Глава 1. Непокірна лялька

«О, милостива Мати, як же це нудно»   

За вікном, наче з відра, вже декілька днів лив дощ. Та що там дощ, справжня злива, яка змивала усі дороги, перетворювала все навколо великого кам’яного замку на багнюку. Але це здавалося більш приємнішим, ніж черговий бал на честь приїзду гостя з-за океану. Велична фортеця була наче вирізьблена зі скелі, яка від вологості дощу здавалася чорною. Вдень та вночі це виглядало страшно, не було навіть видно, що там хтось мешкає, може, самі привиди. Але насправді всередині вирувало життя, нескінченні зустрічі багатіїв та купців, які влаштовувала пані Пріелла, хазяйка замку і дружина правої руки короля Сольвії пана Вільяма Ланцелоса, відважного воїні та блискучого полководця. І Пріелла повністю відповідала статусу свого чоловіка, сама заправляла усім замком та прислугою, встигала приймати поважних гостей та налагоджувати з ними гарні відносини, допоки пан Вільям на війні.

Війна. Так, вона вже п’ятий рік виснажувала Сольвію. Пріелла могла не бачити чоловіка та своїх трьох синів, зате вдосталь проводила часу зі своїми невістками і найбільшим своїм розчаруванням – наймолодшою зі всіх своїх дітей Кайєю. І вона, як раз, ховалася у кутку, біля столику за канапками, поки всі інші весело витанцьовували та розносили чутки про королівську сім’ю. Кайю вже нудило і від їжі, і від танців, бесід, але допоки мати не дозволить піти, вона не має право покидати залу, як хазяйська дочка.

Одним вухом слухаючи якихось запрошених артистів, Кайя намагалася відволіктися від усього у своїх думках. Навіть натягнута посмішка не видавала її настрою. Здається, з неї вийшла б непогана акторка, бо Кайя переконувати всіх навколо у своїй легковажності та наївності, яку так любили молоді придворні, особливо чоловічої статі. Хоча дуже часто нестерпний норовливий характер дівчини мимоволі з’являвся, коли черговий залицяльник на балу розпускав руки або думав уявити себе найрозумнішою істотою у всьому королівстві. Але цього разу дівчина повинна була триматися, щоб не роздратувати Пріеллу. Все ж не хочеться знову сидіти покараною у західному крилі замку, де зараз просто царство плісняви і холоду.

— Зроби лице більш привітним і посміхайся, — Пріелла з’явилася наче ні звідки та непомітно вхопила Кайю за руку. Дивовижна жінка. Пріелла так міцно стиснула руку доньки, а усім присутнім продовжувала весело усміхатися. – І досить вже їсти, скоро сукня трісне.

Ну звісно, як мати могла не нагади про це. Не їж, не пий, дихай та живися від повітря, аби лише мати тонкий стан, який зараз полюбили усі чоловіки в королівстві. Але Кайя точно не буде мрією сольвійців, бо милостива Мати наділила її більш пишними формами. Виснажливе поїдання самої трави та овочів не допомагало прибрати пишні груди та стегна, хоч живіт вже прилипав до спини. Ось Роксана, улюблена фрейліна Пріелли, була еталоном краси та жіночності. Вона ходила так, наче пливла по залу, а тонкі руки і ноги викликали в усіх присутніх захоплення в очах і затамований подих. У Кайї з привабливого було лише довге кучеряве руде волосся, і Пріелла намагалася приховати недоліки доньки найвигадливішими зачісками, у які полюбляла додавати квітів. Від цього всього у Кайї просто нестерпно боліла голова.

— Ось він. Не здумай знову щось викинути, — прошипіла Пріелла та знову натягнула привітну усмішку. На цей раз вона була спрямована на дивного чоловіка, який приплив з-за океану і відрізнявся від усіх присутніх.

