о третій ночі, на шостому поверсі

…зійшлися дві нескінченні самотності під вибухом сотень чужих думок.

[або історія про мафіозі накахару, детектива дазая, невдалі місії, та спроби порозумітися в одному житті.]

взагалі-то це повинен був бути переклад одного з моїх старих фанфіків на українську, на початку так і є. а потім він почав жити своїм життям. обережно, лайка, матюки, кульове поранення, неподобство короче!

третя ночі. чуя випускає нікотинове повітря в затягнуте пітьмою небо, підпираючи собою стіну житлового будинку. сорочка закривалена, неприємно липне до стомлених м’язів; плащ було втрачено десь на шляху до пункту призначення. неозброєним оком видно, що місія пройшла жахливо. не те щоб він не звик до труднощів за своє довге життя мафіозі, не те щоб леза не рвали шкіру на дрантя раніше — але враження, що з кожним кроком гравітація ближче до втечі з полону, що от-от накахара втратить контроль та його розчавить кривавою плямою на брудному асфальті. він це відчуття закурює знову і знову, дим цигарок вже в пальцях до самих кісток — лизни кінчиком язика та вмри від передозування.

чуя підіймає блакитні мляві очі догори. вікна на шостому поверсі тремтять м’яким рудим світлом для нього. він гасить цигарку о бетонну стіну, залишаючи на ній слід своєї присутності. сходи пересуваються під ногами збочено повільно. накахара ледве переставляє налиті свинцем кінцівки, дихає уривчасто, але стискає зуби вже зараз, приховуючи весь біль під шкірою. апельсини в руках, куплені ще перед завданням, важать ніби по десять кіло кожен. їх хочеться викинути, аби вони мертвим глухим стуканням відлунювали по під’їзду. але вони переливаються сонцем та теплом крізь целофан, і чуя вперто йде з ними до вхідних дверей. залізо піддається з першого дотику, як для колишнього мафіозі, це дуже нерозважливо та по-дурному, але його просто зачекалися. накахара тихо складає апельсини на тумбу, декілька з них тікають. він робить спробу нахилитися, та плече прострілює болем. в останню мить чуя подумки смикає себе від банальної, недоречної в цих стінах фрази.

він вдома.

ніс лоскоче аромат свіжої кави, для якої зараз саме слушний час. чуя видихає повітря з тихим свистом та на секунду спирається на меблі, бо світ йде плямами. треба було обробити рану в будівлі мафії, але він, впертий дурень, поспішав. в сонній тиші ляскіт босих ніг холодною підлогою як постріл в засідці. м’язи мафіозі, не підкоряючись законам логіки, розслабляються і він трішки сповзає по стіні. дазай по-домашньому скуйовджений, пахне милом, локшиною, та тримає в руці величезну чашку з міцною кавою. погляд в нього зацікавлений, в нахилі голови до плеча — навіть трохи збентежений. чуя хоче розквасити його подумки по ламінату, щоб знервовані очі з потилиці витекли, а по факту — сповзає ще нижче, бо вони в різних вагових категоріях. апельсини ховаються під меблі.

— я так розумію, все пройшло…

— стулися на хрін, — шипить чуя крізь зуби. погляд в осаму гострішає, виблискує кинджалами в тьмяному світлі, але мафіозі ігнорує біль та рішуче розвертається в сторону ванної кімнати. їх зустріч розбивається о гучний грюкіт затріснутих дверей.

дазай дивиться на фарбоване чорним дерево, і вся зброя ховається, він враз — втомлений та покірний до чужої люті, яка несеться вже стільки років за ним тінню. правда лють ця вже не стихійне лихо, не лісова пожежа. вона необережний дотик до свічки, яку осаму раз за разом підпалює з маніакальністю письменника, в якого збігають терміни та гроші. погляд чіпляється за бік апельсину, який невпевнено виглядає з-під шафи в коридорі. яскравий, барвистий, рудий. як згадка про дитинство крізь напіввідчинене вікно — мимохідь, бо свого в них не було. він підходить, підіймає теплий фрукт, і ще один, і ще, всі до одного, аби запхати назад у пакет. його власне пальто на їх фоні видається практично сірим. дазай намагається згадати, коли речі в цій квартирі стали різних розмірів, коли переплелися рукавами, нитками. свого як чужого і порівну, але ніяких слів, тому що голосні звуки змушували смикатися всім тілом до небезпеки. ціна їх роду діяльності. він не впевнений, чи знав хоч колись за своє життя, що таке дім, і чи мав на це право в принципі. колись він думав, що мафія — це щось, що може претендувати на це звання. але не для нього. для чуї мафія — родина, справа половини життя, але домом цю будівлю навіть в таких потвор як вони язик не повертається назвати. потім він гадав, що в притрушеному пилом барі був дім. потім люди з агенції показали йому іншу сторону цього слова, і можливо, лише можливо, пролили трішки світла на поняття.

