музика на струнах душі

“Його музика, його слова… Пронизують мене, ніби тисяча голок, проникаючи глибоко в мою душу. Немов роблять мене знову живим. Ніби й не було тих нестерпно важких періодів невимовного бажання здатися, відмовившись від усього, чого в мене і без того тоді не було…”

Сидіти в темряві під вагою двох ковдр нестерпно душно, але чортова хвороба звалила мене раніше, ніж я зміг би зробити один вдих в такій гнітючій атмосфері. Мені принесли гору ліків, дбайливо накрили цими ж ковдрами і вручили ноутбук, що був від мене весь цей час у далекому кутку кімнати.

Наказали спати. Але навіть за всього бажання я не зміг би собі цього дозволити. Щодня у цей час Венті — він же Барбатос — проводить стріми в ютубі. З тих пір, як я почав стежити за ним і його творчістю я не пропустив жодного стріму, чим дуже пишаюся, шукав будь-яку можливість, щоб заробити трохи грошей і поставити йому одне-єдине запитання: “Як ти?” Це все, що мені хотілося б дізнатися, про решту він і так говорив, немає сенсу питати.

— О, Адепт, привіт! — з монітора ноутбука на мене дивиться прекрасне вічно усміхнене обличчя. Цей чоловік, незважаючи на те, що був старший за мене років на десять, більше був схожий на дитину. Його привітність і посмішка змушують мене відчувати слабкість у душі… — Ти знову задаєш мені це питання, хе-хе, це стало нашою традицією. Я як завжди в чудовому настрої. Підготував вам під кінець пару сюрпризів, так що найтерплячіші будуть приємно нагороджені, всі хто йдуть спати не хвилюйтеся, про все дізнаєтесь завтра. — Я сидів на стрімах Венті від самого початку до останньої секунди. Я не міг відірватися від екрана ні на секунду, щоб не проґавити жодної його посмішки.

“Адепт: Венті, я так радий, що в тебе все як завжди чудово. Чого б я не сказав про себе…”

— Ха-ха, Люблю хачапурі, дуже цікаве запитання. Насправді ні, подібним я ніколи не цікавився. О… Адепте, щось трапилося? Можеш поділитися з нами в чаті, впевнений інші тебе підтримають, — він мило посміхається в камеру і вже за секунду в чат летить сотня повідомлень зі згадкою мого ніка. Що ж… Це дуже приємно, коли тебе помічають стільки людей одразу. Приємно, хоч і втомлює, і як Венті справляється з такою кількістю фанів?

Від такої кількості повідомлень у мене починає крутиться голова, але мій погляд виловлює серед них одне дуже цікаве повідомлення.

“Шукаю сестру: скільки б я не приходив на стріми Венті, тут завжди панує дружня атмосфера, таке відчуття ніби ти потрапляєш у зовсім інший світ. Тут настільки затишно, що хочеться, щоб час застиг на місці. Слухати історії та тихі співи Венті одне задоволення. У такі моменти здається ніби він співає тільки тобі одного. Це відчуття не передати словами.”

Я вже не вперше бачу цього хлопця в чаті, він хоч і пише рідко, але якщо вже пише, що настільки точно потрапляє до кожної моєї неозвученої думки, що іноді мені здається, що ми мислимо абсолютно однаково.

“Адепт: Шукаю сестру, розписався під кожним словом. Ти ніби з язика зірвав, ми випадково не споріднені душі”.

— Хлопці, припиніть, меня ніяково, — з монітора лунає дзвінкий сміх хлопця, який посилає повітряний поцілунок через екран. — Не поспішайте так, я обов’язково відповім на кожне ваше запитання. Так, зараз я активно працюю над новим альбомом, подробиці трохи пізніше…

У кімнаті різко стає світло, а біля дверей лунає тихий чоловічий голос. Джонлі. Як мій опікун він на якийсь час оселився зі мною, поки я хворію. Не те щоб я потребував його допомоги. Але його аргумент: “а раптом ти помреш” здався мені дуже переконливим. Гаразд, він ніколи не порушував мого особистого простору і навіть дозволив мені жити одному, я не проти якщо колись він вирішить про мене подбати… Все-таки, він ніби давній друг мого батька. Ніколи не вдавався у подробиці взаємин у моїй сім’ї.

— Сяо, чому ти не спиш? Якщо ти бажаєш якнайшвидше одужати, то будь добрий відклади ноутбук убік і поспи. Не поводься як дитина, тобі не десять років.

“Мені й не десять років, щоб ти мені читав моралі”, — хотілося б сказати мені, але доводиться промовчати.