Незнайомець був високим і статним, не поступався красою сольвійцям, проте Кайя ніколи не бачила настільки дивовижну зовнішність і такий дивний розріз очей, ніби у кішки. Смуглява шкіра і зовсім легкий мундир під плащем з хутра ведмедя говорили про те, що мандрівник родом із теплих країв, а золота брошка у вигляді голови кішки, що тримала плащ незнайомця, про те, що він знатної крові. Хоча, загалом, це можна було зрозуміти по тому, як її Пріелла чемно та улесливо говорить з іноземцем, хоча сама зчепивши зуби терпіла його жахливий акцент. Кайя дозволила собі нахабність так довго роздивлятися чоловіка, особливо його чорні очі, які були підведені чимось чорним, наче у жінки.

«То він фарбує очі, наче жінка?»

Кайя подумала про себе, але чорні очі раптово подивилися на неї, так гіпнотично, оцінююче. Іноземець елегантно усміхнувся їй та злегка кивнув головою. Пріелла одразу стиснула руку доньки сильніше, я Кайя низько вклонилася йому.

— Пане Мхей, я не представила Вам мою єдину доньку. Кайя Ланцелос, — Пріелла підштовхнула Кайю трохи вперед, аби поважний гість міг роздивитися Кайю.

— Це честь для мене, пане Мхей, — Кайя, як того вимагає етикет і прискіпливий погляд Пріелли, глибоко вклонилася і стримано посміхнулася. Дівчина вже буквально відчувала на собі зацікавлений погляд чоловіка, але намагалася ігнорувати його, навіть якщо мати Ланцелос хотіла зворотного.

— Не погодитеся потанцювати зі мною, юна леді? — жахливий акцент іноземця згладжувала лише чарівна посмішка чоловіка, але серце Кайї зовсім не здригнулося. Вона знала, що мати змусила одягнути цю сукню для нього, що вона стане подарунком, щоб привести військовий альянс до успіху та закріпити узи з країнами Сходу. У горлі Ланцелос пересохло, але дівчина спромоглася взяти себе в руки і під пильним поглядом прийняла пропозицію пана Мхея, вклавши ніжну долоню в його сильну і злегка мозолисту руку.

М’язисті руки майже впритул притиснули тендітну дівочу фігуру до чоловічого тіла, а потім одна долоня спустилася до талії Ланцелос. Гість зі Сходу впевнено зробив крок і повів дівчину в танець, спрямовуючи її і не зводячи погляду бездонних чорних очей з блідої шкіри його партнерки. Дівчина лише злегка байдуже поглядала на нього, і іноді дозволяла собі усміхатися, інакше потім її матінка влаштувала б їй скандал за таке непристойність. Проте, здавалося, самого пана Амуна бавила ця холодність, ніби вона ж і розпалювала в ньому той славнозвісний інстинкт мисливця.

— Ви зовсім не збентежені? — шепнув їй на вушко гість, грайливо усміхнувшись, але Кайя лише спокійно витримала його погляд на собі, дивлячись своєму супутникові прямо в очі. — Хоча я мав здогадатися, що такій чарівній дівчині не вперше бачити і відчувати чоловічу увагу.

— Пан Мхей, з дитинства мене вчили тримати обличчя у вищому суспільстві, — трохи посміхнулася дівчина, відчуваючи, як від її тону гість трохи розгубився, але постарався одразу ж сховати це за грайливістю.

— Я б подивився на ваше прекрасне личко за інших обставин і в інших умовах,— після його слів вирує злість кипіла в жилах Ланцелос, дівчина навіть згадала, що десь під пишною спідницею до підв’язки прикріплений іменний кинджал, і вона б із задоволенням пригрозила би їм чоловікові. Однак тут як тут Пріелла, ніби у своїх справах, пройшла повз, почувши цю фразу Амуна. Задоволення на її обличчі просто розцвіло, і дівчина зрозуміла, що не може просто так нагрубити гостю прямо зараз, треба лише почекати на мить. Навіть якщо вона потім отримає горіхи.

— Думаю, вам не сподобається побачене, — відмахнулася Кайя, відвернувши голову вбік.

— Я можу спробувати і тоді сказати, — рука Мхея безпардонно потяглася від талії прямо до сідниць дівчини, легко, але владно, ніби він тут всемогутній господар. Хоч би як.

