Поки (чи ніколи)

Час, коли діти поверталися зі школи, був найкращим моментом типового дня в Облудних Соснах, що був здатний переступити будь-які сумніви, знані людям цього міста-в’язниці. У щільному графіку Пілчера був спеціальний пробіл для цих двадцяти хвилин. Ніхто не говорив про те, що зазвичай він засиджувався біля камер чи вікон довше призначеного часу, як і про те, що він справді переймається кожною душею, вкрапленою у його величезне створіння. У новий світ, який він започаткував.

Момент невблаганно змушував його повернутися в минуле, — у життя “до”, як любить виражатися його шериф, — де Пем була звичайною школяркою, ходила до звичайної школи і скидалася Пілчеру на звичайну дочку, якої в нього доти ніколи не було. Легко відкинути світоустрій, застарілий ще за юності Пілчера, принаймні у його голові, проте складно не сумувати за колишньою Пем. З тих пір, коли Пілчер відчув, що вона росте, так і не зміг з цим змиритися. Він продовжував любити її, Господи, нізащо б не розлюбив, проте якби в нього був вибір, Пілчер неодмінно повернувся би назад.

Так само, як ми, незалежно від якості книги, рвемося її закінчити, Пілчеру хотілося нарешті завершити цю справу. У місці, в якому не існує простого життя для Пем, ще й як кортить вбитися. Деякі так і роблять, Пілчера ж ще тримає захоплення проєктом та співчуття до інших жителів, адже без нього вони довго не проживуть. Останнім часом ставало все гірше. Співробітники, ясне діло, помічали усе, проте не лізли у душу, на жаль самого Пілчера. Хтозна, може, це допомогло б йому викарабкатись з цього вигорання.

Але якщо чесно, він більше не знав точно, навіщо з нього виходити.

Музика лилася з усіх можливих боків, заставлених гігантськими атракціонами. Парк гудів людьми, тож Пілчер, віддавши Пем до рук інструктора, відійшов у непримітний куток, аби видихнути. Цим місцем виявилась лавка біля зачиненого у пізній час тиру. Непогано.

Ця дівчинка творила з ним немислимі речі. Біль, що жив у ньому, брав корені ще задовго до того, як він зустрів її п’яну на брудній землі, але якимось дивом Пем компенсувала цю шкоду. Їй вдалося витягти на розваги старого, що загубився у морі роботи, яку сам собі створив.

Пем підбігла до нього — розпашіла, осяяна від вражень, навіть якась сюрреалістична через тонну макіяжу, люб’язно купленого Пілчером, на обличчі. Він не обіймався з нею, але очима спробував передати, як йому важливо бачити Пем усміхненою. Дівчинка мала звичку супитися навіть тоді, коли для цього немає причин. Напевне, вважала, що так відлякуватиме забіяк, але їй однаково не пасував мертвий погляд. Зараз він горів, і Пілчер готовий був взяти до рук гвинтівку, щоб захистити її від усього, що коїлося навколо.

Через наближення кінця світу люди божеволіли. Дехто виражав це у ірраціональних за розміром покупках, дехто — пролитою кров’ю. Саме такі екземпляри, як він здогадувався, екстерном привчили п’ятнадцятирічну Пем до дорослого життя, хоч сама вона рідко про це обмовлялась. Пілчер сподівався, це тому, що він нарешті дав їй те спокійне існування, яке потрібне усім підліткам на Землі. Вона не перебирала виразів і тем для розмов, тож скоріш за все розповіла б більшість історій — Пем справді ставала легковажнішою, ніж її знав Пілчер.

— Підемо по морозиво?

Пілчер посміхався.

— Не дивись на мене так, наче тільки п’ятирічки просять про морозиво, — здогадалась про привід веселощів чоловіка. Проте не влучила.

— Я не насміхаюсь. — Його обличчя різко посерйознішало. — Звісно, ми підемо по морозиво.

— От і чудово.

На рум’яному обличчі знову з’явилось світло, й Пем нелінійним маршем покрокувала засніженою доріжкою, повз стомлених після роботи людей. Вона не знала шляху до крамниці, але її гордо піднята голова не опускалася ані на дюйм. Вітер розганяв білі пластівці під помаранчевими ліхтарями, а небо намагалося обдурити жителів, що настала ніч.

До ночі, насправді, ще було вдосталь часу.