— Я зараз ляжу, постривай, — я справді почуваюся не найкращим чином, голова розколюється на шматки, у вухах стоїть жахливий дзвін. Я ледве вловлюю якісь звуки.

“Адепт: Венті, пробач, у мене не вийде сьогодні залишитися до кінця. Не дуже себе почуваю.”

— Ох, Адепте, швидше одужуй, якщо ти не зможеш сидіти на стрімах нам буде дуже сумно без тебе, правда, друзі? — і ніби на підтвердження в чат летить ще кілька сотень повідомлень зі словами “одужуй, Адепте”. Краєм ока помічаю здивування на обличчі Джонлі і в його звичній манері підняту брову.

— Чого ще? — гаркнув я, не стримуючи своїх емоцій. Мені здалось, що брови чоловіка піднялись ще вище.

— Ти дуже популярний, здається: на твої повідомлення в чаті відповідає сам Барбатос, не всі цього досягли. Похвально… — він схрещує руки на грудях, переводячи подих. — Тож, я чекаю, поки ти нарешті ляжеш спати. Сяо, твоє здоров’я важливіше за цього алкаша-музиканта.

— Що… — але перш ніж я встигаю запитати, Джонлі зачиняє двері і кімната знову занурюється в темряву. — Що це взагалі було?

Як шкода, що я не маю нічого під рукою, щоб кинути йому слідом. Гіперопікаючий старий! Скільки там йому років нещодавно виповнилося…

— Дякую всім, друзі, що посиділи зі мною сьогодні. Було, як завжди, дуже весело. А тепер у мене дві важливі новини, — Венті підсунувся ближче до екрану і, приставивши долоню до рота, змовно прошепотів, — особливо класною буде новина для жителів Монштаду, тож дочекайтеся. Отже: перша новина — зовсім скоро вийде мій новий альбом “Вірші з винного кубка”, над яким я працював останні півроку. Послухати його можна буде абсолютно на всіх майданчиках, а вийде він ближче до кінця цього місяця! Ну і друга новина…

— Бачу тобі зовсім плювати на те, що після жарознижуючого, яке ти щойно випив, ти повинен був лягти спати, — Джонлі знову стояв біля дверей, спершись на одвірок, і грізно дивився в мій бік.

— Та постривай же ти, дай дослухати!

—… Концерт буде на початку наступного місяця, а квитки ви можете придбати у себе в місті або на моєму сайті, всі посилання, як завжди, в описі. Ну, що Монштад, відірвемося? Хе-хе…

“Кориця: Йой, як шкода, що я не зможу приїхати до Монштаду наступного місяця. А чи буде концерт у Ліюе?”

— У Ліюе… Навіть не знаю, у мене занадто щільний графік, робота над новими піснями, але… У Ліюе колись я обов’язково приїду, тож чекайте!

“Шукаю сестру: тільки недавно поїхав звідти, знову повертатися? Ехех”

Концерт у Монштаді? Вже наступного місяця… Я не впевнений, що зможу зібрати необхідну суму на квитки на сам концерт і на дорогу. Доведеться задовольнятися відеозаписом та суцільними фанатськими відео з жахливою якістю та звуком.

“Адепт: я чекатиму концерту в Ліюе. З нетерпінням.”

Від гріха подалі закриваю кришку ноутбука і відкладаю його убік, збираючись лягти спати, але мій погляд чіпляється за фігуру Джонлі, що стоїть біля дверей. Чому він досі не пішов.

— А ти я дивлюся надто щасливий. Невже є гроші на поїздку в Монштад, щоб помилуватися на старого, який уявив себе молодцем?

— Та чому ти так погано про нього відгукуєшся? — сил моїх немає терпіти, коли цей старпер ображає людину, чиї пісні надихають мене жити це життя! — Послухай, Джонлі, Венті чудовий співак, він не старий, принаймні не старший за тебе, а ще… У нього дуже глибокі тексти пісень, змушує замислитися. А грошей… Грошей я не маю, тому на концерт я не поїду. Я почуваюся краще, спасибі за турботу, але не варто мене контролювати. Добраніч.

Я відвертаюсь від нього до стіни і намагаюся перевести подих. Не можна було так грубо відповідати, хоча я й так не висловив усього, що думав. Ще якийсь час я слухав голосне дихання Джонлі, буквально відчуваючи його погляд на спині. Але через три хвилини він, шумно втягнувши повітря через ніс, все-таки пішов.

***

“Мені було чотирнадцять.”

