Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал

    ― Аааах! Яке пекло!

    Міла двома руками почала махати перед собою, сподіваючись хоч якось впоратися зі спекою. Виходило в неї ніяково.

    ― Може купиш USB-вентилятор, було б напевно легше, ― намагався я якось допомогти.

    ― Давайте краще зайдемо кудись, ― запропонувала вона щось краще.

    Так ми втрьох пішли в кафе неподалік. Там був встановлений кондиціонер, і Мілі сподобалася атмосфера, тому ми вирішили залишитися там на деякий час. Томас відразу ж почав розглядати вітрину з солодощами.

    Я вирішив взяти капучіно. Міла хотіла чогось холодного, тому націлилася до крижаного лате. Томас, як виявилося, ласунчик, тому обрав солодке какао. Після першого ковтка я зрозумів, що капучіно – це не для мене, і варто було вибрати старий добрий зелений чай. А ось Міла і Томас були цілком задоволені.

    Мені часто здається, що вони дуже підходять один одному. У них навіть є спільні теми для розмови – фільми, книги, навіть про ЛГБТ+-спільноти говорять. Доки Томас не дає зрозуміти, що все насправді не так, як я думаю.

    ― Може спробуєш? ― він просунув у мій бік чашку з какао.

    ― Нізащо, ― я зіщулився.

    ― Боже, Остін, чого ти так з ним? ― обурено відреагувала Міла.

    ― Я не заразний, ― Томас скористався ситуацією, говорячи зі смішком у голосі.

    ― Хто тебе знає, ― я продовжував гнути свою лінію.

    Однак чомусь думка злягти з хворобою здавалася не такою вже й поганою. Останнім часом Міла і Томас спілкувалися все частіше, і в такі моменти мені хотілося просто зникнути. Так, цей хлопець зізнався мені в почуттях, але це було досить давно. Він бісексуал, і чому б не зав’язати відносини з Мілою після моєї неоднозначної відповіді?

    Я цього не розумів. Чому Томас тут? Якщо вона йому не подобається, чи може він звалити звідси? Залишити нас удвох?

     

    І я був дуже здивований, коли так і сталося. Томас захворів.

     

    ― Уявляєш? ― Міла сумувала. ― Напевно через те, що сидів у кафешці під кондиціонером. Я ж казала йому!

    Незважаючи на її обурення, я був дуже радий. Радий, що не спробував Його какао, інакше не зміг би скористатися цією можливістю. Радий, що можу побути з Мілою без Нього.

    Незважаючи на мої очікування, все пішло зовсім не так, як я очікував.

    ― Ти куди сьогодні? ― наважився спитати Мілу. ― Є плани на вечір? ― намагався тримати голос рівно. Щоб моє питання не було схоже на пропозицію піти на побачення.

    ― Є! Думала сходити відвідати Тома, ― вона була енергійною, як завжди. — Виявляється його батьків не буде вдома аж до пізнього вечора, і немає кому привезти ліки… ― думаючи про це, вона продовжила. ― Може підемо разом?

    Підемо разом… Нехай і через нього, але це мабуть краще, ніж нічого. Так?

     

    Ми вирушили вдвох. Міла знала, де живе Томас. Я відразу ж почав уявляти, скільки разів він проводжав її додому. Скільки між ними було обговорено тем. Але мені потрібно було силоміць вигнати ці думки, тому що Вона була переді мною, прямо тут!

    ― Як навчання? ― поставив найбанальніше запитання.

    ― Як завжди, ― посміхнулася вона. ― Незабаром іспити, намагаюсь готуватися. Ключове слово – намагаюсь, ха-хах. Кажуть, що викладач астрономії хоче провести якусь спільну гру замість іспиту – ти це чув?

    ― Ні, не чув, ― як і всі останні новини з навчання.

