Початок

Трейлер до книги – https://youtu.be/i7QKyYlYRhQ

Темрява. Жахливий біль у грудях змусив Стефанію розплющити очі. Вона задихалася. Здавалося, легені відмовлялися працювати. Вона уявила, як перед нею стояв Марчі, її лікар, і посміхаючись казав: «Здається ти побила свій рекорд». Це розлютило Стефанію, і вона спробувала вдихнути якнайбільше повітря. Очі щеміли від сліз, і ці чорні плями були скрізь. Правою рукою, вона спробувала послабити комір сорочки, який душив її. Пальці майже не слухалися, але груба тканина таки піддалася зусиллям. Але від цього не полегшало. Вона ще не дихала. Занадто мало часу. Стефанія зробила спробу встати, спираючись на невідому тверду поверхню. Зробивши кілька спроб, вона таки зуміла піднятися, хапаючи ротом повітря.

“Ще трохи та стимулятор подіє” – крутилося в її голові.

Але дорогоцінні секунди йшли й нічого не відбувалося. Вона різко розвела лікті убік і намагалася заспокоїтися. У голові творився повний хаос і нерозуміння. Її тіло жахливо боліло, колись заплетене волосся розтріпалося і падало в очі. Стефанія намагалася якомога повільніше вдихати повітря. Як же приємно дихати? Знову дихати. Вона вже забула як це бути настільки безпорадною.

Темні плями почали проходити та перед очима з’явилася чітка картинка. Здавалося, тут пройшло торнадо. Шафа з книгами, що раніше стояла – лежала на робочому столі. Від падіння, книги розлетілися в різні боки. Дерев’яна карта світу валялася на підлозі й тепер була схожа на найскладніший пазл.

– Якого біса, – тихо прошепотіла Стефанія, спираючись однією рукою на жовту стіну, а іншою рукою тримаючись за грудну клітку.

Світло миготіло, від чого їй доводилося весь час жмуритися. У пам’яті був провал. Вона не могла ніяк згадати, що сталося. Тільки фрагменти. Вона хотіла забрати свою сумку, щоб піти додому після важкого робочого дня. Стефанія чудово пам’ятала, як другокурсниця кинула їй у спину черговий грубий вислів, а вона його проігнорувала і зайшла до свого кабінету. А далі будівлю почало трясти, і вона впала. Більше нічого.

Ще один землетрус? Але на її пам’яті ці стіни витримували сильні поштовхи Землі, і ніколи не було такого результату.

Стефанія, все ще намагалася нормалізувати дихання, яке їй майже не піддавалося, і навколишнє середовище їй у цьому ніяк не допомагало. Вона чула лише тишу.

Як у школі може бути так тихо. Не могла ж вона пролежати в цьому кабінеті так довго. У будь-якому разі мають прибути рятувальники. Це перший код, вони зобов’язані.

Вона відвернулася від розрухи та штовхнула двері. Неприємний скрипучий звук пролунав по всьому коридору.

Стефанія не могла повірити, що вона бачила. Порожньо. Коридором валялися речі: сумки, планшети, піджаки та інші дрібниці. Зі стін попадали картини й тепер валялися на підлозі в розбитому стані.

“Такого ще не було”.

У коридорі, так само блимало світло, що було вкрай дратівливим. Вона спробувала переступити поріг, але зачепилася за портфель, що лежить, і впала на коліна.

“Чорт!”

Різкий біль пройшов її тілом. Стефанія заплющила очі та почала рахувати про себе до десяти. Це часто допомагало стримати гнів і залишатися спокійною. Вона зітхнула і піднялася на ноги, інстинктивно струшуючи сміття. Її штани були порвані, як і ненависна сорочка.

Потрібно було спуститися на перший поверх, може, там вона знайде всіх. Може, всіх евакуювали, а її просто забули? Кому була справа до ментора другого рівня. Вона піщинка у системі.

Її кроки були важкі, як і дихання. Єдине, що допомагало стояти на ногах – це стіна, в яку вона весь час упиралася. До ліфта вона дійшла швидко, але він був зламаний. Це означало лише одне – сходи. Від єдиної думки про цю штуку, що крутиться, її занудило. Два прольоти вниз – це дуже багато для її легень.

Перша думка – це повернутися до свого кабінету і чекати на порятунок. У будь-якому випадку рятувальники зобов’язані повернутися і перевіряти ще раз кожен поверх. Але внутрішній голос твердив іти вперед. Врятувати її може лише вона сама, більше ніхто. Це те, що завжди відбувалося.

Підійшовши до кругових сходів, вона подивилася вниз і заплющила очі. Стефанія ніколи не боялася висоти, але не в ті моменти, коли вона не могла нормально дихати. Але іншого виходу не було. Вона зробила перший крок на сходинку, потім другий і так крок за кроком Стефанія наближалася до заповітного виходу.