У мою голову прилітає черговий удар важким черевиком, і на цілу мить я забуваю як дихати. Повітря катастрофічно не вистачає, а наступний удар попадає прямо в ребра. Я задихаюся.

— Мало тобі? — гнівний оклик звідкись зверху приводить мене до тями.

— Ні, я… — нічого крім поламаного шипіння і булькання гарячої крові з мого рота не виходить. Боляче. Вони б’ють мене не вперше, але моє тіло, слабке і не підготовлене до бійок, досі не звикло до того болю, що я зараз відчуваю і відчував щоразу, коли валявся біля їхніх ніг, задихаючись і давлячись власною кров’ю.

Я повинен стати сильнішим. Але яким би сильним я не був, їх більше, вони старші. У цих хлопців завжди знаходиться сотня причин, щоб побити того, хто слабший за них, не завжди це я. Але чомусь зараз на землі весь побитий валяюсь саме я. Не можу пройти повз того, кого б’ють, вічно кидаюся на рожон і вічно переможений.

На цей раз вони націлені на мене. Здається, вони цілеспрямовано вишукували мене цілий день серед натовпу, щоб після школи побити.

— Брудний фрик! Бажаєш виділятися з натовпу? — голос мого мучителя дзвоном віддається у моїх вухах. Покидьок! Через тебе ж я зараз не чую твоїх же слів! Ну і нехай, я все одно не відповів би.

— Чого тобі не вистачає? Уваги? Обшарпана шавка! — високий хлопець з його зграї боляче штовхає мене в стегно. Від оглушливого болю я ледве залишаюся в свідомості.

— Звичайно ж йому не вистачає уваги! У нього ж немає батьків: матуся спилася, а татко мабуть змотався від них років сто тому, ха-ха.

— Та я подивлюся, надто у вас чудові батьки. Виховали чудових синів! Пішли геть, виродки! — хтось ззаду підходить і дбайливо укладає мене до себе на коліна, міцні чоловічі руки гладять мене по волоссю. — Добряче ж тобі дісталося… Ну нічого, полежи так трохи, біль злегка вщухне і підемо додому.

— Джонлі… — разом зі словами з рота виходить потік темно-червоної крові. Джонлі простягає до мого обличчя кришталево білу хустку і витирає її з обличчя. — Куди… Вона біла.

— Ти не про то зараз хвилюєшся, дурник?

Я від початку боявся йти сьогодні до школи: здогадувався, що так буде. На канікулах мені на думку спала геніальна ідея, і я вирішив пофарбувати чубчик у свій улюблений смарагдовий. Результат мене вразив. Я весь вечір дивився на себе в дзеркало, милуючись відображенням: уперше бачу себе настільки гарним та щасливим. Джонлі особливо не забороняв, він хоч і вельми консервативний мужик, але ніколи не був проти чогось новенького. До того ж… Хто б його слухав?

— Сяо, ти таки зробив це? — його похмурий вигляд ні краплі мене не зачепив, якщо чесно. — Мої слова взагалі мають вагу?

— Тільки іноді, — щиро зізнався я.

Весь тиждень мій настрій не опускався нижче за відмітку відмінно. Нарешті я зробив те, чого дійсно хотів, і мені так сподобалося, що хотілося робити і робити. Справді непередаване почуття.

Найбільше у школі мені подобалися, звісно ж, канікули. Це найкращий час, щоб набратися сил, відпочити морально і фізично, підготуватися до нового ривка… Можливо, хтось віддає перевагу активному відпочинку, поїхати кудись із сім’єю відпочивати, але я волію відлежуватися в ліжку, адже для мене немає нічого краще за хороший сон.

Та й до того ж… У нормальних людей не болить все тіло і не ломить кістки, а голова не тріщить по швах від напруги та вічного уникнення проблем. Вони не замислюються над тим, куди б сховатися від хуліганів, які задирають їх просто за те, що вони є.

А мене задирали. І в якийсь момент я перестав розуміти за що, просто тікав від них, якщо їхньою метою був я. За зріст, за зачіску, за одяг. Якось я підфарбував очі і вони зламали мені за це руку… І тільки згадавши про це, я почав потихеньку повертатися в реальність, а хвилювання накочувало на мене все більшою силою.

— Тобі мало було того гидотного хвостика, більше схожого на віник? Сяо, якось не по-пацанському, не знаходиш? — тільки запримітивши мене в коридорі школи, троє хлопців з явно незадоволеними обличчями рушили мені на зустріч.

