Мусить померти

Написано для Осіннього Фікрайтерського З’їзду 2021.

Ключ: Все, що тебе не вбиває

Серце б’ється у горлі, і від адреналіну зір стає таким чітким, що Беллі здається – вона може побачити кожну зморшку на обличчі Аластора. Кожен шрам. Кожну родинку. І вже точно – Белла бачить кінчик чарівної палички, націлений на неї.

Белла регоче.

Аластор стріляє Петрифікусом, потім Бобмардою, потім Редукто, Белла відбивається, граючись, і горить хатинка Геґріда, і над Ґогвортсом висить чорна мітка, і Дамблдор мертвий.

Ну ж бо, Аласторе, ти здатний на більше! Ти ж сам мене вчив.

– Суко, я через тебе ногу втратив, – шипить він – і посилає закляття за закляттям. Які завгодно, окрім Авади.

-Любчику мій, зізнайся, ти скучав, – шкіриться Белла. Кружляє навколо Аластора вихором, ставить щити і яскраві спалахи заклять розтікаються по них різнокольоровими плямами. Обличчя Аластора сіпається, і Беллі здається – зараз він не витримає, кине в неї Аваду або хоча б Круціо, ну ж бо, Аласторе, для інших ти їх не шкодуєш! Але він лиш кривиться і кидає в неї вогняну кулю.

Белла розчаровано зітхає, відбиваючись. Мітка обпікає передпліччя, і потрібно тікати, Володар кличе, але відриватися від цієї дивної дуелі, де ніхто не збирається нікого вбивати – майже боляче. Пульс зашкалює, і дихання збите, і злість Аластора вона відчуває шкірою – пекучу лють, і жагу, і хіть. Белла почувається, ніби їй знову сімнадцять, і тільки хрипкий голос Руді змушує її роз’явитися, пославши Аластору прощальний повітряний поцілунок.

Літо нудотне. Літо холодне й дощове, і Белла нудиться, тиняючись коридорами Мелфой-менора. Володар з’являється на засіданнях через раз, на операції проти маґлів Беллу не кличуть – надто потужна. Її бояться навіть свої, а їй плювати, плювати, плювати, бо вона – на волі, і поруч Руді, і Володар її потребує. Вона тим страхом живиться. От тільки б війна швидше б розпочалась.

Белла наповнює ванну – вода парує, обпікає шкіру, вода гаряча, майже окріп, але Белла мружиться від задоволення. Не може зігрітися після Азкабану. Холод забрався їй під шкіру, забився під ребра, в легені, у пульс – не виженеш його ніяк. Від високої температури паморочиться голова, і Белла заплющує очі блаженно. Белла галюцинує.

Бо їй насправді не сорок шість – їй сімнадцять, і вона студентка Слизерину, і холодна росяна трава обпалює голі ноги. І дихання збивається, бо Аластор цілує її жадібно й палко, і його рука у неї в трусиках, і перед очима все пливе, і Белла притягує його ближче, щоб і міліметру між ними не лишилося, Белла шипить йому у вухо якісь вульгарності впереміш з матюччям. Аластор трахає її швидко й ревно і обіцяє зав’язати їй рота своєю грифіндорською краваткою, щоб поменше говорила. Аластор намотує її волосся на кулак, смикає сильно, і вона відводить голову назад, відкриваючи доступ до шиї його губам і зубам. Аластор хижий, він дикий, і коли Белла з криком кінчає, дивлячись йому в очі – бачить там себе.

Руді заходить, коли Белла уже майже втрачає свідомість від нестачі кисню й високої вологості. Він витягає її з ванної – гарячу і мокру, і її довге волосся зміїться спиною, а на блідих щоках горить нездоровий рум’янець. Руді несе її до спальні, вкладає на білосніжні простирадла, вкриває ковдрою. Белла тягнеться до нього за поцілунком – не розплющуючи очей. Їй потрібен чоловік. Їй треба почуватися бажаною – бо уже не сімнадцять, а сорок шість, бо тіло змучене Азкабаном, бо волосся лізе жмутами, а груди геть не такі пружні, як були колись. Руді відповідає. Руді завжди відповідає, Руді її чоловік, і він впевнений, що вона кохає його.

Вони всі так думають. Руді, Володар, Аластор. Вони не знають, що єдиним коханням Белли завжди була війна.

Коли Руді входить в неї, Белла думає, що трохи лукавить. Аластор не вбиває її, бо любить. Але і вона чомусь не вбиває його.

Белла кривиться. Це зрада? Війна зради не прощає.

З цим треба кінчати.

Тому Белла уб’є Аластора, коли вони спробують забирати Поттера.

Те, що її не вбиває, мусить померти.

Белла кінчає.