На другому поверсі довелося зробити зупинку. Вона захекалася і притулилася до стіни, намагаючись віддихатися. Трохи постоявши, зазирнула за кут і побачила таку саму картину, як і на своєму поверсі – розкидані речі й ні однієї душі.

Останній проліт здавався вічністю, доводилося зупинятись через кожну сходинку та дихати.

Коли сходи залишилися позаду, Стефанія підняла погляд нагору і не могла повірити, що їй вдалося подолати цей шлях, та стало навіть смішно від думки, що вона думала залишитися там і чекати, поки її врятують.

Але її задоволення собою випарувалося, щойно вона побачила черговий порожній прохід. Стефанія заплющила очі і сильно вщипнула себе за руку, від чого пискнула. Це був не сон. Хоча це багато б пояснило, наприклад, цей напад задухи і чому не спрацював її імплант. Він не підводив її з того моменту, коли його вживили.

Стефанія підійшла до великого вікна і відсунула жалюзі, які закривали весь вид на вулицю.

– Що за…?

Але не встигла вона домовити, як позаду щось упало, і Стефанія підскочила, відпустивши жалюзі.

Страх. Все її тіло було натягнуте як струна. Вона повільно обернулася, благаючи, щоб це була чергова картина, що впала на підлогу. Але ні. Перед нею стояв хлопчик років десять. Стефанія насупилася. Молодша школа була в іншій частині школи.

Стефанія уважно розглянула його. Одяг на ньому був пошарпаний і брудний, його обличчя було вкрите ластовинням, які виднілися з-під шару пилу, а волосся явно не було знайоме з гребінцем. Він злякано дивився на неї, явно думаючи, що йому робити.

Стефанія зробила крок уперед до дитини, але він відскочив до стінки. Його трясло, і він весь час моргав, наче йому щось потрапило в око.

– Все добре, я не зроблю тобі нічого поганого, – тихо прошепотіла вона.

Від повільних кроків хлопчик ще більше напружився й заплющив очі.

Стефанія зупинилась. Вона не хотіла налякати його. Дитина, яка явно мріяла злитися зі стіною, нагадала їй її саму в десять років. Від чого вона похитала головою і вкусила себе до крові за щоку, щоб прогнати ці думки.

– Люк, де тебе носить? Ти що знову застряг у туалеті! – з-за рогу пролунав знайомий голос.

Вона точно знала кому він належить, і не була здивована, коли побачила високого першокурсника. Торн Джинкон. Вона проходила стажування у його класі, коли той був другокурсником, і він був жахливим студентом.

– Ого, які люди, Стеша! – свиснув він, підходячи ближче. Він також був весь у брудному одязі.

Хлопчик, що стояв біля стіни побіг до Торна, сховавшись за його спину.

– Не бійся малий, вона тобі нічого не зробить. Вона навіть із третьокурсниками не може впоратися, – хихикнув він.

Стефанія стиснула кулаки і намагалася стримати себе від нападу у її бік. Вона була ментором, і хоч одне криве слово могло позбавити її не тільки роботи, а й житла. Вона не могла собі це дозволити.

– Джинкон, будь ввічливий. Від мене ще залежить твоя річна оцінка, – якомога спокійніше сказала вона.

Торн криво посміхнувся і похитав головою. Пасмо його чорного волосся впало на очі, і він легко відкинув його назад.

– Ти думаєш, це має хоч якесь значення? – хмикнув він, від чого Стефанії захотілося його вдарити. – Світ здох.

Його голос звучав спокійно, але Стефанія чула нотки паніки. Яким би крутим він не намагався бути, він все ще дитина. І йому лячно.

Стефанія насупилась, все це було дивно.

– Де рятувальники? Ви повідомили в Департамент Охорони, вони повинні бути тут? – спокійно спитала вона.

Посмішка спала з обличчя Торна і він почухав свою щоку, намагаючись обдумати що сказати.

– Тебе, що по голові шандарахнуло? Вони були тут ще два дні тому.

Стефанія була впевнена, що її очі збільшилися вдвічі. Вона не могла бути у відключенні два дні. Це не нормально. Взагалі все, що відбувається навколо, виходило за всі межі розумного.

– Ти що серйозно, нікого не бачила? – уважно вдивляючись у неї запитав Торн.

– На мене впала шафа, і мабуть, мене добре приклало, – збрехала вона.

Не могла ж вона сказати, що вона втратила свідомість від землетрусу. Це смішно. Їй не п’ять років, щоб боятися таких речей.

– Що ви тут робите? Чому не пішли з рятівниками?

– А вони нас що забирали? Ти смішна. Вони перекрили четвертий блок, винесли звідти все та зробили ноги. Тож ми тут самі по собі. Більшість забрали родаки, хтось пішов сам, – він знизав плечима.