чуя за дверима тихо лається та гарчить пораненим звіром. детектив ставить на поверхню комода чашку, апельсини, та підходить до чужої схованки. без бинтів та опалення з усіх сторін ніби віє холод, але він знає, що саме у ванній гидко та обдає морозом від кахелю. він смикає ручку, яка, хто б сумнівався, не піддається.

— мінімафія, відчини двері.

— іди в сраку!

— тільки якщо в твою.

— як довго твій мозок генерував цю геніальну фразу?

— достатньо, аби ти вже відчинив.

— пішов нахуй, я сказав. — осаму притуляється чолом до дерева та хоче в’їбатися в нього з розбігу. нахара ненавидить слабкість, а свою навіть не визнає.

— чуя, — в голосі осаму мінус десять градусів, нижче ніж в приміщенні. — двері.

він би їх, можливо, і вибив би. але його фізична підготовка в агентстві зазнала певних втрат, а від вибитих дверей втрат зазнає його гаманець. це не практично. у ванній підозріло тихо, наче перед бурею. він відчуває шкірою несамовитий, сповнений безжальних думок погляд, роздратоване сопіння. а також тихі кроки. замок схвально тріщить під натиском голих пальців, і перш ніж осаму входить, накахара вже знову сидить на заляпаному кров’ю бортику ванни. рубінові краплі сяють на білій поверхні, шкіра чуї сяє під світлом лампи та грає на контрасті з червоним. видовище, що захоплює. одяг мотлохом валяється біля ніг. погляд блакитних очей важко встромився кудись у ребра детективу з-під рудих пасм. дазай спирається стегном на пральну машинку.

— і якого біса ти тут стирчиш? — чуя невдоволено буркотить і переводить погляд з ребер вище, на задумливе лице. губи осаму розтягуються в посмішці, і мафіозі смикається. вродливе обличчя вмить кривиться від болю.

— можливо я милуюсь.

— о, так ти милуєшся, виродку. помилувався? вали давай! — накахара впертий, гордовитий, він тягнеться рукою з ваткою до спини, не дістає, тягнеться все сильніше, й сильніше кривиться. в дазая в голові жодного жарту, він лише дивиться на тремтячі пальці, на синці під очима, як важко здіймаються сильні груди, а м’язи натягуються наче мотузка. чуя, взагалі-то, біль сприймає абсолютно нормально, але такі рани, ниючі, дратуючі, які буквально смокчуть з тебе сили — він їх ненавидить. вони роблять його слабким, не зібраним, незграбним. осаму обводить поглядом втомлений вигин чужих плечей. чуя починає кипіти, гарчати голосніше, бо його все дратує, і це видно в кожній волосині. дазай зараз дратує його особливо сильно. але він насправді майже спить, і також втомився, бо в агентстві повний безлад, такий, що навіть йому не вдається нічого не робити.

— ти, мудак сраний, так і будеш стояти стовпом? — чуя нахиляється до осаму, хитаючись. дазай не відразу розуміє, чому напружується всім тілом, готовий смикнутися вперед.

— мені до душі твоя безпорадність.

— а мені до душі, коли я тебе не бачу.

— маленьке брехло.

осаму крокує вперед і сідає на крижаний бортик одразу за спиною мафіозі. забирає з холодних пальців ватку та проводить по чужій шкірі з неможливою обережністю. дуже зворушлива картина могла б бути, але повертатися до такого як дазай осаму спиною — це так само нерозважливо, як залишати двері відчиненими, маючи сотні ворогів. він бійцівська собака, вигодована в жорстокості та крові. таких тримаються на важкому ланцюгу, а самі обходять стороною. таких тримають голодними, бо єдиний обід — чужа горлянка. та накахара з ним в цьому однаковий, якщо не гірший. він пристосував темний світ криміналу під свої власні ідеали, знайшов в ньому відраду. вони не тварини, і цим ще страшніші.