— О ні…Чого ви знову від мене хочете? Що сьогодні вже не так? — я зупинився, нервово стискаючи долоні у кулаки. Це не обіцяє нічого доброго.

— Сяо, та на тебе ж жодна дівчина не подивиться, — вони продовжували на мене наступати і я з жахом зробив кілька кроків назад. — Дивись, вони й не дивляться! Тому що їм не потрібен хлопець, подібний до них самих. Так ти прагнеш стати дівчиськом, га?

— Що поганого у тому, щоби бути дівчиною?

— Замовчи! Виродок! Та такі як ти помилки природи. Я більше ніж впевнений, що в тебе замість члена порожнє місце як у ляльок Барбі, — він зупинився буквально за кілька кроків від мене і буквально виплюнув мені це в обличчя. Інші два хлопці стали в мене за спиною, перекриваючи всі шляхи до відступу.

— Та що з вами? У вас інших справ немає? Вам зайнятися нічим? Тебе приваблюють хлопці? Що ти хочеш від мене врешті-решт? Чим я удостоївся твоєї уваги та уваги твоїх цуценяток? —  я кивнув у бік його компанії, він скривив обличчя в зневажливій усмішці і стиснув праву руку в кулак.

— Ти дуже багато з себе маєш! Кого це тут приваблюють парубки? Єдиний кого вони тут приваблюють — це ти. Нафарбований півень! — він заніс руку для удару і єдине, що врятувало моє обличчя від зустрічі з його кулаком це вчитель історії, що проходить повз. Чоловік він строгий і не зазнає жодного натяку на розбірки між учнями, одного його погляду вистачило, щоб хлопчина відсахнувся від мене, наче від вогню.

— Ми ще не закінчили! — зло прошипів він і, поманивши двох інших за собою, просто пішов. Спасибі, що не плюнув мені в обличчя, цей факт вже робить мене щасливим.

Я нізащо не став би уподібнюватися їм і лізти в бійку, але іноді варто знати, коли це дійсно необхідно. Тому, тільки зайшовши за кут я не став церемонитися і відразу ж заїхав кулаком в обличчя цього зарозумілого гада. Вони вичікували мене там. Спеціально чекали цілий урок просто для того, щоб знущатися з мене.

— Сопляк! А ми могли просто поговорити!

— Та про що мені з тобою говорити? Ми й так усе обговорили! — наступним ударом я націлився йому прямо в груди, сподіваючись оглушити його на пару секунд і втекти, але він перехопив мою руку і боляче скрутив її лікті.

— Жити набридло? — його прихвосні підхоплюють мене ззаду, фіксуючи мене в такому беззахисному положенні, поки їх командир методично завдає ударів мені в живіт.

Я прокидаюся на колінах у Джонлі. На вулиці вже темно, скільки часу він тут просидів, повільно погладжуючи мене по волоссю?

— Сяо, як ти? Прийшов до тями нарешті. Давай спробуємо дійти додому, — він намагається акуратно мене підняти, але моє тіло страшенно болить і не хоче мене слухати. — Чорт, можливо нам доведеться поїхати до лікарні. Швидше за все, вони щось тобі зламали. Тихіше-тихіше, ось так, — він з величезним трудом посадив мене поруч, підтримуючи мою спину.

— Ні-ні, все гаразд. Бували дні коли мені діставалося від них набагато сильніше, — я спробував усміхнутися, але різкий біль у підборідді змусив мене зашипіти. Ох, дякую, що я все ще можу говорити! День подяки якийсь, слово честі. — Я знав, що іншої реакції на моє волосся мені чекати не слід. Проте все ніяк не збагну, чому їх це так хвилює?

— Суспільство, Сяо, так влаштовано. Люди не люблять тих, хто якось відрізняється від них, — він важко зітхає, вільною рукою погладжуючи мене по спині. — Вчителі в курсі, що з тебе знущаються? Ти говорив хоч комусь про це?

Ні, нікому й ніколи я не наважився б про це сказати. Мені не хочеться вплутувати у свої проблеми нікого. Зможу — сам розберуся, якщо ні, то сподіватимусь, що мені пощастить і вони самі від мене відчепляться. Проживши рік у притулку після смерті матері, я зрозумів одну важливу сувору істину для всіх дітей, кому не пощастило залишитися без батьківського піклування: у цьому світі або ти їх, або вони тебе, третього не дано. І я щосили намагався боротися за себе, за свої права. Я приходив додому, Джонлі був все ще на роботі, одягав величезний мішкуватий одяг з довгим рукавом, приховуючи всі свої синці від побоїв, і вдавав, що все гаразд. Як Джонлі опинився сьогодні тут і побачив це все, для мене залишається загадкою.