Люк, нарешті, виглянув з-за спини Торна і пильно вдивився в Стефанію, від чого тій стало вкрай незатишно.

– Ви врятуєте нас? – його голос тремтів і в ньому чувся явний переляк.

– Люк, не неси нісенітниці! Ти ж бачиш, що вона, як ми, по вуха в лайні, – заявив Торн, дивлячись на хлопчика.

– Гей, тримай язика за зубами! Біля тебе дитина, – підвищила голос Стефанія.

– Він має звикати до правди. Нас ніхто не врятує, все завалилося ще два дні тому, –він склав руки на грудях і пирхнув. – Господи, забери зі свого обличчя ці здоровенні очі, мені здається ти зараз луснеш від запитань. Іди за мною, решта в їдальні.

Торн розвернувся і пішов коридором повернувши при першому повороті. Люк залишився стояти на місці, дивлячись на Стефанія з надією, від чого їй стало погано. Це поганий знак. Вона має прямо зараз піти з цієї школи та повернуться додому. Але в той самий час її ноги вже були на півдорозі до їдальні.

Два порожні прольоти сповнені хаосу, безладдя і вони дісталися їдальні. Великі залізні двері були навстіж відчинені, ніби запрошуючи Стефанію та двох юнаків зайти. А тиха музика заспокоювала. Стефанія звернула увагу на те, що багато столів були розставлені під стінами, а посередині лежали сині мати зі спортзалу. За двома круглими дерев’яними столами, що так і залишилися стояти на своїх місцях, сиділа група дітей і голосно розмовляли. Майже всі вони були її студентами.

– Гей, малеча, я привів вам Стешу, – голос Торна розлетівся ехом по всьому помешканню.

Всі перевели погляд на Стефанію. За два роки роботи в цій школі вона досі терпіти не могла увагу до себе.

– Торн, перестань мене так називати, – шикнула Стефанія і пройшла до їдальні.

Хлопець посміхнувся і пішов за нею.

Вона підійшла до столів, упершись руками в боки, тим самим допомагаючи собі дихати якомога тихіше і спокійніше. Люк підбіг до Джини, темноволосої п’ятнадцятирічної дівчинки. Стефанії завжди подобалася вона, її спокій та повага до старших. Джина розтріпала руде волосся хлопчика, від чого посипався пил на стіл, але, як не дивно всі це проігнорували, ніби вони звикли до такого. Торн узяв стільчик з-під найближчої стіни та поставив перед Стефанією, а сам усівся на спільній лаві, вальяжно закидаючи ногу на ногу.

Стефанія голосно вдихнула повітря й обережно сіла на край стільця.

– Розкажіть усе, що знаєте, – звернулася вона до підлітків.

– А ніби ти не знаєш, – пурхнула брюнетка, що сиділа за другим столом.

Вона єдина з них виглядала чистою і навіть нафарбованою, а її волосся було підняте у високий ідеально зачесаний хвіст, що виглядало вкрай по-дурному в цій ситуації. Це була Лізі, дочка багатеньких батьків, які володіли центральною лікарнею.

– Стешу, привалило шафою, вона тільки очухалася, – з глузуванням пояснив Торн, від чого кілька хлопців за столом хихикнули.

– Припини, мене так називати, у мене є ім’я, – чітко сказала Стефанія, хмурячись.

Одну руку вона поставила за спиною, це допомагало їй утримувати подих. Хоча що довше вона була тут, то більше їй хотілося знову перестати дихати.

– Хто б нам пояснив, що сталося, – тихо прозвучав голос Чарлі, білявої дівчинки чотирнадцяти років. Її брат-близнюк Нік обійняв Чарлі, ніби намагаючись захистити від усіх небезпек.

– Нам спочатку здалося, що це звичайний землетрус. Ми піднялися на базу, як це зазвичай робимо, але вона була зачинена. Дуже сильно трясло, такого ще ніколи не було. Коли все закінчилося, ми з сестрою залишилися сидіти там, – Нік показав на маленьку комірчину біля столу видачі їжі.

– А я був у спортзалі, – вигукнув Мікро. Він сидів біля Лізі, яка відсунулася від хлопця якнайдалі, адже він більше був схожий на бідняка.

– Всім плювати, придурок, – шикнула Лізі.

– Лізі, не смій, – заступилася Стефанія, на що учениця тільки махнула рукою і відсунулася ще ближче до Чарлі.

Стефанія намагалася дихати, якомога тихіше і на її щастя музика перебивала її дихання.

– Рятувальники прийшли швидко, але на той час частина народу втекла зі школи, а тих, хто залишився розподілили. Частину в спортзал, частину в їдальню та частину до концерт-залу, – спокійно продовжив Мікро.

