Незнайомка

Я тихенько позіхнула, тулячись плечем до стіни в душовій, поки чекала на подругу. Першою парою ми зі Стейсі мали гербологію в саду, й мені було не в тямки, навіщо вона так старанно намивається.

Дійшовши до оранжереї, ми перевзулися в гумові чобітки й зайшли до середини. Там вже зібрався увесь другий курс Велесу разом з їх кураторкою та старостою. Єсен уважно звіряв списки, але помітивши нас кивнув й продовжив говорити з кураторкою.

Закінчивши, Агнета Емілівна звернулася до решти групи.

–  Вітаю студентів, сьогодні ми з вами вчимо побутову магію, а саме лікувальні суміші, які ви потім зварите на заняттях Валентина Миколайовича.

Викладачка поділила групу на пари й відправила студентів до маленького городу шукати потрібні інгредієнти.

Коли я залізла до ящика зі свіжим ґрунтом, мій ніс огорнув такий рідний запах сирої землі. Це був запах мами, нашої маленької сімейної теплички біля дому, першої весни, як мені дозволили самій поратися з рослинами не тільки в горщиках на вікні в кімнаті. Руки занурилися в прохолодну багнюку, ще глибше, поки не дістали дерев’яного піддона.

– Маріє! – Настин голос відірвав мене від спогадів.

– Що? – запитала на автоматі, обтрушуючи брудні руки.

–  Це буквиця чи гісоп ? –  Стейсі вказала на кущ з маленькими фіолетовими квітами.

– Буквиця. Звідки стільки непевності в голосі, погано вчилася ботаніка на канікулах ?

– Якби ж. Мама викинула усі мої підручники з травології, мовляв, я не справжня велесівка й не буду вчити таку дурню. Ми посварилися, й вона  відправила мене на все літо до тітки у Швецію. – Сусідка посміхнулася. –Тітка родичка по лінії батька, звідки була й моя бабуся з Велеса. Вона досі зберігала її книжки, але вчити їх латиницею в мене голова попухла.

Ми швидко впоралися й повернулися разом з іншими групами. Агнета Емілівна попросила студентів вклеїти до гримуарів рецепт й наостанок дозволила кожному погладити Гошу по лускатій морді.

Після заняття, в гуртожитку нас виловив Даня, тягнучи за собою. Ніхто не зрозумів навіщо, бо з тією швидкістю. з якою марівець з’являвся, він же й зникав.

Зал посвяти зовсім не викликав у мене радісних спогадів. Ні, для нас з Настею це скоріше була точка біфуркації, після якої події почали розгортатися якось не по плану, хаотично. Ми стояли на балкончику під стелею, розглядаючи голови вступників та Асгайра Адамовича, який знову почав свою урочисту промову зі шкарпеток. Це вже якась традиція.

Підлітки почали одне за одним підходити до білої змії.  Черга рідшала, залишилося всього двоє майбутніх учнів.

Рудоголова фігура хлопця вийшла вперед під голос директора.

– Ростислав Іващенко!

– Як, як? Іващенко? – зашепотіла Настя мені на вухо. – Їх що, тепер буде двоє?

– Двоє Іващенків, це вдвічі веселіше, дівчата! – Підійшовши до нас Даниїл хитро посміхнувся. – Це мій троюрідний братик по татовій лінії, Ростик. Він вам сподобається.

Наче почувши слова Дані, хлопець внизу озирнувся до нас, показуючи обсипане веснянками обличчя. На відміну від інших студентів, що водили руками над картами, хлопець схопив першу ліпшу з незацікавленим обличчям.

“Він знає!” – Пронеслося в моїй голові, коли прозорий чарівний туман огорнув постать вступника щільним коконом, а потім вибухнув темно-фіолетовими іскрами, перефарбовуючи його одяг у відповідні кольори.

– Вітаємо на Марі, Ростиславе ! – директор посміхався як ніколи широко.

– Ага, дякую, – рудий юнак неквапливо пройшов до групи таких же як він.

– Наша остання вступниця на сьогодні, Лілія Горська!

До змії підійшла тендітна дівчина, одягнена в яскраво-червону вінтажну сукню.

– Оце номер. Така мала й на чурі збирається вчитися? Її ж розчавлять ті бугаї, –  здивовано прокоментував Даня.

Всі в залі принишкли, спостерігаючи за новенькою. Вона поводила пальцями над верхніми картами, поки не зупинилася на одній з нижніх. Обережно взяла її до пальців. Повітря навколо чарівниці завертілося, потемніло й розсипалося навколо яскравими багряними іскрами.

–  Вітаємо на Чурі, Ліліє!

Почався гомін, хлопці з Чуру ревіли обуренням, поки Олександра намагалася їх заспокоїти, огородивши маленьку Лілію від їхніх кремезних постатей. Вартувало дівчині гримнути, як першокурсники замовкли.

Ми почекали, поки групи вийдуть, й спустилися до низу обговорюючи останню студентку. Повернувши за ріг, ми мало не врізалися у Влада.

– Агов, дрібното, що посвята вже закінчилась? Ви там пуцьвірінка з червоній сукні не бачили?

– Здається, її забрала з собою Олександра, – відповіла Настя, намагаючись не дивитися на старшокурсника.

– Тц, усюди вона встигає поперед мене влізти,  – Влад розвернувся й пішов в іншому напрямку.

Настя зітхнула та без зайвих слів попрямувала за нами до їдальні.