— Як ти дізнався, що я тут?

— Проходив повз, — просто відповідає мені він.

З наступного дня Джонлі не відпускає мене до школи. Він вкотре обробляє мої синці та рани, укладає в ліжко, дає повчання і йде на роботу. А я залишаюся один, у порожньому будинку і робити мені нічого, адже я не можу навіть поворухнутися, щоб сходити на кухню за склянкою води.

Десь ближче до обіду до мене приходить сусідка. Літня жінка, дуже хороша, насправді. Вона часто приходила до нас і до цього, приносила пироги, які були просто чудові на смак. Напевно, Джонлі попросив її зайти до мене. Вона приносить мені поїсти і ту саму склянку води, за якою я не міг піднятися півдня. Я дякую їй і вона розвертається, щоб піти і не стискати мене, побажавши смачного обіду, але я зупиняю її:

— Тітонько, там на столі лежить мій телефон, мені незручно просити вас, але не могли б Ви подати мені його? — телефон лежить там із учорашнього дня, заряджається.

— Так, звичайно, дорогенький. Давай заодно запишеш мій номерочок, подзвониш мені якщо щось знадобиться.

— Ой… Що ,Ви, не варто, — але вона наполягла. Гаразд, нехай буде. — Ще раз Вам дякую за допомогу. Звертайтеся до мене також, якщо Вам знадобиться моя допомога!

Обмінявшись люб’язностями, ми нарешті прощаемося: вона йде у своїх справах, а я знову залишаюся один.

Особливої ​​потреби в телефоні я не маю. Оскільки в мене зовсім немає друзів, мені ніхто не зателефонував і не написав, щоб поцікавитися де я і чому не в школі, в повідомленнях красується лише одне самотнє від Джонлі, яке він залишив кілька годин тому, попередивши про прихід сусідки. Залишається лише перегляд відео в інтернеті або читання електронних книг. І я вибираю, звісно ж, перше. Щоб зайнятися другим мені потрібні чистий розум і здатність до роздумів, яких зараз у мене немає.

Ще через півгодини мені набридло дивитися і відео, тому, увімкнувши на тлі якийсь стрім музиканта, я вирішив подрімати. Ще давно я знайшов для себе заспокоєння у музиці та уві сні, об’єднати їх взагалі найкраще рішення.

— …. Ну, що хотілося б сказати, друзі… Головне не те, як ви виглядаєте, а те, що закладено всередині у вас. Не бійтеся самовиражатися, — спокійний голос стрімера долинав десь на задвірках моєї свідомості, коли я був у напівдрімоті, але я дуже добре запам’ятав його слова, які назавжди відклалися в моїй душі, — ви це те, ким ви почуваєтеся, відчуйте свободу , станьте вітром, ви просто не уявляєте, яке полегшення ви відчуєте. Ця свобода… Вона дарує вам порятунок від усіх тягарів вашого життя, вона, нехай і не позбавить вас всіх проблем, але змусить подивитися на них зовсім під іншим кутом. Відпустіть ситуацію.

А потім він заспівав… Від його голосу мурашки табуном пробіглися шкірою, справжнісіньким електричним розрядом. Він співав про свободу, у тому, як подолати страх бути собою. Його слова летіли наче потоки вітру, підхоплюючи мене за собою. Зробивши вдих, я відчув, як раптом легко стало дихати.

— Друзі, знайте, якщо ви думаєте, що в цьому світі немає нікого хто б вас підтримав, це все нісенітниця, — після пісні його голос трохи охрип, і від того став набагато глибшим і приємнішим… Так би й слухав вічність. — Тому що я вірю в вас, я вас підтримаю. Кожна моя пісня про вас і для вас, тож… Вам залишається легке завдання — вірити в себе, ви впораєтеся я знаю. Будьте собою!

Я підняв телефон з тумбочки і глянув на екран. “Венті/Барбатос. Поет, музикант, виконавець”.

— Ну що, друзі, давайте останню пісеньку і на сьогодні буде все, ви ж не хочете, щоб я втратив голос прямо перед записом пісні в альбом, хе-хе?

“Адепт: якби я вірив у кохання з першого погляду, я б написав, що це воно. Здається, я знайшов свободу, але втратив серце.”

Відклавши телефон назад, я тільки й зміг, що схопиться за голову і тихенько прошипіти. Що ти твориш, Сяо?

Я знайшов свободу, але втратив серце, а точніше віддав його прямо в руки мого бога свободи — Венті.