Початок

Я пам’ятаю, як почалася війна. Я пам’ятаю, як ще до світу сонця мати розбудила мене дзвінком. Сонна і трішки розгублена, підіймати слухавку, аби почути ті самі слова.

– Київ Бомбили.

Так почався ранок кожного з нас. У когось, раніше під гуркіт сирен і снарядів. За цю коротку хвилину, в моєї пам’яті запалили ті, хто на той час був у столиці. Моя подруга, мій хресний, мої знайомі та друзі. Дякую, тих хто по сьогоднішній день захищає нашу столицю, за те що в лютому вони повернулися до дому живими. За те, що зараз вони в безпеці. Але ту хвилину, я ніколи не забуду.

Перший день я пам’ятаю дуже чітко. Пам’ятаю як над нашим містом пролітали літаки. Пам’ятаю, як ми гадали, чиї ж вони. Довгі черги й налякані діти назавжди залишаються в моїй пам’яті. А пусті полиці крамниць трапляються й досі.

Смішно, але я ще с дитинства боялася війни. Ті світлини с книжок здавалися моторошним, нічним жахіття. Чи це робили люди? Чи є причини, аби чинити такі страти? Хто ж гадав, що своїй 20 день народження я зустріну в підвалі. Що це знову повториться.

Сьогодні йде вже другий місяць війни. І я боюсь, що для мене він може бути останнім. Ні смерть мене не лякає. Мене лякає, що мій голос не буде почутим. Тому кожного дня я буду додавати нові сторінки. В яких розповім про своє рідне місто. Про Кременчук.