“Нажаль, я хочу до Марсу. “

” Так хочу поїхати до Марсу,
Ви мені тут всі так насточортіли.
Відсьогодні я Марсіанка,
Не бажаю дивитись на ваші війни.

Ваші слова і думки мене втомили,
Втомила ваша злість та крики.
Я просто хочу їсти морозиво літом.
До побачення, колонізую Марс.

Буду з котиками саджати картоплю,
В спокої дивитись на Землю і вас.
Краще там, на Марсі, на космічній станції,
Ніж плакати відчуваючи страх.

Всі подуріли, неначе я одна в собі.
Кричати на Карпатах безкорисно,
Ви зайняті ненавистю та долларом,
Ніхто не почує мій німий крик.

Невже ви забули як це – “любити”?
Чому нас припинили хвилювати люди?
Погляньте на ці великі нічні зорі,
Ми – їх розчаровуємо.

Краще буду бігати по “апельсиновій” землі,
Знайду воду в глибинах скали,
І деколи писатиму телеграмму,
Цьому божевільному, смішному світу.

Добрий день зорі, я не забуду про щастя,
Я не хочу втрачати коханих та чудесні квітки.
Будь-ласка, поки всі сходят з розуму,
Пустіть мене стати Марсіанкою. ” – деколи думаю.

Але, я потім згадаю.
Ракета не заїде по мене.
І я продовжу тут, боротись,
Бо немає, окрім Землі, іншого дому.

Цінуйте, кохайте, живіть.
Бо окрім Землі, кому ми треба?
А окрім Землі, хто важливий нам?
Серед зірок, вічного космосу.

Я залишаюсь вдома, я не Марсіанка.