чуя тихо здригається під довгими пальцями. довірливо випирають хребці піл блідою шкірою. на пральній машині, поряд з гелями та купою банок, на які ні в кого не вистачає сил, лежать медичні інструменти. дазай ще раз обтирає спиртом руки, та розпаковує пінцет з тонкими носиками, стерильно новий та настільки холодний, що метал обпікає.

— на рахунок три.

— та пішов ти зі своїми цифрами! — в чуї вже навіть голос не злий, але пальці втискаються у раковину поряд з ванною. кімнатка настільки мала, що їм двом тут мало місця, а від краю до краю — один розмах дазаївських рук.

— один. ні, ти мені просто поясни, — він кладе долоню на по пташиному зворушливу лопатку, аби шкіра трішки натягнулася. в кровавому проваллі злою насмішкою виблискує метал. — тобі підвладна гравітація.

— та бляха…

— я серйозно. яким хріном ти примудрився пропустити кулю? кулю, довбню! я звичайно знав, що ти не найвправніша людина на світі, але не настільки ж!

— серйозно, або заткни свій поганий рот, або я… блять! — поки накахара роздувався як мильна бульбашка, детектив металевими клешнями вкрутився в вологе та болюче, намагаючись захопити зрадницьку кулю.

— та сиди ти рівно!

— так будь обережнішим, сволото!

дазай, щоб там не думав партнер, намагається, дійсно намагається. але в квартирі холодно, пальці ледве рухаються, а крові знову багато. метал висковзує, не піддається. здається, захисне коло накахари все ж таки зачепило кулю, через що її сплющило та спотворило. те, що могло вийти набагато легше, тепер чіпляється за м’ясо, рве його. чуя психує та смикається вперед, а пінцет з неприємним звуком виходить з рани.

— від’їбись, заради всього святого! в тебе руки не з плечей, сраний ти гівнюк! — і блакитний погляд злий та червоний в напружених капілярах.

— ти сам винен!

— от сам і впораюсь!

він знову підносить руку до плеча, заводить її максимально назад, але долоня тремтить так, що в осаму в очах починає стрибати світ. чуя хоче витягнути кулю за допомогою здібності, але вона зараз слабка та нестабільна. як тільки метал починає зі скрипом вилазити на поверхню, рука смикається і все йде під три чорти. спину шматують червоні ріки, які голосно стікають на кахель. дазай не може на це дивитися.

— прибери свої кінцівки, нездаро, — він грубо пхає руку накахари геть від рани, і той майже ричить, намагаючись мстиво ткнути ліктем хоч кудись. він весь напружений, і це заважає. і невдоволення його заважає, і його нескінченна впертість. осаму відчуває, як і в ньому починає кипіти щось підліткове та зле. воно ганяє кров венами, так, що хочеться вчепитися зубами в чужу шию. так діло не піде.

дазай легко проводить пальцями лівої руки по напруженому передпліччю, пірнає долонею під руку, проводить по тремтячім ребрам, і зупиняється десь в районі істеричного серця, підтягуючи мафіозі ближче до себе. чуя, який через здивування не може обуритися, враз стає м’яким під чужими руками. дазай огортає бліду тонку шию теплим подихом і припечатує це ротом. у накахари наче дух з повітрям виходить, край плечей вже не гострить напругою. детектив коротко проводить губами, міцніше прискає долоню до грудей, та косить поглядом на рану, з якої все ще йде кров. в нього буквально одна спроба, поки хтось з них не зшаленіє остаточно. він за секунду знов вгризається металевими кігтями в плече. чуя дуже голосно шипить, але дазай лише міцніше стискає пальці, притискається носом до чутливого місця за вухом, та дякує тренуванням за високу чутливість та розвинутий боковий зір. куля дзвенить металом об метал, і осаму впевнено тягне, вдоволено помічаючи, що накахара також старається. старається не смикатись, не напружуватися занадто сильно. нескінченні секунди потому — і ванна розходиться червоними краплями, а зрадницька куля дзвінко падає на її дно. вони обидва дихають так, ніби пробігли марафон. чуя весь вкритий липким потом, його трусить, і дазая також трусило б, але йому треба швидко зупинити кров та, бажано, зашити рану. найскладніше позаду. здається, останній раз так погано було ще в мафії, коли жоден з них навіть жартома ще не сідав в крісла виконавчого комітету.

