Полудень

– Мар’я … Я люблю тебе. Якщо що трапиться… Я повернуся до тебе Червоно-синім птахом. До зустрічі, Маріє.

Хлопець сів у потяг, дивлячись у синяво-чорні очі. А дівчина залишилася на пероні, загальмовано махаючи  рукою на прощання. Транспорт поїхав, несучи з собою молодого хлопця далі й далі, а разом із ним і частинку душі чорнявої. Наче щось із гучним звуком відірвалося від серця, каменем летячи вниз.

-Що ж то я тепер сама робитиму? — сама собі прошепотіла дівчина дивлячись у слід поїзду, що тільки що поїхав.

Сіроока самотньо йшла додому. Небо затяглося мутними хмарами, з них полився дощ. Воно плакало. В глибині душі, Мар’я розуміла, що ніхто,  з тих, хто сів у цей поїзд живим не повернеться. Війна-це страшно. Війна-це погано. Смерть йшла пліч-о-пліч з війною. Війна-начальник смерті. Мар’я розуміла. Розуміла, але надія знову і знову розквітала в дівчині лілійною білою квіткою. Це лише потім, через місяці, квітка фарбувалася багряною. Червоною, наче кров.

Кров бачилася дівчині всюди. У воді, у відварах, в очах, у губах, у небі, у снах. Було страшно. У снах Мар’ї часто ще шепотіли губи коханого – «я повернуся до тебе Червоно-синім птахом». Шепіт проникав у мозок, слова долинали звідусіль. Вона не могла сховатися від них. І, втім, не хотіла. То був її хрест. Вона несла його на спині годину за годиною, день за днем.

Поки одного морозного ранку, коли дівчина сиділа за столом, вдивляючись у криваву воду в сліпучо-білій тарілці, до неї не влетіла пташка. Перната істота села на край посудини, з цікавістю оглядаючи збліклу Мар’ю. Чорноволоса з жахом виявила синьо-червоне забарвлення. Вона мовчки дивилася птахові у вічі. Пробила зозуля – опівдні. Крилата спалахнула, вилетіла з вікна, помчавши у відкрите небо. Жорстоке небо.