– А далі про нас забули, – закінчив Торн.

– Вони повинні були доставити вас по домівках, – хрипко сказала Стефанія.

– Повинні. Але, мабуть четвертий блок їм був важливішим. Без поняття, що вони робили в медвідсіку, але вони рознесли його до біса.

Стефанія намагалася відтворити все це у своїй голові, стільки всього сталося за час лежання на підлозі у своєму кабінеті. Вона намагалася зрозуміти, чому саме її так вимкнуло.

– Коли рятувальники пішли, ми залишились наодинці. Багатьох забрали батьки, хтось сам пішов, а ми вирішили зачекати на родаків, вони повинні прийти.

Стефанія чітко чула надію у голосі Торна.

– Лохджі, сказав, що знайде спосіб доставити нас по будинках, і випарувався. Напевно, зробив ноги, – додав Мікро.

– Не називайте його так, це огидно! – скривилася Чарлі.

Стефанія піднялася і почала повільного ходити по їдальні під суперечку сидячої шістки. Це було добре, що в школі швидше за все був ще один ментор. Лорджі був викладачем факультативу з самооборони. Абсолютно марний предмет у межах цієї держави. Але він був у два рази старший Стефанії, а це означало, що він був відповідальним за цих дітей. Миттю їй стало легше дихати і вона попрямувала до виходу.

– Гей, ти куди? – почувся голос Марка.

– Знайду Лорджі. Він, напевно, шукає можливості, доставити вас додому, – радісно відповіла вона і повернула на ліво при виході.

Їй уперше за цей час стало спокійно. Не сказати, що вона любила ментора Лорджі, він не був найцікавішим співрозмовником, і вічно говорив про теорії змови. А цього Стефанії вистачало на своїх уроках. «Державобудування» постійно зверталася до таких теорій.

Стефанія швидко пройшла три прольоти різних порожніх кабінетів перед тим, як опинилася перед залізними дверима, пофарбованими в зелений колір. Вона потягнула двері на себе, без стуку і завмерла на порозі.

Світловолосий чоловік у пом’ятому темно-синьому костюмі сидів за своїм столом. Його обличчя було закрите долонями, він плакав.

Стефанія не знала, що робити. Це було настільки інтимно, і вона відчувала себе винною за те, що це побачила, але водночас злість вирувала в її крові. Він реве, як маленька дитина, поки справжні діти мужньо сидять у їдальні та чекають на допомогу.

– Містер Лорджі, ви в порядку? – трохи грубо запитала Стефанія, переступивши поріг цього сірого і не примітного кабінету.

Лоржді хрюкнув і підстрибнув на стільці. Він злякано дивився на неї червоними очима, а по щоках текли сльози. Він виглядав огидно.

– Ст – т.. ефа – а.. нія, – заїкаючись пропищав він. – Як ти тут опинилась?

Стефанія видихнула, вона не хотіла ще раз розповідати історію з її відключенням.

– Хлопці в їдальні чекають на вас. Вони сказали, що ви пішли шукати спосіб доставити їх додому.

Лорджі примружився і, здавалося що він зараз заплаче з новою силою.

– Я на..ма..гався, – давлячись сльозами сказав він. – Але ж моя рука не працює!

Він підняв свою праву руку, показуючи на тильну сторону. Стефанія насупилась. Значить, удосконалена рука Лорджі теж не працювала. Справа не в її імпланті, щось глобальне відбулося та пошкодило системи.

– А телефон? Ти дзвонив до Департаменту? Тут щось не правильно, – протараторіла вона.

Лорджі піднявся на ноги та підійшов до стіни біля карти світу. Він почав тикати по стіні, і зрештою стукнув кулаком по ній.

– Не працює, бачиш! Нічого не працює! – закричав він. – Я говорив про це, я тільки те й робив що попереджав усіх про це. Це змова!

– Ох, – Стефанія зітхнула, і легенько стукнула себе по лобі долонею. – Тільки не знову.

Лоржді підійшов до Стефанії та смикнув її за руку, від чого та крикнула від болю.

– Не кажи, що я не попереджав. Уряд під владою штучного інтелекту? Ха! Це мало статися! Я казав! – він був схожий на божевільного, його волосся стирчало в різні боки, а довгувате обличчя набуло рис хижака.

Стефанія вирвала руку і почала потирати зап’ястя.

– Причому тут це? Ми живемо так дев’ятнадцять років, і всіх все влаштовує, ти просто з розуму зійшов на своїй змові! – підвищила голос Стефанія, але про всяк випадок відійшла на два кроки тому.

Лорджі, глянувши на Стефанію порожніми очима і раптом голосно заплакав, знову сів за стіл, закриваючи обличчя долонями.

– Ми всі помремо, – останнє, що почула Стефанії перед тим, як вилетіти з кабінету та зачинити двері.