Син Ітана Берка вибіг на шкільний двір мало не останнім, і Пілчер задумався, що спричинило таке запізнення. Немає чого перейматися Беном у технічному плані — дітей, звісно, не вчать того, як виглядають трупи абі, аби налякати, але і не годують неправдою. Вони залишаються у курсі, від чого є найстабільнішим прошарком населення Облудних Сосен. Отакий парадокс: удома, після навчання, вони, у своїй більшості, не розповідають батькам про те, що почули за день з міркувань безпеки, адже їм відомо, чим закінчується стик попереднього і теперішнього життів у головах слабких людей. А тим, хто наважується розповісти чи пробовкується, не вірять. Отож, за Бена він переживав суто як батько, у якого є власні діти. У якого є Пем. Зразкова дочка. Не за загальноприйнятими нормами, а за Пілчерівськими. Найкраща для нього.

Сидячи на по-чудернацьки вилитому металевому стільці, наче з казок, у залі, повній фіолетового світла, Пем нудьгувала. Вона вже півгодини копирсалася у черничному морозиві, затвердженому самим власником кафе на честь такого поважного гостя, як Пілчер.

— Люба, щось не так?

Вона скоса подивилася на нього, але нічого, окрім кислої міни, не видала.

Цього разу Пілчер не виринав зі спогадів ще довго й не помітив, як проминув день. Усі дії він виконував на автоматі, але зайшовши до ванни, коли настала черга до рутини перед сном, він задивився у своє відображення.

Що його тут тримало?

Піклування про людство, якого вже не існувало? Гордість за збудоване місто, в якому ніхто на ділі не почувався, як вдома? Співробітники, яких він купив одноразовим виявом щедрості і які поголівно за спиною його ненавиділи?

Можливо, Пем була однією з них.

Він потягнувся до шафки, де зберігались леза. Не найкращий метод, але на той момент ним керував не інтелект.

Як там було в останньому спогаді?

— Не хочеш говорити?

Пем не похитала головою, але взяла перший шматочок до рота, даючи знати про своє рішення. Відзначаючи кордони, за які Пілчеру поки — чи ніколи — не продертися. Але невідомі сили штовхали його, й він не здавався:

— Ти можеш сказати таткові усе, що в тебе на думці.

Лице Пем раптово перемінилося. Зі звичайного байдужого перетворилося на живе, слава Ісу, однак розгніване, наче Пілчер щойно обізвав її гострим словом.

— По-перше, ти не мій тато, — між глибокими вдихами проказала вона, — і по-друге, припини робити такий голос. Мені блювати від нього хочеться.

І тоді Пем залишила приміщення.

Ще два дні він шукав її містом, аби виявити, що вона жива-здорова ховається у своєї подруги.

Хай там що на неї тоді найшло і чи було це пов’язане із зовнішніми подразниками більше, ніж із Пілчером, — це стало першим закидом у його сторону з боку Пем, який нагадав Пілчеру, кого саме намагається видати за свою дочку.

Пілчер підніс лезо достатньо близько до шкіри в момент, коли роздалися кроки недалеко від його дверей. Можливо, це охоронець, що пішов перевірити джерело дивного звуку, можливо, Ітан вдруге прокинувся з амнезією й єдине, що пам’ятав — гору та ім’я Пілчера. І якби так було, він би досягнув цілі за хвилини дві. Він навіть відкрив кран, аби заглушити свої крики на випадок, якщо вони будуть, хоч його больовий поріг за роки практики піднявся до неймовірних висот.

Але це була Пем.

Вона наспівувала пісеньку, яку любила ще молодою. Диск з якою вона одного дня щенячими очима випросила у Пілчера.

Їй не потрібно було переживати за нього і заходити, аби переконатися, що все добре, аби все дійсно стало добре.

В нього досі була його Пем.

Із цією думкою Пілчер міцно заснув.

Пем покрутилася їхньою квартирою ще пару годин, аби викинути енергію з тіла після вечірнього залу, а тоді заснула у власному ліжку.

Їм обом наснився давній час, який вони проводили разом, без чітких хронологічних рамок. Різнобарвні картинки змінювались, але відчуття злагоди терпко вчепилося у мозок, не покидаючи аж до самого пробудження.

Сонце зустріло Облудні Сосни, запрошуючи у новий нелегкий день.