— Руки, — холодність тону дівчини немовби вибила ґрунт з-під ніг іноземця, і той лише незручно кашлянув і повернув руку на талію.

— Прекрасна і владна дівчина, промовив чоловік, знову натягуючи грайливу посмішку. — Проте я люблю, коли чоловік панує над жінкою.

— Тоді я нічим не можу вам допомогти, пане Амуне, — хмикнула Кайя, злегка усунувшись від підтягнутого тіла Мхея. Дівчина вміло крутиться в такт мелодії, але її погляд блукає не на цьому нахабному гості, а по залі, у пошуках своєї матінки. Крихкий стан, але сталевий погляд сірих очей ніби випарувався з бального залу, і Ланцелос прийняла це, як зелене світло, вислизаючи з чоловіка. Дівчина встигла вшанувати його лише байдужим поглядом, квапливо покидаючи це дійство і прямуючи до своїх покоїв.

Лише у своїй просторій кімнаті, де на неї вже чекав запалений камін і махровий плед на софі біля нього, дівчина змогла спокійно зітхнути. Вона ніби струснула з себе дотик того іноземця, злегка здригнувшись, і скинула розкішну сукню на застелене ліжко, змінивши його на нічну сорочку. Проте якесь передчуття змусило дівчину почекати з спогляданням дров, що горять, в кайданах гарячого полум’я, і ​​вона, накинувши на плечі теплий плед, попрямувала до своїх дверей, закриваючи ту на замок.

Тільки тоді вона могла спокійно видихнути і впасти на софу навпроти каміна, наводячи свої думки та почуття до ладу. А головне — заглушаючи в душі те липке почуття, яке змушувало відчувати саму себе іграшкою або подарунком комусь із вищого суспільства, адже єдина дочка в сім’ї потомствених воїнів призначалася тільки для цього. Матінка Ланцелос навідріз відмовлялася віддавати дівчину навчанню військовому мистецтву, навіть не дозволяла приймати уроки історії та політичної справи, проте батько Кайї робив усе це без її відома. Нехай він і не показував це так, як усі звикли бачити кохання, але він шалено любив свою єдину дочку, таку схожу на нього у своїх звичках і характері. Тому просто не міг дозволити їй сидіти в західному крилі, знемагаючи від чергового покарання від матінки за дрібну провину, і лише в’язати та вишивати хрестиком. І лише завдяки своєму характеру та «підпільній» підтримці батька Кайя залишалася собою, навіть незважаючи на суворі рамки суспільства.

— Міледі, — гучний стукіт у двері змусив дівчину здригнутися від несподіванки, але людина за стіною була дуже очікуваною персоною, тому Ланцелос навіть ніяк не відреагувала на жахливий акцент. — Дозвольте скласти вам компанію, якщо ви ще не лягли спати.

Дівчина промовчала, навіть тихо зітхнула, ще більше кутаючись у махровий плед і вслухаючись у тріск дров у каміні. Однак дверна ручка раптово засмикалася, а знайомий чоловічий голос знову пронизав тишу:

— Я ж знаю, що ви чекаєте на мене. Ваша прекрасна мати передала мені ваше послання.

Кайя насупилася, стиснувши кулаки і став шукати поглядом іменний кинджал, який їй дуже хотілося кинути в родичку, а там як пощастить, хоча з такою удачею, Пріелла спритно вивернулася б від нього. Серце болісно стислося від останніх слів іноземця, адже це означало те, що мати серйозно налаштована віддати свою єдину дочку вибагливому і нетерплячому послу Близького Сходу на об’єднання двох армій. Жахливо, в’язко і липко всередині, чого хочеться випити отрути, сподіваючись, що він допоможе позбутися цього почуття.

— Міледі, я не люблю, коли мені щось обіцяють, але не виконують це, — стукіт у двері став наполегливішим, і Кайя зіщулилася, нервово кусаючи губу і не знаючи, як викрутитися з цієї ситуації. Але відчиняти двері не можна було в жодному разі.

