Надто правдива історія

Важко заперечувати та соромно зізнаватись – наші стосунки були заплутаними з самого початку. Вороги, кращі подруги, а потім коханки…? Ні. Краще перематаємо назад.

Самотня, налякана світом і людьми дитина, що знаходила друзів лише серед чотирьохлапих пухнастиків. Світ був суворим до тебе, а ти до нього. Не пам’ятаю, що саме нас звело разом: моя жалість? Твоя загадковість? Моя цікавіть?В тім причина не надто важлива. Важливіше, що трапилося далі. Ми опинились разом. Спочатку обережно, вивчаючи, та поступово ми робили кроки назустріч. В тобі поєднувалось непоєднуване : зовнішня агресія та внутрішня вразливість, вдавана жорстокість та непохитна вірність, ненависть до світу та купа любові. З роками я дізнаюсь, що все це природно для зраненої душі: обвітреної квітки. Та поки складаю тебе, як пазл. Розгадую.

Купа протиріч, купа недовершеностей та безмежна доброта. Так тепло всередині! Ти чарівний, квітучий сад, що покритий вічною темрявою ночі та страхів. Але я безстрашна.

Була.Спільні інтереси, спільні хвилювання. Спільні думки, надії, сподівання…. Дзвінкий сміх на гойдалках. Щирі сльози в обіймах. Кращі миттєвості та найгірші години долали разом. Ми лікувались одна об одну.Ми зцілювались.Принаймні нам так здавалось. Час швидко змінює підлітків. Настала наша черга. З першу різні погляди на хлопців, а потім різні погляди на життя. Все відбулось або занадто швидко, або безжально довго. Ти дивишся на мене. Спілкуєшся зі мною. Ти слухаєш, але не чуєш.

Це тривало роками. Я не могла і не хотіла визнавати, що ми дивимось на одні і ті самі речі під різним кутом. Метри стрілка по годиннику, кілометри по паркових доріжка. Тонни розмов. Безкорисливих.Я витрачала так багато аби тільки залатати тріщину, що невблаганно поглиблювалась. Можливо варто було зупинитись? Просто замовкнути та зникнути з її життя ще тоді?Не знаю чим би це закінчилось. І ви не дізнається, адже я обрала інший шлях.

Ховаючи свою незгоду, сумніви, тривоги, почуття, я просто почала існувати довкола, як чуйний придаток. Одягнула на себе тяжкий плащ відповідальність за всі твої вчинки та вибрики. Хоча ніхто не просив.Я навіть не маю права звинувачувати тебе. Це мої помилки з’єднані з егоїстичними примхами самолюбства. Було важко. Я давила тебе, себе, нашу дружбу. Експериментувала над нами, як невіжений вчений: руйнувала стіни та будувала алюзії. Із подруги ти стала звичкою. Поганою звичкою, яку важко кинути. Але проблема була не в тобі. І не в мені. А в НАС. Як дві різні рослинки: один ґрунт та різні потреби.Я не могла піти. Ти боялась відпустити.

Ми коливались на вітрах подій, все далі відхиляючись. А потім навмисне тягнули стебельця одна до одної. Ми грали у хованки місяцями, а потім наші губи єднав алкоголь та хвороблива залежність. Так, поцілунки єднали. Але лише наші тіла. І лиш на миттєвість. Як би ми не намагались ілюзійний роман не міг подарувати реальніть. Ми просто хотіли зменшити відстань наших думок тілами.

Це не було погано чи огидно. Ні. Це просто було відчайдушно та самотньо. Дуже самотньо. І я втомилась.

Гадала,що ніколи не наважусь. Уява вбивала мене почуттям нестерпної розлуки. Муки, що просто знекровить наші серця, зруйнує наші легені, надії. Ніби світ лусне. Ніби минуле зникне!Я трималась так довго, як тільки могла. Та все ж я не Ісус. І не Будда.

Це не було безслізно чи безболісно. Я звикла зривати пластир швидко. Особливо коли рана нестерпно свербіла. Купа вибачень, купа важких слів… Прощання.

День. Два. Тиждень. А потім дивна легкість. Поступово приходить розуміння. Відчуття що не буде як колись, але вже і не треба. А далі світанок: ми можемо знову збудувати нехай не будинок, хоча б химерну теплицю. Тільки якщо захочемо. Не обов’язково руйнувати все, просто необхідно відчинити вікна, аби не задихнутись.

Я сподіваюся, навіть якщо ти це прочитаєш то не відчуєш болю. Лише приємний смуток та ностальгічна посмішка. З рештою світ мінливий, і ми маємо звикнути до цього.

Знай, я завжди знайду місце для тебе. Але не в середині, а поруч. Поруч аби підтримати за руку, відчуваючи тепло. Затишок, затінок, спокій.