вони мовчать, поки червона вата накопичується на дні ванної горою. мовчки дазай затягує чую в неї повністю, сам так само тримаючись позаду. він гарячко цілує чужі плечі, змиває кров з блідої спини та власних рук. одяг стає важчим, холод, там де тіла не торкається тепла вода, пронизує до кісток. накахара мовчить, і це вдвічі погано.

осаму довгими руками тягнеться до спирту, голки, та хірургічної нитки, а зашиває рану за декілька хвилин, так і не витягуючи їх з дна. вода стікає в злив все ще рожева. як тільки він клацає ножицями, чуя ніби оживає, перестає бути висіченою з кришталю фігурою — він обм’якає всім тілом та відкидається на груди детектива. блакитний похмурий погляд забирається на світло-сіру стелю, де мерехтить світло лампи. синя штора загороджує їм раковину та трішки дверей, а вже засохла кров на білих поверхнях ріже око своєю яскравістю. дазай хапає його під пахвами та тягне вгору під невдоволений стогін.

— та майже же совість…

— ти тремтиш.

— це ти тремтиш, — чуя не може сфокусувати погляд, але вперто намагається надати йому злості. — а я просто втомився.

— треба вилізти.

— вилазь, — і наперекір власним словам зручніше вмощується на чужих ногах, — я тут полежу.

— боже, блять, — осаму кусає його за вухо, але мафіозі реагує лише тремтінням рудих вій. — ти відповідаєш своїм розмірам, справжня мала дитина.

накахара кривиться.

— а ти великий мудозвон, і що… — і повільно заплющує очі. — лежи тут.

— який, в біса, тут. ходімо, нещастя.

дазай вперто піднімається на ноги, притримуючи партнера під руки, і вилазить з ванної. чую він тягне за собою без жодної допомоги, і майже нерухоме тіло піддається бажанням детектива дуже погано.

— ну давай, слимаку, принеси хоч якусь користь.

чуя розплющує одне око, дивиться майже п’яно, й незграбно переступає через бортик ванни, падаючи дазаю на груди. на цьому допомоги, на його думку, достатньо. детектив не знає, чи йому дратуватися, чи зловтішатися. він вирішує змиритися. підхоплює чую під худі стегна і з важким звуком підіймає свого колишнього напарника над підлогою. мафіозі враз ніби прокидається, але блакитні очі все ще не фокусуються, немов небо затягнуло хмарами. він морщиться від неприємних відчуттів, але хапається за чужі плечі слабкими пальцями, утикається холодним носом в шию. дазай занурюється в запахи спирту, металу, та крові, і десь за дверима лунають постріли та наказовий голос морі огая. він перехоплює чую зручніше, і той шипить йому на вухо.

— мудак незграбний.

— зараз максимум, де ти поспиш — це підлога в коридорі.

вони виходять. двокімнатна квартира осяяна світлом з кухні та ванної з різних кінців. ніяких пострілів та колишніх роботодавців, лише тихе сопіння нічного міста та тихі стогони, які повзуть трубами по поверхах. накахара в руках по-правильному важкий, рівно так, щоб дазай міг без пошкодженої спини донести його до спальні. в кімнаті гуляє бентежний вітер, задумливий голуб дряпає карниз за склом. осаму дуже обережно опускає мафіозі на здорову сторону та помічає, що той вже майже спить. він зачиняє вікно, знімає з чуї штани одразу з білизною, і це все нагадує йому якусь дуже погану дитячу гру. вони в такі не грали. він проводить пальцями по шрамах на чужому животі, раптово усвідомлюючи, що він знає кожен. не те щоб він раніше цього не розумів, але це як йти вулицею і зрозуміти, до тридцяти тобі ближче, ніж до п’ятнадцяти. факт, але вибиває землю з-під ніг.

дазай трусить головою і волосся розлітається в сторони. поки він шукає найпростіші, звичайні спортивки в шафі чуї, то думає, що це майже неможливо, але ні. спроба їх вдягти на мафіозі також майже провалюється, бо той раптово вибрикує ногою в легені та шипить, що він сам. і дійсно, майже сам. гордий, впертий бовдур. дазай спирається коліном на м’який матрац, занадто м’який, на його смак (тому вони й сплять окремо, не рахуючи ночей, коли в них є настрій і збігаються графіки). він прихиляється до рудої голови, тихо прибирає пасма з білого, як чистий аркуш паперу, лиця, та в його гнилому серці щось ворушиться. так не повинно бути, тому що мертве не чіпають, інакше воно смердить. та він прихиляється ще ближче і шепоче в чужі скроні.

