Ad gustum mortis

Його майже неживі очі поглядали на мене з німим благанням. Він уже не кричав і майже не дихав. Єдиний звук, що виходив з його горла – тихий хрип, під час якого з рота витікала темно-червона рідина. Я продовжувала тримати свою паличку націленою йому прямо в чоло.
Коли він знову замовк, провалюючись в темряву, і його тіло забилось у судомах, я впреше визнала, що мені це до вподоби. А ще більше моєму серцю сподобалось те, що ця картина написана моїми руками. Я не чікала від себе усмішки. Мої зуби з гострими іклами, неначе у звіра…
Я відчула чиюсь теплу руку на своєму плечі. Аристократичні довгі пальці сильно його стисли. Це “він”. Той, що його ім’я не можна називати.
– Досить, Серпенс. Чи ти хочеш вбити його прямо зараз?
– Як бажає мій Лорд.
– По очах бачу, що не хочеш припиняти. – його рука впевненим рухом розтріпала моє волосся – Нарешті зізналась самій собі, що тобі це приносить задоволення? Чи не так, Пенсі?
– Я… Не знаю.
– Не мямли – його голова опустилась в район мого плеча. Він і надалі стояв ззаду та його тихий шепіт на вухо подарував тілу цілу хвилю мурашок. – Можеш брехати кому завгодно. Навіть самій собі. Але не мені, Серпенс – моє ім’я злетіло з його вуст неначе зміїне шипіння. Він уміло балансував між парселмовою та людською річчю. Але замість страху по венам розлилось зовсім інше відчуття – Я чекаю.
– Так, мій Лорд.
– Та на що саме ти відповіла? – я шкірою на спині відчувала його усмішку. Його рука торкнулась шиї. По відчуттях неначе анаконда. Від цього холоду стало гарче – На це? – у наступний момент ліва рука опустилась до грудей. Воскресенський камінь із кільца на його підмізинному пальці випвся у шкіру так, що стало боляче. Від цього точно щалишиться синець – Чи на це? – він ще сильніше зжав правою рукою шию. Картинка перед очима стала мутною, звуки ледь чутно, але на тілі сильніше само відчуваються його руки. Неначе лід. Інакше бути не може, він так схожий з удавом. – Моє терпіння не безкрає.
– На все…
Він різко відпустив мене та я ледь не впала на підлогу. До голови повернулась кров разом з киснем, світ став надто чітким. Кожна деталь відчувалась у сотні разів ясніше. Висока чоловіча фігура зупинилась прямо перед мною. Його кучеряве волосся відтянювало бліде лице, яке неначе вирізали з мармуру у спробі створити статую Аполлона. Саме таким поставав цей бог перед моїми очима, коли я читала міти. Темний океан, оточений чорними віямиЮ іскрився усіма можливими зірками. Здається, десь там можна побачити сузір’я Ореона. А ось й іскра червоної Бетельгейзе…
– Так і будеш роздивлятися мене? – я невпевнено махнула головою, від чого він знов посміхнувся. Не Аполлон. Він Аїд. А я його Персефона.
Він повільно підійшов. Його рука потягнулась до мого лиця. Він узяв мене за підборіддя вказівними та великим пальцем, ледве відтягуючи мою нижню губу. Секунда – поцілунок накрив мої вуста. Одночасно холодний, що буквально заморожує душу, але такий палкий. Він не дає забути, хто перед мною. Поки виглядає лиш як красивиї підліток. Та насправді це диявол. Спокусник-змій. Калія із ріки Ямуне. Я відчула біль та солоний смак крові на язиці. Він знов обхопив одною рукою мою шию. Я полишила всі спроби нормально дихати. Знов відчувала тільки його. Навіщо мені можливість дихати, кщо я не буду дихати ним? Саме тоді я зрозуміла, що страшніше алкоголю та наркотиків. Том Марволо Ріддл. Він викликає залежність куди сильнішу та дарує смертельний кайф. Він жорстокий вбивця. І я така сама. Зараз ми цілуємось біля ледь живої людини, що топиться у своїй крові. А мене це лиш ще більше збуджує. Я така сама. Ми не люди. Ми – змії.
– Спробуй зупинити мене, моя леді.