Мартин. Вуха в нього горіли. Дорослий чоловік, військовий, еге ж. Спочатку ридма ридає, потім падає з ніг, стидовисько соромітницьке… – Давай, де ця дрібнота?

Привид струсив сонечко йому на долонь. Мартин бачив, як комаха ворушиться, задирає чорні нитяні ніжки, невдоволено перегортається, бігає туди-сюди, намагаючись усвідомити незвичайні зміни рельєфу, і сам відчував з нею деяку спорідненість: він і сам не міг ще второпати, як сильно і неочікувано змінилося життя. Нарешті, істота дійшла до його пальців і старанно подерлася догори, розгортаючи тонкі крильця під настовбурченим жорстким надкриллям.

– Ти бач, яке бойове, – посміхнувся Привид. – Ну, кажи. Воно ж без дозволу не злітає, достоту як ми.

– Ти мені ще розповіси, як це ти тут опинився, – погрозливо пообіцяв Мартин і посміхнувся. Привид відповів йому такою самою вдоволеною посмішкою, бровами кивнув на сонечко. Те вже приготувалося до зліту і сиділо на кінчику Мартинового пальця, розчепірившись і ніби дійсно чекаючи на дозвіл.

– Сонечко, сонечко, – прошепотів Мартин. Незнайома вулиця за вікном була вся зелена, тяглася до нього віттям, листям, сигналом авто, що проїхало перехрестя, навіть повітрям, яке мало зовсім інший, незвичний вкус. – Полети в віконечко.

– Долети до неба, – згадав Привид. – Взнай, кому що тре…

Комашка злетіла і кинулася навпростець туди, де її чекало складне комашине життя, сповнене незрозумілих людям тривог та радощів. Мартин проводив її політ поглядом і повернувся до Привида.

– А я знав, – сказав той. Втомлене обличчя ніби світилося таємничим світлом, і Мартин бачив цей світ і знав, що світить у відповідь – очима, посмішкою, всією душею. Ніби Привид був зіркою, а він, Мартин – супутником, що кружляє навколо та сяє відбитим від власного сонця вогнистим блиском. – Я знав, що вдасться. Мені, бляха, теж снилося.

– Що саме? – здивувався Мартин. Тепер він бачив все-все-все: втомлене обличчя, нові зморшки, навіть дрібнесенькі, яких не примічав раніше, і відтінки засмаги, і брунатну родимку у брови, і маленькі іскристі звивини в радужинах очей Привида, що так впевнено та лагідно дивилися на нього. – Що? Оце все? Тіпа дежавю навиворіт?

– Та ні, – відказав Привид. – Як ми з тобою літаємо удвох. Я ж знав, що так воно і буде. Ти, я, небо. Дохла русня. Мрія, блін, що втілена в реальність.

– Мені відновлюватися півроку, не менше, – невлад схаменувся Мартин. – Ще до цього жити і жити, я…

– Відновишся, – ствердив Привид. Про щось подумав, про себе посміхнувся, поплескав Мартина по плечу і повторив, – відновишся. Я прослідкую.

– Взнай кому що треба, – пробубонів Мартин сам до себе і, хоч запізно, загадав бажання.

Одне-єдине, що не змінювалося з самого чорного та страшного дня його життя, з мерзлого та вогняного лютневого ранку, що розрізав світ на “до війни” та “зараз”.

– Що? – здивувався Привид, але Мартин не став розповідати про те, як бажає перемоги. Яким шаленим вогнем палає серце, сповнене жаги. Жодне сонечко, та навіть тисяча тисяч їх не змогла б підняти таке важке та важливе бажання до неба, щоб хтось мудрий та могутній зміг взяти його до уваги та виконання. Це треба було робити людям, робити самотужки, власноруч.

– Нічого, – відповів Мартин. – Віршика згадую. Колись онуки будуть, їм перекажу.