Надія

Сьогодні люди дратують.. інакше. Не тим тихим зудом десь на кінчиках пальців, коли пара дурних жартів – і досить там, а.. просто якось інакше.

Ноги самі, за звичкою, несуть до таверни, і в голову лізе червоне марево – зупиняюся, змушую себе розвернутися і піти погуляти сьогодні деінде. Просто Він на своєму місці, а я, певне, ні.

В цей день батько сказав, що я є надія. Відтоді пройшло більше як десять літ, і я зрозумів майже все на світі – людей, богів, навіть трошки самого себе. Я, батьку, досі не втямив лише одного – звідки стільки надії, для цілого народу, візьметься в тому, хто про неї забув вже давно.

За містом тихо й спокійно, і мов би легше дихати. Я згадую пилом покрити вулиці Батьківщини, і не помічаю, що ноги тепер привели мене в інший.. ні, більш не дім, давно вже не дім. Мені чується в шелесті кришталевих крил дитячий сміх, дзвінкий такий, що від нього серце стискає болем.

Батько сказав би, що я жалюгідний. Він би, напевне, лише кивнув.

Просто Він відпустив і йде далі, а я досі ні.

Десь.. за скількись-там після заходу, я побачив падаючу зорю. З таким гарним, кольоровим хвостом, що я згадав далекі чиїсь слова. “Як бачиш гайзорю, загадай неможливого – можливе ж ти можеш втілити й сам.” І я загадав, теплі руки в своїх знов тримати, і без жгучого болю всередині – хоча б дихати, і мов жрець, благословенний дотиком, що не горить у святому вогні.

Дійсно, навіть для неможливого якось занадто, в такий день, мабуть, погарячкував.

Ніч загущує свої барви, і я нарешті помічаю, що дрижу. Здавалося б, куди там осінній ночі, коли в середині лід? Виявилось, не айсберг, лише тонка крига на бурхливій ріці. Час іти назад, в так само холодну “домівку”, зачекати на завтра, де новий робочий день, а там.. там усе вже як завжди. Мов той величезний, пустий як бляшанка робот – невідомо, може, колись заглянеш до храму тисяч вітрів, охорона там, лишень.. вже не бродить. За стільки років загас, і все.

Просто Він завжди був ясне Сонце, а я – мов мала, таємнича Зоря. Тільки Він досі яскраво сяє, а я… я давно уже ні.