— Провалюйте, пане Мхей, — холодно кинула чоловікові вона, замружившись від сили удару в дерев’яні двері та величезного гуркоту через нього. Серце раптово забилося швидше від хвилі страху, що накотила, адже здавалося, що другого або третього удару її хлипкий замок не зможе витримати.

— Не грайте зі мною в ігри, міледі, — крізь зуби процідив іноземець, смикаючи ручку.

— Вам краще вибрати своєю іграшкою іншу даму, впевнена, вона буде не проти, ким би не була, — під сміливістю ховалася побоювання, що її слова обернуться проти неї ж гнівом чоловіка, але дівчина все ж таки додала: — Я не ваша іграшка, навіть якщо вам так хтось сказав, дівчина їдко і з ненавистю виплюнула з себе передостаннє слово і заплющила очі, вслухаючись за лютим риком за дверима, що змінився гулкими й віддаленими геть від її кімнати кроками.

Усе. Завтра вона повернеться в західне крило, будучи покараною, але з почуттям власної гідності та гордістю за збережену невинність.

***

Наступного дня порадував жителів Сольвії сонячними днями, від чого ті вирішили насолодитися теплом небесного світила чи не востаннє за цей сезон, адже зима наступала, і доводилося одягати на себе все більше одягу, що зігрівають. Більшість слуг займалися справами у дворі, а придворні пані, що вирішили погостювати в маєтку Ланцелос, вийшли на прогулянку, щоб ще й на свіжому повітрі поговорити про те, що сталося минулої ночі. А це саме гірка і принизлива відмова доньки господині будинку іноземному красеня-посланника, який у серцях наговорив матері Кайї погроз і просто неприємних слів. Дівчина ще диву давалася, як це вона прокинулася вранці від тихого голосу молодої покоївки, а не від криків розлюченої Пріелли або від хвилі холодної води, якою б окатила її матінка.

Але ні, дівчина спокійно прямувала до сімейного саду, де якраз має бути тихо та мирно. У її руках була маленька дерев’яна коробка, а за спиною тубус і зв’язка пензликів, що хиталася з боку на бік, як і високий кінський рудий хвіст Ланцелос. Щоб не накручувати саму себе, дівчина воліла роздумувати, що вона намалює в саду: чи останній колір троянд, чи пожовклу яблуню, на якій залишилося зовсім мало листя.

— Кайя! — різкий вигук позаду змусив дівчину застигнути на місці і ні на долю секунди не сумніватися, що це саме та людина, про яку вона подумала. Різко розвернувшись, дівчина побачила знайому руду маківку кучерявого волосся, що зараз було недозволено коротко пострижене, веселі усміхнені яскраво-блакитні очі і ластовиння на блідій шкірі. Це був Калліас, її брат-близнюк і наймолодший у сім’ї Ланцелос (адже дівчина народилася хвилинами раніше), але найвідважніший і найдобріший, від однієї посмішки якого хотілося закричати від радості і йти чинити подвиги пліч-о-пліч з цим шибеником.

Хлопець миттю підлетів до сестри, піднімаючи ту на руки і кружляючи разом із нею. Серця обох радісно забелькотіли і забилися в шаленому ритмі, а досі тихий коридор наповнився дзвінким сміхом і криками дівчини, адже та пізно схаменулась і баночки з фарбами встигли випасти з коробки, як і пензлики. Калліас лише знову розсміявся і почав допомагати сестрі збирати речі. Здавалося, ніби вічність пройшла з їхньої останньої зустрічі, адже його батько забрав на фронт, де цей вісімнадцятирічний молодик захищав королівство і розправлявся з ворогами. Ні, Кая відмовлялася думати про те, що її світлий і такий добрий брат убивав ворожих солдатів. Вона думала, що батько не настільки жорстокий, і дав йому іншу роботу у військовому таборі. Але Ланцелос не могла не відзначити, що за півроку, що був відсутній Калліас, він встиг підрости і зміцніти, що, безсумнівно, ще збожеволіє всіх придворних дам в окрузі.

