Не зруйновані сподівання

Сонце за горизонт вечірній зайшло,

разом з життям безтурботнім, власне моїм.

Ранкові страх та сльози полонили мої сірі очі.  Проте, я втираю їх згодом.

І розуміння відвідин, приходить час:

краще погибель чекати буду я тут, на рідній землі, аніж на чужині.

Не буду втікати, домівку полишати свою.

Чому це я, повинна боятися якогось там горе-сусіда?

Який ще й чомусь сказав, що це винна наша ненька Україна, і всю свою жорстокість проявив тимчас.

Сподівання мої не руйнуються враз,

розумію, що пощади від ворога чекати — ідея марна

Проте, спробувати вирішаю, можливо вдачі моїй пощастить?