    — Так от, викладачка хоче більше інтерактиву, тому думає організувати гру, де перевірятиме наші знання. Ще невідомо, чи буде схвалений її підхід, але мені така ідея дуже до вподоби! ― у її очах був чистий ентузіазм. ― Щоправда, краще було б практикувати таку гру не в рамках іспиту, а якогось тесту. Та й якщо замислитись про те, як за такий короткий проміжок часу можна опитати всю групу…

    ― До речі так, ідея цікава, але питань з точки зору реалізації досить багато… ― я намагався уявити весь цей хаос і здригнувся. ― О ні, краще писати звичайні тести!

    ― Чому? ― Міла здивувалася.

    ― Доведеться ганьбити перед усіма, хіба ні? І без постійного шуму точно не обійтися, ― від однієї думки про це у мене почала боліти голова.

    ― Чому ти так песимістично налаштований? — мій випад жодним чином не вплинув на її настрій. ― Це ж щось нове та свіже! Якщо нічого не пропонувати, навчання і буде умовною каторжною працею, ― але через пару секунд я відчув, що вона неабияк завелася. ― Так, це не так зручно, але це весело! Мені здається, що це також зміцнює відносини між одногрупниками, дає змогу попрацювати разом над чимось.

    Якоїсь миті я навіть не знав, що відповісти. Адже мені було все одно на комунікацію, взаємини між людьми, які є для мене ніким. Але Міла була іншої думки. І це те, що відрізняє її від більшості людей.

    Я хотів сказати, що вона може змінити світ. Що це здорово, що вона не схожа на мене. Але щось тримає ці слова всередині. Ми вже наближалися до автобусної зупинки, і помітили, як потрібний нам транспорт зупинився поруч.

    ― Біжимо! ― Міла схопила мене за зап’ястя, і я рвонув разом із нею.

    Ми встигли забігти у автобус, хоча мені здавалося, що бігти було непотрібним. Одразу ж з’явилася задишка.

    ― Остін, тобі б більше тренуватися, ― відразу відчув докір.

    Я заповнився соромом, адже перед нею хотів бути в найкращій формі.

    ― Може у мене якась хвороба, ― знесилено намагався я справдитися.

    Міла хмикнула.

    ― Не дуже вдала відмовка.

    Обличчя її стало серйознішим. Можливо, це було зайве.

    Під час поїздки Міла активно розповідала про навчання, плани на життя. Вона хотіла б бути вчителькою – цього я не знав. Проте подумав, що їй би дуже підійшла така професія.

    Мені насправді не потрібно було щось говорити. Але це зовсім не погано – співрозмовник із мене, м’яко кажучи, не дуже. Мені було цікаво її слухати, навіть якщо я не погоджувався з деякими судженнями. Я не наважувався заводити суперечку, адже знав, що вона думає саме таким чином, до того ж від щирого серця. І хоче, щоб усі повірили у неї.

    Я навіть не помітив, як швидко проминув час. Ми опинилися на потрібній зупинці.

    Я збирався подати Мілі руку, але вона вийшла з транспорту першою, тому маленька задумка провалилася. Дорогою Міла була вся в телефоні, листуючись з Томасом, дізнаючись, які ліки йому потрібні. Ми зайшли в найближчу аптеку і купили все необхідне. Та навіть більше.

    ― Чи дійсно йому потрібно так багато? ― запитав, оглянувши пакет, наповнений всім, чим завгодно.

    І спеціальний чай, і всілякі пшикалки, і вітаміни, і після цього всього вже ліки.

    ― У нього що, немає вдома усього цього? ― вимовив з підозрою.

    ― Тобі що, шкода? ― Міла надулася.

    ― Зрозумів.

    Краще з нею не сперечатися…

    Томас жив у багатоповерхівці з домофоном, не огородженим жодним парканом. Ми піднялися на потрібний поверх на ліфті. Долоні швидко почали пітніти. Чого це я?

    Вийшли з ліфту. Міла вела мене, нібито вже була тут. Вона підійшла до дальньої двері червоного кольору, натиснула кнопку дзвінка. Були чутні кроки.

    У останні миті в голові лунали запитання. І чого я тут? Чи варто мені тут бути? Може потрібно було Мілу залишити з ним?

    Чи може це вона хотіла мене привести до нього?

     

    0 Коментарів

    Note