— Що ти вже встигла влаштувати вчора на прийомі того іноземного посла? — все ще посміхаючись, спитав хлопець і піднявся з корточок, допомагаючи встати й сестрі.

— Так так, дрібниці, дівчина натягнуто посміхнулася у відповідь, обтрушуючи поділ сукні і повертаючись до раніше наміченого шляху. — Всього лише чергова спроба матінки продати мене.

— То я вирішив відразу піти до тебе, а не зазирнути до неї, — усміхнувся Калліас, вирівнявши крок із сестрою і дивлячись на її зосереджений профіль. — Коли я пробігав біля її покоїв, то мені здавалося, що там просто стелі осипляться від такого крику, а весь особняк просто піде під землю!

Кайя щиро засміялася, дивлячись на безтурботне і таке безневинне обличчя молодшого брата, що навіть у такій ситуації був на її боці, і тим більше не підтримував мати в такому прагненні збагрити непотрібну доню заради угоди з невідомим.

— Ти приїхав один чи з батьком?

— Батько приїде через кілька днів, як і всі інші, я просто хотів приїхати раніше, бо… — хотів домовити Калліас, проте вигук служниці змусив його замовкнути і пригальмувати. Кайя зупинилася біля нього, змірявши порушницю їх спокою незадоволеним поглядом.

— Ваша світлість, пане Калліас, пані Пріелла хоче поговорити з вами, — дівчина опустила голову, дивлячись у підлогу і не наважуючись поглянути в їхні обличчя. Посмішка хлопця злегка потьмяніла, і він розуміючи кивнув, не промовивши ні слова служниці, але й та не стала чекати наказу, а просто пішла.

Ланцелос молодший раптом обернувся до сестри, заглядаючи їй у вічі, а туди — просто в душу, а потім міцно обійняв. Кайя була спантеличена і лише могла ніяково обійняти брата, відчуваючи його дивне сум’яття і ті слова, які він чомусь не міг сказати їй. Невже матінка і йому щось зробила?

— Мені здається, що цього разу все серйозно,— тихо промовив хлопець, погладив сестру по голові. Дівчина відразу відчула, що це пов’язано зі вчорашнім, але чому? Адже було багато таких подій, вона ще хіба що принцу не відмовляла, подумаєш, іноземний посол… У будь-якому разі, мав бути ще один вихід для цього чортового військового альянсу. — Пообіцяй, якщо раптом матінка зробить з тобою щось гірше ув’язнення в західній вежі, то розкажеш мені, а я вже спробую переконати її та й…

— Калліас, — перервала його Кая, трохи відсторонюючись і дивлячись на брата з сумною усмішкою. Обличчя хлопця зовсім похмуріло, і той лише стурбовано дивився на неї. — Ти не зможеш, бо матінка нікого не слухає, навіть батька… Я не здивуюся, що вона буде опиратися наказу короля, якщо він стосуватиметься мого визволення з тієї треклятої вежі. Просто… не звертай уваги. Я впораюсь, а ти йди, — ласкаво посміхнулася Ланцелос і відпустила руки брата, буквально змушуючи його розвернутися назад і йти назад. — Не вистачало тобі ще отримати за непослух.

— Але… Гей, Кайя, так не чесно! — Тільки Калліас хотів знову сказати щось, як дівчина відвернулась і втекла в сад, знаючи, що брат просто так не піде. Тому першою піде вона.

