Моя квіткова подружка

1. У зелених очах Лілі криється цілий весняний смарагдовий ліс. У ньому бігають різні звірятка, у ньому птахи співають так яскраво-яскраво, так дзвінко-дзвінко! Між полянами пробігає швидкий струмочок із чистою, кристальною водою. Біляві локони нагадують промені сонця, а така чиста та щира посмішка так і норовить назвати цю прекрасну дівчину “промінчиком”.
   А ось очі Роми навпаки, нагадують сіре небо. Воно осіннє, трохи вологе. У ньому не літають птахи, там немає того прекрасного зеленого лісу. Всі птахи випали і розбилися об підвіконня, а ліс спалахнув червоним полум’ям і згорів. Її волосся нагадує темне беззіркове нічне небо, і лише Місяць, який сховався за хмарами, ніби не хоче бачити цей світ, блідо освітлює шлях. На її губах не цвіте посмішка, всі губи покусані до крові.

Але чи хоче вона, щоб ті птахи знову заспівали, а ліс знову зацвів?

На Лілиній голові красується вінок із ромашок. Бліді руки ніжно торкаються чужої щоки, трохи погладжуючи її.
– Моя прекрасна Ромашка, що ж тебе так непокоїть? – тихо, майже пошепки питає промінчик.
– Не покидай мене, – тільки й може видавити з себе Рома, торкаючись чужої руки.

Вона й не покине.

У тихій ідилії дівчата сидять у забутому богом полі, насолоджуючись помаранчевим заходом сонця.
Ліля любила дарувати Ромі квіти. Вона завжди дарувала їй ромашки, безтурботно посміхаючись. А Рома любила дарувати їй айстри, що з мови квітів позначають зірки. Проте дивлячись на Лілію, чиї очі в такі моменти сяють яскравіше самої Полярної зірки, їй не залишається нічого, крім того, як здивовано дивитись на неї поширеними від подиву зіницями. А в горлі застрягає ком, який не позволяє дівчині вимовити жодного слова.

«Ти набагато красивіша за зірки»

– Розкажи мені про зорі, – якось попросила Ліля.
– Тобі це справді цікаво? – байдуже кидає чорнява, а очі її як мертве море.
Ліля лише посміхається, хитаючи голівкою. Над їхніми головами красувалося нічне небо, усипане яскравими зорями.
– Ну дивись, – починає та – я покажу тобі сузір’я.
Лілія з іскорками в очах дивиться то на подругу, то на небо.
– Із задоволенням послухаю тебе. – Усміхається і прикриває смарагдові очі.
Очі Роми на той момент зяють набагато яскравіше якихось там зір.
– Дивись, – починає дівчина – бачиш он ту яскраву смугу із зірок? Це сузір’я летючої риби. Воно містить у собі цілу тридцять одну зірку. – Вона показує вказівним пальцем на небо, посміхаючись.
– Летюча риба? – Сміється блондинка – це ж треба було таке придумати! – Розширюючи зіниці від подиву промовляє Лілія, піднімаючи погляд на небо. А в очах починають літати сонні пташечки, які ліниво снують туди-сюди поміж м‘якої цукрової вати, всипаної неясними блідими зірочками.

Час непомітно йшов, ніби мед випливає з гарної банки. Дівчата приємно проводили час разом.
– Це справді дуже цікаво, – сонно промовляє промінчик, заплющуючи очі. Рома лише дрібно посміхається, кладучи голову своєї подруги собі на коліна. Кивнувши на знак подяки, дівчина повільно почала занурюватися у світ Морфея.
Рома дивиться на сплячу Лілію, перебираючи її золотисте волосся пальцями.
– Ну який із тебе промінчик? – Тихо питає вона, боячись ненароком розбудити подругу – ти – ціле сонце.
А Ліля лише посміхнулася її невинним словам.