передвоєнне

ти знаєш, я не людина, а так, концепція.

ніколи раніше не був таким мирним сніг,

якщо пощастить, збережу його в вірші, в серці,

я

увік не була живою

поміж живих!

вінок із пшона скоцюбіло бреде зап‘ястями,

мені до зап’ясть притулив його літній бог;

о друже! не здаймося! будьмо взаємов‘язнями.

я знаю, це дико, та що нам до засторог?

туман сколихав барлоги, і ми не вийдемо.

о земле, ти череп, повний фізичних вад…

о темна плането! згадаєш нас побратимами,

ми й будемо ними,

ми згинемо в снігопад.

ти бачиш, я не істота, а так, душа?

товаришу, нумо, торкнися моїх плечей.

у справжніх людей тут тепло, а не шмат вірша,

і в жилах не сміх сатурна, а кров тече…

ламаючи наголос стиглим серпневим спомином,

я враз крижанію

з величчю чорноти.

о всесвіте! дай-но слово, одненьке слово нам,

і я не здригнуся, якщо його скажеш

ти;

смерть не розлучить тих, хто згадає факт:

смерті нема, якщо не існує час…

темна плането, запам’ятай нас так!

більше ніхто й ніколи не бачив нас.