— шоколадку хочеш?

чуя не відповідає якусь мить, а потім повільно, докладаючи титанічних зусиль, розплющує очі, які зараз сяють темним світлом від зіниць і до краю.

— їбанувся?

— для підвищення тиску.

— я в нормі, засунь собі свій шоколад…

— скільки вдячності, — дазай не приховує сарказму, але випрямляється, сідає на ліжко впевненіше, починає перебирати зіткане з вогню волосся. воно гріє руки теплом та затишком, і це ірраціонально, бо чуя все ж таки не свічка, а лісова пожежа. осаму прислухається до нерівного дихання, спостерігає, як волосся на шкірі накахари стає дибки від пронизливого холоду.

— чуя.

мафіозі обдає його стегно втомленим подихом та навіть не дивиться цього разу, відповідає ледве чутно в чужі штани.

— чого тобі?

— поїхали кудись.

здається, під долонею напружується навіть череп.

— осаму…

— я не прошу тебе кидати твою дорогоцінну мафію, — детектив роздратовано зводить очі догори, ніби цій розмові сто років і повторюється вона кожне рівнодення. — я кажу про невелику відпустку.

— на якісь острови, щоб я втопив тебе в океані, — прилітає відповідь через кілька хвилин, коли осаму вже думає, що його партнер заснув. він тихо сміється та проводить пальцями по чужим тонким вилицям.

— непоганий варіант.

— може влітку…

— поганий варіант. ти коли останній раз брав відпустку? нормальну відпустку, а не лікарняний.

— зате в тебе відпустка цілий, бляха, рік, — чуя вже ледве говорить, і дазай вирішує відкласти цю розмову на потім. зерно ідеї вже закинуте, ще одна така місія — і чуя капітулює під натиском жорстоко буття та дазаївського скиглення вечорами. — холодно…

детектив від одного слова наче згадує про щось, квапливо йде в іншу, свою, кімнату, клацає вимикачі на ходу. величезна ковдра ледве протискається крізь вузькі двері. якраз в цей момент з ліжка лунає стогін, сповнений втомою та болем, коли заспаний накахара намагається перевернутися.

— ти заспокоїшся лише коли подохнеш. — і в жодному слові натяку на роздратування чи справжнє побажання відправитися до пекла. дазай просовує руки під чуже тіло, лягає поряд, трохи підіймаючи мафіозі так, щоб той ліг на нього майже повністю. чуя притискається до нього животом, просуває холодні ступні вздовж тіла осаму, аби викрасти якомога більше тепла. невелика мозолиста долоня охоплює дазая під кофтою за голі ребра. в кожному русі щось безглуздо довірливе. дазай заривається пальцями в довге волосся на потилиці, аби вогонь його зігрів. десь між стінами в них запас старих фільмів, самотні цигарки в пачках. купа книжок осаму, які він ніяк не перенесе у свою шафу, бо вона зайнята історіями написаними французькою мовою, яку він не розуміє. йому завтра влетить за розкидані речі, за неприбрану ванну, тому що засохла кров погано вимивається. осаму ставить собі помітку дописати список харчів на наліпках, прикріплених до холодильника, бо на сніданок в них кава та апельсини, що знов втекли з пакета. дазай не знав, що таке дім, накахара в його руках також не знав, або давно забув, але ця квартира пахла занадто складно та контрастно, аби це не означало геть нічого.

чуя на ньому совається, повзе вище. детектив притуляється носом до чужого волосся. мафіозі більше не пахне спиртом — він пахне металом, кров’ю, кавою, цигарками. нічого зайвого. накахара ліниво проводить носом по шиї,так, що волосся на потилиці стає дибки. його рука повзе вище, прилаштовуючись в районі серця, задираючи кофту. гола шкіра в місячному світі як сповідь неповноцінності. і вже вдруге дазая пробирає здивування — серце б’ється, а йому вже цілих двадцять п’ять. чуя видихає йому в шкіру, вже спокійно та рівно, тепло. повітря осідає на шрамах, послаблює фантомний вузол мотузки.

і десь в цьому повітрі між молекулами літають непромовлені літери.