В’янучий сад зустрів її разом з теплими променями сонця, що проникали крізь жовто-буре листя, що залишилося, і останні квітучі кущі різних рослин. Дівчина лише глибше зітхнула, глянувши на небо і злегка примружившись від яскравого світла. Вона вирушила, куди подалі від чужих очей, де навіть слуги, що проходять повз сад, не зможуть помітити її. Вже на своєму звичному місці дівчина струсила обсипане листя з маленького стільчика, і присіла, кладучи на коліна тубус і кисті. Навіть старенький мольберт, який вона так само залишила тут на випадок натхнення чи пошуку тиші та забуття, трохи припав листям і почорнів від чотирьох денних злив. Але Кайя лише струснула головою, кріплячи до дерева чистий лист і оглядаючись навколо в пошуках натури. Її погляд раптово зачепився за старий і трохи сухий дуб. Його крона майже почорніла, а величезне коріння виглядало з усе ще сируватої землі, ніби цей старий намагався вирватися і втекти звідси. Принаймні так би точно вчинила Ланцелос. На половині його гілок зовсім не було листя, а на другій — лише зрідка траплялися жовті та бурі листочки. Він помирав і, здавалося, наступної весни більше не зацвіте, так що Кайя просто відчувала, що має відобразити його останні дні. Навіть назва картини вже крутилася в її голові, коли вона акуратними штрихами почала робити малюнок на білому полотні.

Це дерево було схоже на якусь магічну істоту, особливо в неї на папері, її ж очима, хоч і Святе Письмо повністю заперечувало існування магії в цілому світі, не те що в Сольвії. Але дівчині просто здавалося, просто її фантазія розцвіла, і вона зробила гілки дерев його руками, а коріння — ногами. На чорній кроні їй бачилися вже загасаючі, але все ще пронизливі зелені очі, а дивний шрам поперек нерівних ліній кори дуба здавався сумною усмішкою, що одразу ж позначилася на білому полотні.

Рука Кайї потяглася за тонким пензлем і парочкою баночок фарб, які їй давно хотілося випробувати: чорна, коричнева, червона та помаранчева. Дівчина вдумливо описувала коріння дерева, стовбур і гілки, уявляючи, що було б, якби дерева справді ходили б. Що було б, якби вони розмовляли — а на полотні вже з’явилися людиноподібні очі й сумна усмішка. Що було б, якби вони думали, як люди, і відчували так само, як і ми,— на половині гілок уже вимальовувалося листя, проте рука дівчини здригнулася, коли вуха прислухалися до знайомих гнівних кроків, що прямували до неї. Кая відклала кисть, вирівнялася на стільці і склала руки на коліна, заплющуючи очі і глибоко зітхаючи. Ось. Нині.

— Дурне дурне дівчисько! Своїми витівками ти зведеш мене до могили! — кричала Пріелла, тільки побачивши спину дочки і від цього розлютившись ще сильніше. Дівчина навіть не повернулася на її крики, а лише мовчки почала збирати кисті і закривати баночки з фарбами, поки мати продовжувала: — Ніколи ти не побачиш цього чортового саду! Ніколи більше не дозволю тобі йти до бібліотеки за цими мерзенними книжечками! Непокірне і дурне дівчисько! Ти будеш годинами вивчати етикет та мистецтво спокушання чоловіків! Та я зі шкіри вилізу, але знайду тобі чоловіка, який виб’є з тебе цю дурницю!

Жінка все більше і більше скипала від байдужості дочки, тому вирішила зробити фінальний штрих: Пріелла вирвала з рук доньки останню баночку з червоною фарбою і виплеснула весь вміст на біле полотно з живим деревом на ньому. Світла сукня і така ж накидка Кайї забарвилася яскраво-червоними бризками, і дівчина в жаху дивилася на картину, за якою в’язко стікала фарба, схожа на кров. Дівчина різко піднялася і, будучи вище матері, подивилася на неї зверху вниз, схопивши за руку, де тримала вже порожню банку з фарбою.

— Не смій, — процідила крізь зуби Кайя, стискаючи зап’ястя матері, але та, здавалося, зовсім не звертала уваги на це. — Вистачить з мене цього! Забери всі гроші сім’ї, забери мої покої і вистави мене на вулицю без гроша, але я більше не терпітиму такого приниження!

— О ні, моя люба, у мене для тебе є куди найкраще покарання,— мати роздратовано обсмикнула руку доньки, їдко, ніби її слова були просякнуті справжньою отрутою, прошипіла: — Ти зараз же збираєш речі і вирушаєш до спадкоємного принца. І ти залишишся його особистою іграшкою доти, доки він не захоче викинути тебе на вулицю!